«Я не вмію жити й не писати…»

2021-04-27

28 квітня 2021 року Ірині (Іраіді) Володимирівні Жиленко – українській поетесі, письменниці, журналістці та мемуаристці виповнилося б 80 років. Народилася Ірина Жиленко в родині службовців в 1941 році під час Другої світової війни. Тяжке дитинство випало на її долю. Батьки загинули і вона виховувалася в родині дідуся та бабусі в Звенигороді, що на Черкащині.

Свої перші римовані спроби вона робила ще в дитячо-шкільному віці і навіть перша її публікація відбулася, коли вона ще навчалася в школі. Україномовності і всім своїм українством вона завдячує вчительці української мови та літератури – Діні Іванівні Попель.

Після школи довелося і вчитися , і працювати одночасно. Окрім літератури дівчина тяжіла до виховання. Ще підлітком вона влаштувалася до дитячого садочка – доглядати малечу. Пізніше перейшла на роботу до дитсадка. 1958 року закінчила вечірню школу робітничої молоді, а 1964 року – філологічний факультет на вечірньому відділенні Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Крім того, Ірина професійно займалась вокалом в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок», танцювала у «Веснянці», гарно малювала. Їй навіть пропонували перейти з університету до консерваторії.

Ірина Жиленко – учасниця руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, літературного шістдесятництва». Вона товаришувала з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним та іншими. Одружилася із відомим українським письменником-романістом, лауреатом Шевченківської премії Володимиром Дроздом. Подружжя прожило у шлюбі 50 років. Виховали сина Павла і доньку Орисю. Після навчання працювала в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна» та журналів «Ранок», «Новини кіноекрана». Дебютувала у газеті «Київська правда» в 1958 році.

Окрема сторінка в її творчості – книги для дітей – зразки високопоетичної лірики, де органічно переплетені реальність і казка. Сама Ірина Жиленко стверджувала: «Писати для дітей – це велика честь, бо для мене дитина – чудо, а дитинство – святкова казка». Поетеса хотіла, щоб малеча вірила у добрі й прекрасні чудеса, в гномів, у Діда Мороза, у те, що квіти вміють вальсувати, а ляльки розмовляти.

Ти знаєш, у нашому домі,

в старому буфеті, давно,

живе мій добрий знайомий –

старенький буфетний гном.

(«Гном у буфеті»)

Згодом побачила світ перша книжка Ірини Жиленко для дошкільнят «Достигають колосочки» (1964 р.). Про вміння розмовляти з маленьким читачем, образно й доступно для нього малювати навколишній світ заявила поетеса у книжечці віршів для дітей молодшого шкільного віку «Вуличка мого дитинства» (1979 р.). Крім того Ірина Жиленко є авторкою низки дитячих творів «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983 р.), «Казки буфетного гнома» (1985 р.), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986 р.). Найпопулярнішими стали вірші поетеси «Жар-птиця», «І світла алея», «Павучок – рудий бочок», «Кіт-воркіт», «Нічна казочка», «Підкова», «Гном у буфеті».

Поезія Ірини Жиленко унікальна, багата на кольори. У її віршах назви кольорів ужито понад 1000 разів.

Була зима. Ішов зелений сніг.

За ним – рожевий. Потім – фіалковий.

( «Підкова» )

Червоні черепиці, оранжеві коти.

А я біжу по східцях, од сонця золотих.

Я трішечки дитина. А трішечки вже ні.

Горошок синій-синій збігає по стіні.

( «Червоні черепиці» )

А ще поетеса дуже любить рослини, природу і присвячує їм багато своїх віршів.

Одягаю вечір на чоло

Голубим, гранчастим лазуритом,

І сміюсь, і легко йду селом

В матіолове пахуче літо. ( «Купальське» )

Особливу увагу в своїй творчості поетеса приділяє квітам і щедро описує їх у творах.

Півонії, кольору вишні,

і кольору першого снігу,

і гілка жасмину пишна,

і вази прозора крига.

( «Півонії» )

На честь своїх улюблених фіалок вона навіть створила літературний жанр «фіалки-вірші».

У віршах поетки – любов до людей, пошана до старшого покоління, мудрі настанови та поради малим читачам. Дивні образи, відтворені на папері, несуть важливі життєві істини:

Те, що мудро й гарно у природі –

Те в людині, мій синочку, - страшно.

Не греби під себе землі й води,

Не тягни на себе небозводи,

Не твої вони, дитя, а наші…

…Не убий, не скривдь, не зрадь, не вкрадь,

Поділись, життя віддай за друга.

І не слухай, любий мій, не слухай,

Що скавчить в ногах щуряча рать.

( «Сину» )

У творчому доробку Ірини Жиленко близько двадцяти книг. З 1967 року вона – член Національної спілки письменників України. За збірку віршів «Дівчинка на кулі» (1987 р.) І. Жиленко отримала премію імені Володимира Сосюри. За збірку «Вечірка на старій вінарні» (1996 р.) удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. 2001 року нагороджена Орденом княгині Ольги 3-го ступеня.

1997 року в журналі «Сучасність» І.Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» («Людина святкуюча»). Спогади видавалися частинами на сторінках журналів упродовж 10 років. Єдиним виданням були опубліковані 2011 року у видавництві «Смолоскип». У цих спогадах авторка тверезо оцінює трагедію творчості в умовах радянської влади і всепоглинаючої цензури: «Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх. І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцули, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ.

Щороку сад мій буде воскресать

з веління трьох вічно квітучих слів.

І кожну вічність буду я писать

про світле щастя жити на землі.

( «Вікно у сад» )

Померла Ірина Жиленко 3 серпня 2013 року у Києві.

Юні друзі! Хто хоче глибше познайомитися з творами Ірини Жиленко, звертайтеся до дитячого відділу бібліотеки.