Олександр Іванович Маринеско

Любов до моря у Сашка Маринеско була спадковою Його батько Іван Олексійович, кочегар міноносця румунського флоту, переслідуваний поліцією за зв’язки з революціонерами, втік на Україну і оселився в Одесі. Тут він одружився з українкою Тетяною Михайлівною Коваль, яка 18-річною дівчиною виїхала з Лохвиці до Одеси. За спогадами двоюрідної сестри Тетяни Михайлівни Саша Маринеско народився в Лохвиці. Нелегкими були 1912 та 1913 роки, тому мати Олександра з чоловіком приїхала до своїх батьків у рідне місто. Тут Іван Олексійович працював ковалем. В 1913 році і народився Саша в будинку діда.

Коли хлопчині виповнилося кілька місяців, Маринески повернулися до Одеси, в цьому місті оформили документи про його народження.

Так і ріс-підростав майбутній моряк. Любимим одягом хлопчика була матроска. Підрісши, Сашко мріяв про «капітанку». Хотів стати капітаном далекого плавання.

Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до школи юнг, згодом — до Одеського морського училища. У 1933 р., одержавши диплом штурмана далекого плавання, йде на пароплав "Червоний Жовтень". Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічником капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями офіцерів, мужністю й відвагою моряків-торпедників, вирішив однозначно: "Буду військовим моряком!".

До того ж незабаром був оголошений спецнабір штурманів у підводний флот...

У 1937 р. О.Маринеско закінчив вищі курси командирського складу підводників і у званні старшого лейтенанта бере під командування військову субмарину-крихітку "М-96". Ще під час навчання весь вищий командний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності, його хоробрості. Він мав численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним човна, а особисто "старлея" — золотим годинником від імені наркома ВМФ. У 1940 р. на Балтійському флоті його підводний човен за всіма нормативами неодноразово здобував перші місця. У довоєнній командирській атестації був запис: "Посаді командира підводного човна відповідає. Достойний призначення на човен типу "С". Після кампанії 1941 р. може командувати дивізіоном човнів типу "М" XII серії". Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субмарину відмінного військового підводника переправити... залізницею на Каспійське море!

"Стратегічні" плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: "М-96" залишилась на Балтиці, і О.Маринеско з головою поринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий моряк наполягав на участі в бойових діях. Але вихід у море було заплановано лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень... Нарешті отримано довгоочікуваний наказ — "...на пошук і знищення кораблів противника". І в першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт "Гелене" водотоннажністю 7000 тонн

За цей похід О.Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений першою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють звання капітана 3-го рангу і направляють... у Самарканд для підвищення кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. О.Маринеско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче переживав півтора року такої бездіяльності особливо пригнічувало те, що його "М-96 загинув.

І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен "С-13", Олександр Іванович знову вийшов у море.

... Поєдинок із "Зігфрідом", потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із "С-13", відчайдушно пішов на таран підводного човна. О.Маринеско скомандував негайно випливти і вогнем своєї гармати і кулемета підводний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок О.Маринеско був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

13 січня 1945 р. підводники вийшли у море, аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії "атакою століття».

Драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Вночі ЗО січня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже півмісяця екіпаж перебував у морі в пошуках ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На п'ятнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку і командир умить покриваються кригою. Проте чекають на німецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супроводі катерів, їхня швидкість значно вища від можливої на "С-13». О 23-й годині з лишком субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення. Транспорт поволі заривається носом у штормові хвилі. Але в торпедному відсіку "С-13" застряла четверта ракета, а це сотні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її у корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком О.Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати.

Було потоплено німецький лайнер "Вільгельм Густлов" водотоннажністю 25480 тонн — завдовжки 208 м, завширшки 23 м. На його борту було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин. Залп О.Маринеско завдав непоправних утрат військово-морським силам фашистів. А потоплення "Вільгельма Густлова", зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до... п'яти "Титаніків".

Веселий характер, чесність, правдивість, принциповість і незалежність та багато інших чеснот героя, на жаль, стали на заваді справжньому визнанню його заслуг. Замість зірки Героя (належної нагороди за такі подвиги), йому вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора.

Після безлічі драматичних, майже трагічних ситуацій, у яких побувала "С-13", вона (до речі, таких субмарин у радянському флоті було 13), повернулась на базу з останнього бойового рейду 13 травня 1945 р. Успіх підводного човна залежав не лише від виваженості, сміливості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов'язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, О.Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей. Командуючи субмариною, ніколи не підвищував голосу на підлеглих. Проте був надто самолюбивим, образливим, чим іноді завдавав собі шкоди.

Мирне життя героя не склалося. Його понижують у званні й призначають командиром... тральщика. У відчаї О.Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана.

Через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати завгоспом. Не призвичаївшись до деяких "законів" мирного часу, став жертвою махінацій, через що був засуджений до трьох років позбавлення волі, з яких відбув півтора. По тому влаштувався на ленінградський завод "Мезон", де і працював увесь час.

Але народ пам'ятав подвиги видатного героя: зважаючи на незадоволення громадськості, міністр оборони СРСР поновлює його у званні капітана 3-го рангу.

25 листопада 1963 р. після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Маринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), І на його могилі заводчани на власні кошти поставили пам'ятник.

Минуло ще чимало часу, поки О.Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці — Тетяні. В Одесі і й Санкт-Петербурзі його ім'ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім'я О.Маринеска присвоєно кораблю. Таким чином герой зміг повернутися І на батьківщину — в Одесу.

Михайло Сергійович Дмитренко

На особливу згадку небайдужої української громадськості заслуговує уродженець Лохвиці визначний митець світового рівня Михайло Сергійович Дмитренко (09.11.1908-08.03.1997) – видатний майстер станкового і монументального малярства, який після закінчення реального училища навчався у Київській художньо-індустріальній профшколі, а потім у Федора Кричевського на факультеті малярства Київського художнього інституту, який закінчив 1930 року. Працював на Донбасі і в Києві, як художник театру, а пізніше – як асистент кафедри малярства та доцент кафедри малюнка на архітектурному факультеті КХІ. Направлений разом з іншими митцями до Львова, 1939 року – очолив Львівське відділення Спілки художників. Під час війни був одним із організаторів Спілки праці українських образотворчих митців, організував ряд виставок. У 1944 році емігрував до Німеччини, працював у галузі станкового малярства та книжкової графіки, став одним з ініціаторів видання журналу "Українське мистецтво”.

Існує версія, що деякі із запопадливих галицьких українців з Українського Центрального Комітету в день народження генерал-губернатора Ганса Франка піднесли йому дарунок у вигляді картини Михайла Дмитренка „Українська дівчина”. Та чи це так було насправді? Але Іван Кедрин стверджує, що «це був просто хабар і українці тоді навчилися перекуповувати різних німецьких „достойників”. А вже 1951 року митець переїхав до Канади, й працював там як маляр і графік у Торонто, а з 1957-го – у Віндзорі. Від 1960 року замешкав у Детройті (США), був членом редколегії журналу "Нотатки з мистецтва”. Монументальні розписи та іконостаси маестро Михайла Сергійовича Дмитренка прикрашають собор св.Володимира у Торонто, базиліки св. Колумба в Янгстауні та св.Антонія у Саут Бенді, собор пресвятої Богородиці у Гемтреку, церкву св.Константина і Єлени у Міннеаполісі, собор св.Юра у Нью-Йорку.

Знаходимо ім’я Михайла Дмитренка і в щорічному календареві "Українці в світовій цивілізації”, що його видає київське університетське видавництво "Пульсари”, поряд з іменами визначного економіста Михайла Івановича Тугана-Барановського, який також певний час мешкав на Лохвиччині й мав тут свій маєток, а також з іменами - уродженців України – митців Миколи Бутовича, Віктора Цимбала та Олександра Богомазова, політолога Анатоля Камінського, економіста Веніаміна Сікори, майстра балету Сержа Лифара, конструктора Архипа Люльки, уродженця Львова письменника Леопольда фон Захер-Мазоха.

Інший визначний лохвичанин, що натепер замешкав у Львові, Микола Євгенович Петренко у своїй книзі "Зболені стигми” (Львів, 2005) схвильовано пише: "...читав спогади про мого земляка художника Михайла Дмитренка, він на американській землі для наших земляків оздоблював десятки храмів, - тож звичайна людина у повсякденні ставала на виконання робіт начеб Божим слугою. Це ще від часу оформлення першої в його творчій біографії церкви: ще в 1942 році в Городку, з благословення самого митрополита Шептицького...”. В своєму іншому досі неопублікованому дописі "Пейзаж з червоним акцентом” Микола Петренко пригадує: «...Це був рік 1936 чи 37-ий. Моя рідна Лохвиця, літо. І от на нашій околиці появилося диво – молодий художник із Києва. Ходив левадами та вигонами, вибирав собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився неподалік нашої хати, на пагорбку, звідки відкривалася гарна перспектива на Миколаївський цвинтар. Не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною не дружиною, нам годі знати... Прізвище мого земляка було – Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка незугарної скульптури в центрі Львова, називаної то "Дружба народів”, то "Брати” ( композиція двофігурна ) , то "Зустріч визволителя”, то ще якось подібно. Дещо мені про нього розповідав Григорій Смольський, дещо Яків Чайка...”.

У своїй статті в газеті "Час” від 17-23 квітня 1997 року професор Української академії мистецтва Віра Кулеба-Баринова пише, що "Ще за козацької доби в Лохвиці було збудовано чимало церков. Мати Михайла Дмитренка деякий час харчувала старого петербургського маляра, який працював в одному із лохвицьких соборів. Саме тоді шестирічний Михайлик запалився образом пречистої Діви Марії, побаченим у нотатнику старого художника. Один з його перших лохвицьких учителів малювання сказав якось: "Вам не треба йти ні до кого по науку. Ви маєте вже все своє...”. І все ж шіснадцятирічним юнаком він подався до Києва...”.

У святочному слові на заходах у Детройті (США) 28 лютого 1982 року з нагоди вшанування 50-ліття мистецької творчості Михайла Дмитренка. Петро Мегик, зокрема, зазначав, що «...його здорова духовість у вільній країні поселення скоро забула про цю невигоду, від котрої він врятувався, а в його творчості з ділянки релігійного й церковного мистецтва виявилося стільки знання, одуховлення, що не можна надивуватися. Вся творчість Михайла Дмитренка виходить із глибокої віри в українську культуру.

Нестор Феофанович Городовенко

Городовенко Нестор Феофанович (09.11.1885, с. Венслави, Полтавщина — 21.08.1964, м. Монреаль, Канада),хоровий диригент і педагог, заслужений артист України.

Засновник і перший багаторічний керівник Державної академічної хорової капели України.

1907 року закінчив Глухівський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах міста Лохвиці, Переяслава, с. Ольгополя (тепер Вінницька область), де викладав співи й керував хорами.

Починаючи від 1917 року Нестор Городовенко — в Києві: спершу викладач 2-ї української гімназії, керівник хорів університету і Всеукраїнської вчительської спілки, у 1920—37 роках — художній керівник і головний диригент капели «Думка», у 1937—41 роках — диригент Українського ансамблю пісні і танцю.

Творчу діяльність Н. Городовенко поєднував з педагогічною — викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (від 1930 року), керував його диригентським відділенням.

Під час ІІ Світової війни Н. Городовенко переїхав до Німеччини, де створив хор «Україна», згодом — керівник українського хору в Монреалі.

Нестор Городовенко навчався у Полтавській учительській семінарії, потім закінчив Глухівський учительський інститут. Живучи в українській глибинці, він рано пройнявся любов’ю до української народної творчості. Серед перших учителів музики Нестора Городовенка — відомий фольклорист, професор Петербурзької консерваторії О. Рубець, який у той час жив у Глухові. Вчителюючи у Лохвиці (тепер Полтавська обл.), Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький), Ольгополі (тепер Вінницька обл.), Н. Городовенко створював учнівські аматорські хори. З 1918 р. він жив і працював у Києві, де спочатку викладав уроки співу в Другій гімназії, керував хором Всеукраїнської вчительської спілки, а 1919 р. очолив Першу мандрівну капелу Дніпросоюзу, що 1920 р. була реорганізована у Державну хорову капелу, згодом — «Думку» («Державна Українська Мандрівна КАпела»).

Послідовно розвиваючи давні традиції українських мандрівних хорів, керівник нового колективу енергійно взявся за підвищення його професійної майстерності. Поряд з хоровими обробками українських народних пісень та оригінальними творами визначних українських композиторів (М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця) і композиторів молодшої генерації (зокрема М. Вериківського, П. Козицького, Л. Ревуцького), до репертуару «Думки» він включав і зразки світової музики різних епох — Й. Гайдна, Й. Брамса, Ш. Гуно, К. Дебюссі, М. Равеля. Музичні критики того часу відзначали пристрасний, темпераментний стиль диригування Н. Городовенка. Етапними в діяльності капели були гастролі у Франції (1929) та участь у першій Декаді українського мистецтва у Москві (1936). Сучасники останній концерт визначили як справжній тріумф «Думки».

За вказівкою директивних органів у травні 1936 р. Нестора Городовенка було безпідставно звільнено з капели. Невдовзі він одержує призначення на посаду керівника вокальної групи Українського ансамблю пісні і танцю, з яким 1942 р. гастролював Північним Кавказом. Був диригентом Української національної хорової капели в Києві (1942–1943), організатором і керівником хору ім. М. Леонтовича при Інституті народної творчості у Львові (1943–1944). У 1944–1949 рр. перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині, де організував хор українців-емігрантів «Україна». Переїхавши 1949 р. до Канади, заснував у Монреалі хор «Україна», яким керував до кінця життя.

На еміграції Нестора Городовенка об'єдували дружні й великі патріотичні прагнення з уродженцем Кобеляк Григорієм Китастим, й особливо з письменником та громадсько-політичним діячем Івановм Павловичем Багряним (Лозов'ягою) (1907-1963)

Городовенко знав земляка Грицька Китастого з Києва, й майже земляка вихідця з Охтирки на Сумщині Івана Багряного з Львова, а в Німеччині вони заприятелювали, майбутня дружина Багряного волинянка Галина Тригуб була у складі хору „Україна”, який Н.Городовенко заснував у Фюссені в 1946 році. У 1959 році Іван Багряний, відвідуючи Канаду, зустрівся з Городовенком у Монреалі. Вони листувалися до останніх днів земного життя. Син Івана Багряного, що тепер замешкав у Новому Ульмі (ФРН), також називається Нестором. До речі, з ним підтримує контакт і автор цього допису.

Георгій Шибанов стверджує, що, мешкаючи в Канаді, Нестор Городовенко „...завжди линув далеко за океан – на рідні Полтавщину. З нею у нього було пов’язано багато теплих спогадів, бо саме звідси починалися витоки його духовної сили... Отак, припавши до землі, одного разу він промовив до дружини: - Якби зміг, Настуню, пішки б пішов у Лохвицю... Невдовзі тяжка недуга звалила його з ніг, і він потрапив до „Конвелесентшпиталю”, що на околиці Монреаля... Про свою хворобу, яка його скосила, якось жартома сказав: „ – Що ж на Сулі я колись ловив щук, а рака спіймав у Канаді... Ні, не візьме! Не з такої полтавської глини я зліплений!...”

Невичерпна творча енергія Городовенка, наполегливість, одержимість у досягненні поставленої мети, небувала працездатність і вміння розкривати перед співаками хорів, якими він керував в Україні, у Німеччині та Канаді, неповторну красу рідної пісні, завжди викликали подив і захоплення сучасників. Нестор Городовенко також відзначався гострим розумом і складним, «вибуховим» характером. Був досить прискіпливим щодо виконання своїх диригентських вимог, дотримання дисципліни співаками. Він знав напам’ять сотні пісень, партитур хорових творів. Усі ці якості мистецького темпераменту Н. Городовенка, зрештою, і вивели його у хормейстери світового рівня. Зауважимо, що нелегке емігрантське життя, пов’язане з частими мандрами (у період Другої світової війни і після неї) по землях Німеччини, переїзд до далекої Канади, де він знайшов свій вічний спочинок, стійкість у доланні труднощів, — усе це було під силу лише фізично і духовно загартованій людині, якою був Городовенко.

Кiлькiсть переглядiв: 145

Коментарi