Війною палала рідна земля (До дня визволення Лохвиччини)

2021-09-10

Розметалися далі ясні та прозорі.

Гартувалися пера й багнети ,

Коли падали в небо розстріляні зорі,

Коли падали в землю юнаки і поети .

М. Петренко

Друга світова війна – найстрашніша в історії людства ХХ століття . Вона спопелила мільйони людей, особливо слов'ян. Одні з них загинули на полі бою, в концтаборах, померли від ран. Інші, особливо мирні жителі, стали безневинними жертвами кривавих побоїщ на рідній землі. Нацистські зондеркоманди військ СС, поліцаї не тільки знищували міста і села а й беззахисних жінок, дітей, людей похилого віку, а юнаків і дівчат насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини, Австрії та інших країн.

Олександр Довженко писав : «Фашисти нищать наших дітей. Нищать голодом і розстрілами. Нищать методично. Тут і план звільнення України від українців, і ненависть до народу, і нелюдська злоба у неясному баченні свого власного кінця.

Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших. Сотні тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротню даль.

Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.»

Мільйони людей в усьому світі знають про звіряче обличчя нацизму з книг, документальних та художніх фільмів. Все менше залишається тих, хто пам'ятає злочини нацистів зі свого трагічного досвіду.

В Публічній бібліотеці ім. Г.С. Сковороди Лохвицької міської ТГ, дорогі читачі, Ви можете ознайомитися з матеріалами та книгами про визволення нашого краю, про роки війни на нашій землі, та нелегку окупацію.

Навіки увічнено імена загиблих на фронтах в «Книзі Пам’яті України», та книгах «Скорботи України» (Полтавська область Том 1, 3). На сторінках в алфавітному порядку розміщено прізвища Героїв, які відстоювали нашу землю, та віддали своє життя, тут Ви можете знайти і своїх рідних, свого часу на цих сторінках я знайшла прізвища своїх прадідів, це маленька крупинка їхнього життя, але тепер мої рідні знають хоч одне поховання рідного солдата, друге нажаль так і не відомо.

Відкриттям для мене стала документальна оповідь нашого земляка Миколи Петренка «Через 48 довгих років». -Львів:Ліга-Прес, 2005.-72с., присвячена його сестрі Насті, з якою письменник розгубився в невільничі роки і вважав загиблою.

Початок цієї історії губиться в страшному вирі кривавої війни, в окупаційних жахах вже в котре сплюндрованої української землі. Жах зародився в заґратованих вагонах тих телячих товарняків, у яких вивозили на невільничу каторгу мільйони українських юнаків і дівчат –з Києва і Черкас, Харкова і Вінниці, але переважно з тих містечок і сіл причавлених чоботом окупанта. Він зачиняється особливо - з тих просяклих горем і щемом закільцьованих колючим дротом бараків, де тяжко працювали, терпіли від голоду й холоду, журби і горя, де мерзли і гинули – але не корилися, в глибинах душі вірячи в перемогу, в торжество щастя і добра, великої правди і справедливості.

У книзі вміщено автобіографічні описи дитячих років нашого земляка: «Станція Їсківці мені ж трохи знайома. Бував тут двічі – вперше приїздили з батьком по торф в холодну зиму, коли мороз досягав сорока градусів, що в нас траплялося не часто, але в ту кляту першу воєнну зиму таки трапилося. Я не хотів, відпирався: мов краще зачекати, коли потепліє, мені ж одягнутися нема в що, все ветхе та благеньке. Так батько своєї: хто нам тоді коней дасть, треба їхати зараз. Обморозився я тоді трохи, на щоках чорні плями пішли, пальці на ногах і досі ту поїздку нагадують при зміні погоди, а часом і без того…» Другий раз доля його вже дорослого повернула на ту саму станцію весною 1986 року коли відбулася зустріч з подругами своєї сестри, які теж перебували у пекельній німецькій неволі. Саме вони сказали, що сестра залишилась жива, навіть те, що вийшла заміж і потрібно її розшукувати. Було довге чекання, запроси, пошуки і нарешті лист із Австралії, адреса невідома, адресат також –і перші слова «Дорогий брате, я жива!..» Микола Петренко написав поему «Кленовий листок, маки і номер», присвяченій сестриній пам’яті,коли ще думав що вона загинула на чужині.

…І ми усі вертаємось додому

Крізь перехрестя лютої доби:

Хто піснею, хто спогадом, хто громом,

Хто димом з крематорної труби…

На щастя трапляються дива, про які хіба що мріялось потаємно. Надійшов лист з далекої країни, «лист цей ,- як писав наш земляк, був невимовно дорогий та незвичний, сподіваний і жаданий- і водночас настояний на гіркій необхідності примиритися з незвичною долею, коли б йому так і не судилося попри все розшукати адресата. Я носив при собі того листа вже кілька днів, листа у незвичному примітивному конверті, з австралійським поштовим штампом, з кількома марками, на яких вистрибували ті ж цибаті кенгуру, зависали з віток екзотичних дерев коали…» Настав час тільки чекати довгоочікуваної зустрічі, яка таки відбулася, були довгі роки листів, телеграм, зустрічей, але на жаль драматичні події в житті сестри М.Петренка, туга та сум за рідною землею, переповнене болем та щемом її серце не витримало того всього.

Так жорстока війна розривала родинні зв’язки, губилися люди не знаючи що з рідними, байдуже лютій ненажері на людські долі…

У книзі «Полтавщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» Полтава:»ТОВ «АСМІ».-2010.-340с. іл.,нам відкриваються достеменні джерела війни на нашій землі.

На Полтавщині чорний смерч війни пронісся двічі: в серпні – жовтні 1941року, коли нацистські війська вторглися на територію області, долаючи опір армій Південно- Західного фронту під командуванням генерал - полковника Героя Радянського Союзу М.П. Кирпоноса просувались на схід, знищуючи все живе на своєму шляху. А вдруге – в серпні – вересні 1943року, коли після поразки під Сталінградом , а особливо на Курській дузі. Пошарпані і вже не такі спесиві гітлерівські вояки, огризаючись, прямували до Дніпра, безжалісно знищуючи все на своєму шляху, в тому числі й найцінніший скарб України - її людей.

Тож ступивши кованими чобітьми на українську землю, з перших же днів окупанти почали наводити «новий порядок», що вилився в небачений злочинний терор проти українського народу, в справжній геноцид. На Україні гітлерівці не тільки «мали право», а й були зобов'язані проявляти жорстокість . У пам'ятці німецького солдата говорилося «У тебе не має серця і нервів, на війні вони не потрібні. Знищуй в собі жаль і співчуття, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина чи хлопчик. Убиваючи, тим самим рятуєш себе від загибелі , забезпечивши майбутнє своїй сім'ї і прославившись у віках».

Тож німецька окупаційна влада всіх чинів і рангів діяла згідно настанов і вказівок вищого командування. Проявляючи неймовірну жорстокість, без жалю знищуючи все і всіх навкруги, влаштовуючи небачені звірства при тому вважаючи себе «вищою расою».

Геноцид на Полтавщині продовжувався протягом всієї окупації. Наше місто теж зазнало страшного кровопролиття.

У статті О. Москаленка// Зоря .- 19 травня 2017 році, було написано про жахливу трагедію яка відбулася саме у нашому місті , де проживало чимало єврейських сімей. В «Енциклопедичному словнику» наводяться дані складу населення Лохвиці за 1894 рік. З 11013 жителів- 4816 чоловік були «іудейського віросповідання» Тобто євреї становили мало не половину міського населення. Для них було створено у нашому місті гетто, куди їх зігнали і тримали без їжі , води , не говорячи вже про забезпечення хворих медикаментами . В гетто було дуже тісно, бо крім євреїв з Лохвиці і району, тут було багато іудеїв- біженців. Лохвичани чим могли допомагати бідолашним . Як згадувала В.П. Плис , сім'я якої в ту пору проживала в єврейському кварталі, «її мама тримала корову і щоранку біля тину ставила баночку зі свіжим молоком. Одного разу це побачив німець . Погнався за мамою в хату. Ми з сестрою дуже злякалися. А він приставив автомата до мами і кричить «Юд!», «Юд!». Мати плаче і показує на ікони, що висіли на покуті, бо була віруючою. Нацист подивився на ікони і вийшов». Спочатку євреї носили білі пов'язки, згодом на них з'явилась зірка і напис «Юд», перед знищення, поліцаї попередили, щоб сім'ї не виходили з хат, не відкривали вікна, зібрали цінні речі, бо їх будуть вивозити чи то до Америки, чи то до Палестини» .

Зі спогадів Інни Полікарпівни Батури випливає: «Я добре пам'ятаю, як 12 травня по Сенчанській вулиці із першого гетто, що розташовувалося на третьому провулку(зараз вулиця Тупікова), вели євреїв. Ми з батьком вийшли на вулицю. Ніхто з них не вірив у розстріл, посміхалися, махали руками знайомим. Багатьох з них мій батько знав, і вони до нього віталися».

Як розповідає інша жителька нашого міста 95-річна Парасковія Гнатівна Головко, яка пам'ятає події на Благодарівці: «з гетто фашисти автомобілями возили людей на примусові роботи. Взимку ті чистили сніг і були, як згадує старенька, голі й босі» А на світанку 12 травня 1942 року приречених на смерть примусили розтягтися і підніматися на гору дорогою смерті на високий косогір, на околиці Лохвиці, …Знову і знову строчили автоматні черги … Кати розстрілювали беззахисних чоловіків, жінок, стариків, а немовлят вкидали в яму живими. Як згадують лохвичани Клімовіцка Роза, гарна чорнява дівчина, якій виповнилося лише 17 років, коли розстрілювали кричала: «Сонце сходить, а я повинна помирать!»

На Благодарівці за один день було розстріляно 287 чоловік. Це офіційно. А неофіційно – їх було більше 300. Наймолодшому - немовляті виповнилося лише 11 місяців .

В нашому краї вже на початку жовтня 1941 року почалася розправа над тими, хто викликав підозру. Особливо це стосувалося громадян, які надавали притулок оточенцям чи допомагали їм шматком хліба, одягом , показували, як безпечніше вибратись з оточення. За все це була єдина кара – розстріл.

Але люди не зважаючи на страх смерті боролися, некорилися, захищали як могли кожний метр рідної землі, окроплений кров'ю невинних людей . Піднявся весь народ на боротьбу з загарбниками. Горіла, стогнала Україна, але не скорилась. В рядах месників, захисників Вітчизни були і жителі Лохвиччини .

Загалом же, 15540 жителів Лохвицького краю билися в боях, 7757 лохвичан загинули в тій боротьбі. Більше 8 тисяч жителів за подвиги перед Батьківщиною були нагороджені орденами і медалями, 14 із них було присвоєно звання Героя Радянського Союзу – С.Ф.Севастьянов, В.О.Бондаренко, М.Д. Дронов, П.І.Єрмак, І.К.Лета, М.Ю.Матвієнко, О.О.Мироненко, І.Г.Романенко, Г.М.Сердюк, Д.П. Шингирій, В.П. Шульга, Є.І.Усенко. Пишаємось ми , тим що на нашій землі народився відважний герой-підводник Олександр Маринеско, якого сам Адольф Гітлер називав «ворогом № 1».

За роки окупації району (1941 – 1943 рр.) нацисти вивезли на каторгу до Німеччини 3745 хлопців і дівчат з Лохвицького краю, 668 лохвичан загинули в гестапо.

Активну боротьбу з німецькими окупантами проводили партизани та підпільники, що діяли на території району. Було організовано 13 підпільних груп, що об’єднували понад 300 чоловік. Найбільшим партизанським об’єднанням був загін «Сокіл» під командуванням Є.Х. Соколовського та А.С. Ярового. Цей загін діяв на території кількох районів Полтавської та Чернігівської областей. За час свого існування партизанське з'єднання знищило ряд комендатур, сільських управ, поліцейських і жандармських дільниць, сотні автомашин, десятки мостів, сотні гітлерівців. У вересні 1943 року партизани з'єднання «Сокіл» разом із частинами Червоної Армії визволяли Полтавщину від окупантів.

Два роки окупації, два роки страху , два роки боротьби, два роки крові, смерті, сліз, втрат рідних і близьких, два роки надій на визволення…

І ось такий жаданий день 13 вересень 1943 року визволення нашого рідного міста настав. Лохвицю звільнили війська 309-ї стрілецької девізії під командуванням Д.Ф.Дрьоміна, що входила до складу 40-ї армії Воронезького фронту, яким командував генерал М.Ф.Ватутін. Ворог легко не здавався , з втратою нашого міста нацисти не могли змиритися, тому 13, 14 вересня піддали його масовим нальотам авіації. За визволення нашого місто та району точилися кровопролитні бої. Бійці нашої армії мужньо та героїчно крок за кроком відтісняли ворога з рідної землі .

У статті Т.Буланенко, працівника краєзнавчого музею, у районній газеті Зоря за 13 вересня 1997 р. детально описане визволення Лохвицького району та героїчні подвиги простих людей, які захищали свою землю : «Особливо в боях за звільнення нашого міста відзначився 957-й стрілецький полк полковника Г.М. Шевченка(загинув в боях за м. Пирятин). Він першим сходу форсував річку Сулу у районі Луки і, захопивши рубіж Яхники - Дереківщина, перетнув таким чином шляхи, що вели з Лохвиці на північ і північний схід. Вдало мандруючи, підрозділи 957-го стрілецького полку почали заходити в тил ворожого гарнізону і відвернули на себе його увагу.

Цим уміло скористався командир першого батальйону 955-го стрілецького полку капітан Д.П.Потолицин. Дружно ринувши в атаку,його роти одночасно захопили всі три мости через Сулу. Ворог ще не встиг їх знищити, намагався відкинути наших бійців за річку. Але вони героїчно трималися до відходу основних сил дивізії. Незабаром бій вже тривав на західній і південно- західній околицях міста. Наприкінці дня ворожий гарнізон було розгромлено.

Участь у звільненні Лохвиччини від нацистських окупантів брала 45-а гвардійська Гусятинська танкова бригада під командуванням М.В. Моргунова. В період звільнення бригада була 200-ою і входила до складу 8-го танкового корпусу під командуванням Гетьмана А.М. Танкісти бригади брали участь у звільненні Яремівщини, Бодакви, Пісок, Заводського, Лохвиці. Тяжкі то були бої, про що свідчать братські могили в Пісках, Яремівщині та інших населених пунктах. В цих боях особливо відзначилося чимало бійців і командирів. Так, батальйон майора Дубодєдова при звільненні села Пісок першим увірвався в село, розгромив частини ворога, що знаходилися там, і забезпечив швидше просування наступаючих частин.

Командир роти Герой Радянського Союзу старший лейтенант Замула при форсуванні річки, на плечах у відступаючого ворога переправився через неї і захопив висоти, забезпечивши таким чином наступ наших військ.

Механік водій танка Герой Радянського Союзу Гентович Вітольд при форсуванні річки своїм танком пішов на таран батареї ворога, розчавив чотири гармати, чим врятував життя багатьом танкістам і забезпечив батальйону виконання поставленого завдання. А механік - водій танка Старков в складі першого танкового батальйону першим на своєму танку увірвався у Піски, підбив самохідну гармату ворога, потім розчавив гусеницями свого танка ворожу протитанкову гармату, але танк його був підпалений. Відважний воїн загинув, проте поставлене завдання виконав.

Багато людей полягло в боях за звільнення Лохвицького краю від ненависного ворога.

Їхні братські могили свято шанують нащадки .

…Меморіали, обеліски, квіти на могилах загиблих…Це потрібно не мертвим, це потрібно нам, живим, щоб не зачерствіли наші душі, щоб у них завжди горів незримий вогонь вдячності предкам.

Вічна слава тим, хто поліг у жорстоких боях, у гітлерівських таборах, пішов з життя від ран, хвороб, голоду і нестатків. Доземний уклін і безмежна вдячність Героям, які перемогли нацизм.

Підготувала Бібліограф Петрич О.О.