Василь Шкляр – письменник, якому є що сказати

2021-07-06

/Files/images/Шкляр 2021 назва.jpg

« Василь Шкляр – це літературний вікінг, легіонер, який завжди готовий до текстових походів і зіткнень з образно – художніми стихіями… Якщо вже розвивати й просувати українське кіно, яке в новітніх умовах не може бути комерційним, то насамперед на матеріалі романів Василя Шкляра.»

Ярослав Голобородько, літературний критик

Дорогі читачі, тож повернемося до знайомства з творчістю «батька українського бестселера». Кожен його роман отримує епітет як не «культовий», то «скандальний». Кожен його вислів розбирають на цитати, а кожен вчинок (чого варта тільки відмова від Шевченківської премії через міністра Табачника чи принципова відмова від перекладу «Чорного Ворона» російською) обговорюють ще багато років по тому...

Письменник Володіє вірменською мовою, захоплюється рибальством. Хобі — полювання на великого коропа, улюблена страва — шоколад натщесерце, за переконаннями — республіканець, характер нордичний із сентиментальним ухилом.

У 1998 потрапив до лікарні зі смертельним діагнозом, але вижив і за місяць написав свій відомий роман «Ключ».

/Files/images/Шкляр 2021 1.jpeg

Василь Шкляр «Ключ»

«Незважаючи на оманливу простоту, «Ключ»- дуже каверзний текст, який затягує, наче вирва: це культ, взірець і канон.»

Газета «Поступ»

Книгу можна назвати гостросюжетним романом-таємницею. Журналіст Андрій Крайній — справжній ерудит, який вільно володіє декількома мовами, доживши до віку Христа, не має даху над головою. Заповітний ключ простягає йому дивакуватий незнайомець, а номер квартири навіює забобонний страх. Що ж це було: манна небесна чи прикра помилка? Незабаром йому знадобляться ще два ключі: до таємниці зникнення господаря квартири номер 13 і до серця фатальної жінки, до якого не так легко достукатися...

Розгадка «Ключа» однаково хвилює читачів, критиків і, здається, самого письменника.

«Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, або друге, або третє, я прошу його не читати»

В.Шкляр

/Files/images/Шкляр 2021 2.jpg

Василь Шкляр «Троща»

«Зраду можна зрозуміти , але не можна виправдати»

Події в романі розгортаються в двох часових паралелях. Перша — 1970 рік. Місто на сході України. Головний герой — політв’язень на псевдо «Місяць», який пережив 25 років заслання у радянських таборах і тепер намагається «знайти свою долю у місті козацької слави». Друга — драматичні події останніх років підпільної боротьби вояків УПА за волю України, до яких героя повертають його спогади.

Випадково знайшовши могилу друга, він прагне розгадати таємницю ганебної підступної зради, внаслідок якої в далекому 1947 році полягли його вірні побратими по зброї.

Автор розкриває те, що й досі замовчують у багатьох українських родинах. Поки одних безжально висилають на каторгу в засніжені простори Сибіру, інші отримують погони та ордени, ставши «очима» і «вухами» ворога у власному місті чи селі.

Перед читачем постає побут повстанської криївки, де все було продумано до дрібниць, аби пережити суворі засніжені зими в очікуванні підступної облави ненависних радянських «червонопагонників».

На сторінках роману переплелись любов і помста, дружба і зрада, кохання і ненависть, «свої» і «чужі».

Друже Жук! Ви заарештовані!

Клим ще якийсь час удавав вар’ята, що це, мовляв, формальна перевірка СБ, оскільки серед своїх завівся агент. Але невдовзі з-за кущів на Жучка налетіли ґевали і скрутили йому руки сирицею. Клим невідь-куди здимів, а перевдягнуті в повстанців гебісти заговорили по-своєму.

Сколька іх там асталось?

Кажєцца, двоє.

Зненацька неподалік вдарили автоматні черги, москалі попадали на землю, а Жучок так і лишився стояти, не знаючи, що йому краще — жити чи вмерти.

Особливо вражає те, що читач, у прямому сенсі, до останньої сторінки не здогадується, хто ж наважився зрадити друзів, чому пішов на такий крок. Відповідь на запитання, чи справді «мета виправдовує засоби» автор залишає за читачем, заохочуючи до роздумів та власних висновків. Твір дозволяє винести уроки для всім, кому не байдужа доля і майбутнє рідної країни. Адже боротьба як і життя — триває:

Видиш? — ще дужче зрадів Сірко.— Двісті п’ятдесят літ минуло, а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей… — Він ледве не додав: — Та сама.

І мазепинки на наших головах, — доточив я.

Бісова мати! — підхопившись, Сірко так засвітив до мене очима, що я примружився. — І це щастя випало нам! Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів.»

Спогади…Спогади…минуле накочується з новою силою на головного героя. Не відпускає, не дає почати нове життя, не дає душевного спокою… Він – воїн, і ця битва- на все життя.

«Трощею в тім краю, де відбулася ця драма, називають очеретом. Саме в очеретах над річкою Стрипою червонопогонники оточили жменьку підпільників, не лишаючи їм жодного шансу. Але Бог не без милості, козак не без долі. Мій герой виходить із пастки, перемагаючи саму смерть. І тоді розумієш, що троща - це, крім усього, катастрофа, бійня, яка трощить людські долі й життя. Однак якщо ти здатний гідно відповісти найжорстокішим викликам долі. То вийдеш переможцем навіть із пекла»

В Шкляр

Роман «Троща» — це книга, яка надихає на боротьбу за свою країну, а кожна її сторінка спонукає до думки про те, що жертви заради того, щоб постала Вільна, Соборна, Самостійна Українська держава, не були марними.

/Files/images/Шкляр 2021 3.jpg

Василь Шкляр «Нікуб. Кров кажана»

Багато хто говорить, що це своєрідний «експеримент» автора. Новий стиль, не притаманний йому сюжет.

Таємнича містика, відверта еротика, божевільна кримінальна історія... Безперечно «Кров кажана» - черговий український бестселер від Василя Шкляра. Сюжет досить незвичайний, місцями занадто відвертий. Містика, детектив, а часом і справжнє божевілля так переплітаються, що не зовсім стає зрозумілим де реальність, а де тільки гра уяви. Головна героїня Анастасія ніколи не була вірна своєму чоловіку, а невдовзі після його загадкової смерті отримала приголомшливу звістку: її призначення - народити для світу диявола. Жінка мало не збожеволіла, та її коханець, отець Серафим, обіцяє не допустити до гріха. Але здається, ніби він у змові з нечистою силою...

Чи зможе головна героїня, розірвати пута нечистої сили, чи не привидилось їй це все, може уява розігралася після смерті чоловіка? Чий справді вона була на шабаші відьом? А що саме там сталося читайте в книзі «Нікуб. Кров кажана».

/Files/images/Шкляр 2021 4.jpg

Василь Шкляр «Треба спитати у Бога»

Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, написані переважно у 1970-х роках. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють нас у самобутній світ раннього Шкляра. До книжки також увійшли неординарні, напрочуд відверті спогади автора про видатних письменників, з якими він був у дружніх взаєминах. Розлоге інтерв’ю зі Шклярем, яке взяв у нього В’ячеслав Кириленко, — це своєрідна автобіографічна повість автора «Чорного Ворона», яка проливає світло на його життя, творчість, у тому числі й на літературний доробок, представлений у цій книжці.

Одним з запитань до Василя Шкляра було таке «А за чим ви шкодуєте у своєму житті? Було щось таке, що хотіли б змінити, прожити інакше?»

- Важке запитання. Щось, може, було не так, але ж у всьому є своя діалектика. Від однієї незначної зміни може інакше скластися життя. І тоді невідомо,чи ти досяг би бодай того, що маєш сьогодні. Тому я ні за чим не шкодую. Шкодувати – марна річ. Іноді мені здається, що я написав значно менше, ніж зміг би. Може, треба було працювати за суворішим розкладом, бути дисциплінованішим, не витрачати десятиліття на політику, не марнувати часу на риболовлю, менше курити, берегти здоров’я…Але ж усе це-теж досвід. Доля. Я щасливий з того, що за великим рахунком досяг своєї мети. А вона полягала в тому, щоб написати такі книжки, які б читало багато людей. І щоб, читаючи їх, люди змінювалися, дуже любили свою мову, заглиблювалися в нашу історію, ставали кращими, ставали собою. Це, даруйте, звучить пафосно, але я свого досягнув. Коли до мене підходять хлопці з Донецька чи Києва і кажуть, що, прочитавши «Чорного Ворона», вони перейшли на українську мову, хіба це не щастя? Коли майданівці просять мене залишити нічний повстанський табір, бо «ви, пане Василю, вже своє зробили»,- хіба це найбільша похвала для автора? А коли я бачу, як у багатьох військових підрозділах майорить чорний бойовий прапор холодноярців з написом «Воля або смерть» - моє серце, як казав отаман Чорний Ворон, співає і в очах розвиднюється. Усе це - моя велика, моя пекуча любов. А де любов збулася - там не має жалю.

До уваги користувачів!!! Розглянуті книги чекають на Вас на полицях Публічної Лохвицької бібліотеки ім. Г.С. Сковороди.

Підготувала бібліограф Публічної бібліотеки Лохвицької міської ОТГ

Петрич Олена

Кiлькiсть переглядiв: 66

Коментарi