Оксамит Лохвицької землі - Григорій Булах

Григо́рій Була́х – народний артист України, член Спілки письменників України, поет , прозаїк, тележурналіст, публіцист. Народився 10 квітня 1938 року в селі Піски Лохвицького району. Навчався в Червонозаводській середній школі. Працював на заводі робітником . Закінчив Лохвицький технікум харчової промисловості , а згодом акторський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка- Карого.

Він поет імпульсу, сплеску пристрастей, глибоких емоцій, і ці риси особливо проявилися під час становлення Української державності . Він ніколи не був осторонь ні політичного, ні громадського життя. Г.Булах активно реалізовує себе у багатьох напрямках і жанрах – ведучий програми «Живе село», створює десятки авторських програм, присвячених проблемам української мови, літератури, культури, духовності, виступає , як публіцист і письменник на українському радіо, створює цілу гірлянду пісень, які заповняють ефір у виконанні провідних зірок української естради « Україно моя , вишиванко», «Краю мій лелечий», «Батькова сорочка», «Дзвони Софії» та ін.

У творчості Григорія Булаха відчутна жура за історичною славою України, він звертається до подій давноминулого, пов’язуючи їх з реаліями сьогоднішнього дня. Перед очима постають звитяги козаків – січовиків, кращих синів вітчизни, аби ще і ще раз нагадати сучасникові, чиїх батьків вони діти, по якій землі ходять і яку славу мають берегти.

Чи не найвищого злету поет досяг у поемі «Крути», де рядки бринять , як туго натягнені струни, де «серце у грудях - підстрелений сокіл», і той сокіл падає донизу. Давній біль квилить у поемі, як свіжа рана, і якщо дівчина каже юнакові, котрий іде в бій: «чекаю живим», то з нею ми й сьогодні чекаємо їх усіх , вірних синів України , які боролися й борються за нашу Батьківщину.

Таким болем пронизана і поема» Молитва болю».

Мати паску пекла,

Десь макухи таки розжилась.

Натовкла, додала лободи до води -

І така паска у неї вдалась!

Яка тільки страшна правда стоїть за цими невинними рядками…

Джерелом ліричної наснаги , а точніше – витоками поетичних образів є для Григорія Булаха рідна Полтавщина. Це край де він народився, де пережив гіркоту голодних років, і пошуки на скошеному полі колоска жита . Спогади для поета дуже тяжкі, рідне село Піски не стало для нього причалом його душі, за виключення хіба що отого клаптика землі над Артополотом, де «по груди у повені наша хата брела від весни до весни», але «ми вертались, натомлені , не бажаючи хату переносити…», та все ж попри все вчувається – поет настільки закоренілий у рідний край , що теми з Полтавщиною, повсюдно прориваються крізь його творчість, милі серцю образи його односельчан, мальовничі краєвиди рідного краю.

Він не тільки поет, а й прозаїк, його новели проникливі, гостросюжетні, емоційно насичені , добре змальовані глибини людської душі. Сюжети здебільшого взяті з околиць, де він народився , зростав та закохувався.

До уваги, бажаючих ознайомитися з творчістю нашого відомого земляка, в читальному залі Лохвицької центральної районної бібліотеки ім. Г.С.Сковороди знаходиться книга Григорія Булаха « Нурт»( Поезії, проза, есе).-К.: Вид-во ім. Олени Теліги , 1998.-576с.

Петренко Микола Євгенович

Цю сивочолу людину з легкою лагідною посмішкою на вустах можна часто побачити на вулицях Львова. Він живе поруч. В одному з нами місті. Це – Микола Євгенович Петренко – член Національної Спілки письменників України (з 1960 р.), лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана Лепкого. А ще – нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, Великим золотим знаком Товариства німецько-радянської дружби та срібною медаллю Товариства німецьких антифашистів.

Ось його біографія.

6 листопада 1925 року в м. Лохвиця, що на Полтавщині в сім’ї Петренків народився хлопчик Миколка. Мати його була звичайною колгоспницею, що від ранку до ночі працювала на буряковій ділянці. Батько був електриком, якому, як згадує поет, „чогось то все випадало мандрувати по заробітках – то на Магнітку, то на Азовсталь”. Крім Миколки в сім’ї було ще четверо дітей. Звичайно, дуже хотілося Миколці, щоб хата батьківська була „трішки просторішою. Та щоб кожному свій закуток: уроки приготувати, книжку почитати, у шахи пограти...”. Вчився Миколка добре, хоч крім науки мав багато обов’язків: корову пасти, грядки копати, полоти, збирати урожай. Знаходився час та хист – вірші складати.

Багато випробувань випало на долю Петренка. Ще першокласником пережив він страшний голодомор 1933 року. В неповних 16 років, коли почалась війна і в маленьку містечку з’явилося кілька артистів – втікачів з Києва та Харкова, юнак із захопленням бігає на вистави української класики. Одного разу він потрапив в облаву, яку проводили німці. Разом з іншими молодими хлопцями та дівчатами потрапляє до Янівського концтабору у Львові. А трохи пізніше стає одним з в’язнів концтабору Штокбах.

І відтоді він позбувся імені, прізвища. Відтоді він помер, людина – номер 9264, Микола Євгенович працює підручним Альберта Лесінга, лакуючи мідний дріт на військовому заводі. Важка підневільна праця, голод виснажували юнака. Але світ не без добрих людей. Миколу від голоду рятувало те, що Лесінг трохи підгодовував полоненого. Коли було дуже важко, юнак писав вірші, які розходилися по інших таборах, де були українці.

Весна 1945 року принесла визволення з концтаборів полонених. Жадана воля прийшла! Сповнений сподівань, Микола повертається додому... Але... тут діяло сталінське правило: „хто був у полоні, в неволі, в окупації – той ворог! Ворог, бо ж працював на німецькому військовому заводі, де виготовляли зброю. І вчорашній в’язень Микола Петренко не зміг потрапити додому – дорога йому проклалась в сибірські простори, а потім ще й далі, на засніжену Камчатку, в трудові табори”. Ще кілька років невільного життя на відбудовах Донбасу, на рибних промислах Камчатки, на лісорозробках. А так хотілося додому, в Україну! Так хотілося – мріялося про навчання, про зустріч з рідними, про світле небо над головою! І знов віршовані рядки лягають на папір. Це була спроба для юнака втекти від жорстокої дійсності, намагання не втратити того доброго, чого навчився від батьків.

І ось, нарешті, настав вимріяний час: в 1951 році Микола повернувся в Україну до своєї сестри, що жила в Бродах на Львівщині. Тут закінчував школу, працював в редакції районної газети. Йшов йому 26-й рік.

Потім він навчався на факультеті журналістики у Львівському національному університеті. Здобув вищу освіту. Працював в редакції обласної газети. Згодом був редактором Львівської телестудії.

І знов один за одним з’являються його вірші. У львові М. Петренко зібрав свої давні вірші, перекомплектував їх наново, додав нових – і от у 1963 році у видавництві „Дніпро” вийшла його поетична збірка „Суворі береги”. А ще трохи раніше – у 1957 році він радів виходу своєї першої поетичної збірки „Дні юності”.

З болем згадує поет, що добра частина його віршів, де був хоч якийсь натяк на його тогочасний підневільний статус, залишилися недрукованими. І так пролежала майже 30 років. І от уже в час Української Державності Микола Євгенович відшукав стару папку, переглянув давні вірші, пригадав молоді роки, давніх друзів, знайомих. І вийшла у 1993 році у видавництві „Логос” поетична збірка „Молитва отця Зенона”.

80 років за спиною Миколи Євгеновича. І понад 60 книг: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року). А ще він автор кількох п’єс та лібретто музичних вистав, які ставилися переважно на сценах львівських театрів: „Чарівне кресало”, „Довбушів топорець”, „Дві Іванки”, „Шість імен” та ін.

Спочатку Микола Євгенович увійшов в літературу як поет, що писав для дорослих. Це були вірші про змарновану в неволі юність, про потребу людей усього світу жити в мирі та щасті, як то й заповідалося одвічними людськими законами.

Коли Микола Євгенович одружився і в нього з’явилися донечка та синочок, він почав писати для дітей. Першою дитячою книжечкою була „Марічка-невеличка”. Ілюстрації до цієї книжечки виготовила знаменита художниця Софія Караффа-Корбут. Потім були книги для наймолодших читачів, які виходили у видавництвах Львова та Києва: „Світ чекає на тебе”, „Чом не ростуть вареники”, „Заблуда”, „Похід на Чорногору”, „Вишиванка від ангела...”. Одна за одною з’являються і п’єси для дітей. Першу – „Чарівне кресало” за казкою Г.К. Андерсена поставив Львівський театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Ставилися його п’єси також у Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст України.

Микала Євгенович Петренко – відкрита та емоційна людина. Його виступи перед дітьми завжди цікаві. А сама творчість Петренка є той рідкісний випадок поєднання літературної обдарованості і глибоких знань про життя. Дай же йому, доле, довгих років життя! А нам, його читачам – великим та малим, радості від зустрічі з його новими книжками.

Світ ловив його, але не піймав

Надворі листопад, але нас зігріває тепло дружніх посмішок.

А ще - сонце мудрості видатного українського поета, мислителя, філософа, мандрівника Григорія Савича Сковороди.

Микола Костомаров, відомий український критик, писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острогозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...».

Народився Григорій Савич 22 листопада (3 грудня за н. ст.) 1722 року в сім'ї малоземельного козака в сотенному містечку Чорнухи, що на Полтавщині.

Сковорода ще в ранньому віці виявив нахил до наук і великий інтерес до читання. Допитливий хлопчик оволодів грамотою за богослужбовими книгами, оскільки інших не було. Після закінчення церковно-приходської школи він стає студентом Київської академії.

З козацької родини,

З убогої хатини

Дорогою тернистою

Пішов Сковорода.

Дорогою тернистою,

Із піснею голосистою

Народу волелюбного

Він долю захищав

І мудрості вселюдської

Скарбниці відкривав.

З 1742 по 1744 рр. Г.С. Сковорода жив у Петербурзі, був співаком у придворній капелі цариці Єлизавети. Але ні царська знать, ні пропонована музична слава, ні блиск розкоші не могли засліпити Григорія. Він бачив знедолений, зубожілий люд.

Згодом, у 1750-1753 рр., мандруючи Польщею, Чехословаччиною, Прусією, Німеччиною, Італією Григорій Савич спостерігав, наскільки жорстоко ставляться до простого люду багатії, у яких жахливих умовах живе трудовий народ.

Прагнучи віддати свої знання іншим, Григорій Савич хотів бути педагогом, вбачав у цьому своє покликання. Працював викладачем курсу поетики у Переяславському та Харківському колегіумах, але керівники колегіуму - церковники, які Божим іменем благословляли рабство, гнали вільнолюбного викладача, не дозволяли спілкуватися з молоддю.

Відтак Сковорода обрав для себе інший спосіб життя. З 1769 р. і до кінця своїх днів він був народним філософом, мандрівним учителем і митцем.

Усе життя любив він мандрувати

З ціпком дубовим у руках

І ранки теплі зустрічати

З піснями рідними в устах.

І шум лісів, й степи безкраї

Синівською любов'ю він кохав,

Про них у радості й печалі

Він на сопілці вигравав.

У час релігійних забобон, притискання передової думки Григорій Савич вірив у світле майбутнє свого народу: «Мы сотворим свет получший, созиждем день веселейший». Філософ, учитель, поет жорстоко ненавидів поневолювачів, лицемірів, підлабузників, палко любив трудовий народ, вихідцем з якого був і сам, вірність якому проніс через усе життя. «А мой жребий з голяками». Він був невіддільною частинкою свого народу.

Вік прославив Батьківщину

Своїми думками.

Буде жити Сковорода

Завжди поміж нами.

Тридцять років промандрував

Вкраїни степами.

Всюди сіяв слово правди

Межи кріпаками.

Не багатство і не славу

Поважав він - розум.

Не давав себе обплутати

Пихатим вельможам.

Часточка мого народу,

Любомудр великий

Іде з нами рід із роду

Без галасу й крику.

Життя славного сина України закінчилося в мальовничому селі Пан-Іванівці, що на Харківщині, 29 жовтня 1794 року, коли йому було 72 роки. Але пам'ять про Сковороду не вмирає серед народу

Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу він знайшов кохання, яке привело його під вінець, але останньої миті він зрозумів, що зрадив своїй власній волі, і втік із церкви, пішов своїм шляхом, назавжди відмовившись від сімейного щастя.

Науковий інтерес до життя та слова Сковороди виник одразу після його смерті. Але тільки через 100 років по тому було видано друком відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу всім нам зробив у 1894 році в Харкові академік Баталій. До цього лише окремі твори були надруковані, а решта - переписувалась.

Сковороду намагалися «купити», умовляли прийняти духовний сан, спокушали високими світськими посадами. Але Григорій Савич не втрачав особистої свободи й незалежності. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ, ТА НЕ ВПІЙМАВ…»

Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.

Тарас Шевченко згадував:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака -

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.

Для Тараса Григоровича твори Сковороди були джерелом філософської та поетичної думки. Народ навіть склав легенду про зустріч цих двох духовних побратимів, що спільно обмірковували, як повернути народові волю, хоча у житті цього статися не могло, бо Тарас Шевченко народився лише через 20 років після смерті Сковороди.

Не тільки Шевченка вабили твори, думки і переконання Григорія Савича. Лев Толстой якось сказав: «Багато у його світогляді є дивовижно близького мені. Я нещодавно ще раз його перечитав. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори».

Збірка «Божественних пісень» створювалася протягом 82 років. Ці пісні не слід розуміти буквально, хоча сам автор і вказує, що його «Сад» проріс із зерен Священного Писання. Це своєрідний ліричний щоденник.

У своїх поезіях Сковорода розглядав ті самі проблеми, що й пізніше у філософських трактатах, тільки вірші були доступнішими. Григорій Савич вважав, що філософія дає нашому духу життя, серцю благородство,думкам якість. «Пізнай самого себе, і ти пізнаєш весь світ». Із цим твердженням неможливо не погодитися.

Свої філософські роздуми він підносить у вигляді біблійних повістей та байок. А в деяких думках пішов далі французьких просвітителів.

У Руссо були твердження про «природну людину», яка є вищою за людину суспільну, бо, на його думку, суспільство змушує людину вироджуватися. А Сковорода, навпаки, не відкидає суспільства взагалі. Він пояснює, що людину не може задовольняти кріпосницький гніт, національна, соціальна та духовна неволя.

Цю ідею Григорій Сковорода поглиблює ідеєю спорідненої праці, якою людина принесе більше користі людям, суспільству, коли повністю розкриє свої можливості за покликанням у своєму природному званні і стані.

Григорій Савич Сковорода був великим патріотом. Він прищеплював народу священне почуття любові до своєї Батьківщини. Його суспільний ідеал - республіка, країна і царство любові, де нема ворогування і розбрату, а закони зовсім не тиранські.

Усе своє життя великий мислитель і поет віддав високий меті пробудження народу. Серце його горіло вогнем любові, ненависті, правди і розуму. Світ ловив його, але так і не «піймав.

З 1769 року Григорій Савич мандрував по Україні, подовгу жив у своїх учнів і шанувальників, відмовляючись від запропонованих йому посад, також жив і в селянських хатах, навчаючи людей моральності як своїм способом життя, так і своїми творами. Написав філософські роботи - діалоги «Алфавіт, або Буквар миру», «Кільце» та інші.

Григорій Савич Сковорода помер 29 жовтня (9 листопада) 1794 року в селі Пан - Іванівці (нині Сковородинівка) Харківської губернії.

Твори Г.С. Сковороди при його житті не видавалися, їх поширювали в рукописних копіях. Перші видання праць відносяться до середини XIX століття.

Давно минули ті часи,

Землею, повною краси,

Коли ходив Сковорода

Як панувала в ній біда.

Він сіяв слово між людьми,

Налите полум'ям свободи,

Весь вік боровся проти тьми,

Що так томила всі народи.

Давно минули ті часи...

Біжать струмочки аж до рік,

Не заростають ті стежини,

Які сходив наш мандрівник.

Гвардієць пера

Все, що на шляху своєму бачив,

Кожне місто, кожен пароплав,

Він рядком розквічував гарячим,

Все на пісню враз перекладав.

Такими словами Давид Каневський у поемі «Відданість» охарактеризував свого товариша по літературній студії А.Копштейна, але їх з повним правом можна віднести і до самого Каневського. А ще його хочеться назвати гвардійцем майора Воронцова, брянчиком, прапороносцем, адже загинув він і розквіті своїх творчих сил саме тоді, коли Гончареві прапороносці визволяли Будапешт.

28 років... Таким коротким відрізком вимірюється життя Давида Каневського - воїна, поета, журналіста.

Народився Давид 2 березня 1916 року в нашому місті Лохвиці в сім'ї службовця. Тут він навчався в школі. Скромний, вдумливий хлопчик Додя кохався в книгах. До них прилучився рано. Читав багато - все, що міг знайти в бібліотеці чи товаришів. Збирав яскраві матеріали з шкільних буднів, придивлявся до життя людей рідного міста і вів щоденник. Тут же в Лохвиці він пробує писати свої перші вірші.

В 1931 році від'їздить до Харкова. Пізніше, в 1934 році, в своєму щоденнику Давид пише: «Приїзд до Харкова в 1931 році ознаменувався в моєму житті двома подіями: вступом до школм ФЗУ при Харківському електро-механічному заводі, де згодом став слюсаром; почав співробітничати в газетах: друкував спочатку дописи, кореспонденції, а згодом вірші й нариси».

Харків - великий індустріальний, політичний і культурний центр, тогочасна столиця України. В ньому відкривалися нові театри, видавництва, газети, журнали, творчі спілки.Саме на 30-ті роки припадає зародження дитячої преси.Молодий Каневський в цей час починає працювати в журналі «Знання та праця» - відповідальним секретарем редакції. В 19 років Давид уже досвідчений журналіст.

Закоханість в життя, хвала чистим рукам людей, що це життя будують - ось головні теми творів Каневського того періоду. Ще в 1933 році, роздумуючи про свою творчу діяльність, він писав: «Я рватиму такі мої твори, де не буде пристрасті та щирості вогню».

В 1937 році Давид вступає до історичного факультету Харківського університету, а в 1938 році виходить перша його книга «Рідна вулиця». Перша книжка поета!.. Як багато важить вона для визначення подальшого творчого шляху митця.

Потім в 1940 році побачила світ ще одна книжка Давида Каневського «Льотчики», та наступив 1941 рік.

Війна... Гарячі рядки, мужні пісні Д.Каневського були справжньою ідеологічною зброєю: вона гартувала читачів поета і водночас недвозначно свідчила про те, що він сам вже знайшов своє місце в наступних боях. Давид добровольцем іде на фронт.

Коли гітлерівці напали на нашу землю, Давид Каневський прирівняв своє перо до штика. Він працює в газеті «Мужність». Пише вірші, нариси, нотатки, кореспонденції. Розповідає про подвиги, про солдатські будні. Давид завжди у центрі бойового життя армії.Разом з нею він пройшов великий тяжкий шлях журналіста-бійця. Доля героїв стала долею самого поета. Це був суворий шлях війни - шлях випробувань і перемоги. Придивляючись на фронті до самого себе і до тих, хто був поруч, Давид Каневський з повним правом міг сказати:

У дні жорстокої війни

Вітчизна дивиться у вічі,

І зір її глибокий кличе:

-На бій, на бій, мої сини!

І тут одразу пізнаєш,

В хвилини пристрасного бою,

Хто ріс в тобі, хто жив з тобою,

Хто із далеких побереж...

Журналіст С.Глуховський, що працював разом з Каневським у редакції газети «Мужність», згадував: «Худенький, у кирзових солдатських чоботях, з неодмінною плащ-палаткою, накинутою на плече, Давид завжди був у самій гущавині бойового життя.

І куди б не закинула поета його військова доля - у ліси Валдая біля озера Ільмань чи під стіни древнього міста Стара Руса, - всюди у віршах він звертається до рідної України...»

Під Новий 1943 рік Давид Каневський підготував спеціальний номер газети «Мужність», присвячений 25 річниці Радянської України. Вірші, кореспонденції, цифри - все тут було пройнято єдиним: вірою у близьке визволення рідних місць. У вірші «Україні»поет пише:

Хто сміє сказати, зоре моя, що я тебе не побачу,

Тебе, що вінки сплітала з яскравих квіток своїх,

Тебе, що дала з дитинства веселу пісенну вдачу

І вивела на дорогу - найкращу з усіх доріг.

Влітку 1943 року армію, де служив Давид Каневський, було перекинуто на Орловсько-Курський напрямок. 4 серпня він вже був на землі України, а трохи пізніше з наступаючими частинами звільняв Харків, рідну Лохвицю. З цього приводу в щоденнику з'явився напис: «...Путь мені випала через ту землю, де минало моє дитинство. Треба мати особливе щастя, щоб на війні потрапити в рідне місто або село... Там не лишилося в мене ні рідних, ні товаришів. Я давно покинув глуху Лохвицю. Та не раз повертався до неї, старої, закинутої, забутої її ж синами. Кожен, хто тільки ввібрався в пір'ячко, вважав за свій обов'язок покинути рідну вулицю і поїхати кудись, в Харків, Київ, Кара-Кум аби тільки не лишатися між провінціалів.

Думалось мені, що війна зовсім вимела лохвичан. І обличчя міста, здавалось мусить стати іншим. Так, гебітс - комісар Рейнгардт силкувався змінити обличчя, він плекав мрію: утворити тут ні більш, ні менш як «маленький Берлін». Він стояв першим при вході в наш двір, на Шевченківській вулиці...»

В дні форсування Дніпра поет створив цикл «З дніпровського зошита» - один з найкращих своїх поетичних витворів років війни. Важко й зараз без хвилювання перечитувати рядки цього циклу:

Сьогодні я при березі стояв...

Чи можна зором охопити вроду!

Долонею черпнув Дніпрову воду,

Устами пересохлими припав. Здалось мені - зробився іншим я, Немов із пліч десяток літ зваливши, Сьогодні я при березі стояв,

Мов доброго здоров'я кухоль пивши.

Кращі, з написаних Д.Каневським у роки війни поезій свідчать про зростання його майстерності, вміння в небагатьох словах точно і виразно висловити великий зміст.

В роки війни проявилася любов Давида до гумору, працюючи військовим кореспондентом газети «Мужніcть» під псевдонімом Ігор Кочубей,він часто писав гумористичні вірші-епіграми на політичні теми, викриваючи звіряче обличчя фашизму.

Влітку 1944 року у військовому щоденнику Д.Каневського з'явився такий запис: «Закінчився великий, може, найкращий етап мого життя». За наказом командування капітана Давида Каневського було перекинуто до авіаційного з'єднання, на роботу в авіаційній газеті. А через чотири місяці, 26 грудня 1944 року, він загинув під Будапештом.

Читаємо, перечитуємо все, що належить до творчої спадщини поета: численні вірші, нариси, кореспонденції, оповідання, щоденники,листи. З кожної сторінки, з кожного рядка дивиться образ талановитої, скромної людини, образ солдата-співця.

Але найбільш вірно охарактеризував Давида Каневського його бойовий товариш капітан І.Ф.Карабутенко, зробивши запис, останній запис в щоденнику Каневського після його загибелі:

«...Він любив Україну, любив поезію, життя, хороших людей, він нікого марно не образив...»

Лозвицька земля славиться не лише своєю історією , але і тим, що саме тут народилися видатні письменники нашого часу Архип Тесленко та Олекса Коломієць

Архип Тесленко


Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с.Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині. Батько , Юхим Якович , служив помічником сільського писаря ; мати , Явдоха Сидорівна Строй , наймитувала. Родина жила злиденно . З десятьох дітей дійшли зросту лише двоє - Архип та його молодший брат Ярема.
Малого Архипа , хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість , нахил до осмислення і зіставлення всього баченого й чутого , нестримний потяг до читання та нових знань. Поетична жилка в ньому відгукнулася на почуті від матері казки та пісні. Добре закінчивши в 1894 р. однокласну церковно-парафіяльну школу. Архип одразу ж вступає до двокласної . Однак вроджена допитливість і почуття справедливості не миряться з шкільною наукою , що ґрунтувалась на засадах казенного патріотизму й церковно-книжної догматики , зневаги до рідної мови й культури. А саме до глибокого вивчення надбань рідної літератури спрямувало думки хлопця випадкове знайомство з Шевченковим «Кобзарем» . Поетові слова «І чужому научайтесь , й свого не цурайтесь» на все життя запали в пам'ять , згодом він пише їх на власному примірнику гоголівської «Сорочинської ярмарки».
Інтерес до української літератури й фольклору сприяв першим літературним спробам - спочатку це були віршики російською мовою , оповіданнячка. Та перші Творчі кроки не лише не заохочувалися учителем (його Тесленко пізніше зобразить в оповіданні «Що б мене було»), а й нещадно притлушлювалися. Не дістала заохочення і його допитливість , а відверто висловлені сумніви щодо правдивості того тлумачення явищ природи , а далі й взаємин багатих і злидарів , які пропонувала релігія , спричинилися до виключення його з школи , де він провчився лише два роки.
Молодий Тесленко вирішив самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати , щоб хоч якось допомогти батькам. Тяжка фізична праця виявилася не під силу юнакові, та й духовний голод усе відчутніше давався взнаки. Десь наприкінці 1897 року - на початку 1898 р. йому пощастило влаштуватися писарчуком у волосне управління в містечку Лохвиці, за 5 верстов від його рідного села. Та дуже скоро , побачивши, як безсоромно визискував та обдурював односельців писар , Тесленко залишив роботу і в серпні 1898 р. влаштувався писарчуком до міської нотаріальної контори Ф.І. Кисловського.
Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу , а й працювати в домашньому господарстві нотаря , бути на побігеньках у його дружини. Надсильна праця , нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоровя , і без того неміцне . Усе ж служба давала майбутньому письменникові знання життя , розуміння найрізноманітніших засобів класового визиску , відображеного у справах , що йшли через руки писарчука.
У ці роки чимало працював він і над самоосвітою; у міській громадській бібліотеці, а згодом - у новоствореній бібліотеці Народного дому він регулярно брав твори класиків української та російської літератур.
Знайомий Тесленка Г.І.Дробиш згадував , що працюючи у волосному управлінні, Архип частенько бував на гуляннях молоді у лохвицькому гайку; примостившись збоку , він дотепними віршами коментував пригоди молоді. А одна літня , односельчанка Архипа тривалий час декламувала напівфольклорну «Поему про Микиту» , яку вона приписувала Тесленкові. .
На початку перебування в конторі нотаря Кисловського Архип подарував його служниці гарно оформлений аркуш з чотирма власними віршами російською мовою - «На родине»,»Елка», «С праздником», «Сдущой , полною смиренья» , переписаними спеціально для подарунка. Ці досить незграбні перші віршики сповнені напівдитячих переживань. Вони рясніють церковно-книжною фразеологією , зовсім не властивою пізнішим творам Тесленка.
У серпні 1901р. Тесленко покинув службу у нотаря і поступив на курси телеграфістів на станції Роменській Південно-Миколаївської залізниці, але через слабкий зір невдовзі - через чотири місяці - був відчислений.
Збереглися також юнацькі вірші Тесленка російською мовою, датовані 1902р.
Великі суспільні зрушення дали новий стимул розвиткові театру ,заснованого й блискуче розвиненого такими норифеями , як М. Кропивницький , М.Старицький, І.Карпенко-Карий . Відміна заборони українських вистав та обмежень репертуару сприяла появі плеяди молодих письменників - драматургів - С.Васильченка, В.Самійленка, Г.Хотневича. Особливо поширилися аматорські гуртки. Ще працюючи в нотаріальній конторі, Тесленко захоплювався театром , відвідував вистави аматорського гуртка при Народному домі в Лохвиці. Зрештою починає пробувати себе в драматургії. У 1902 р. він пише комедію , з якої збереглося лише закінчення , де зображено гуляння сільської молоді в ніч на Івана Купала. Комедійні ситуації часом поступаються місцем епізодам з рідної історії - спогадам про звитяги запорожців , про славне історичне минуле України, яким варто пишатися і яке не слід забувати. Прикметний цей уривок також і тим , що у нього вмонтовано кілька віршів Тесленка українською мовою- щоправда , помітно кострубатих , але сповнених непідробленої щирості.
Десь у 1902-1903 рр. була написана драма «Горобина ніч». Твір не зберігся , і відомо про нього лише із спогадів товариша Тесленка по аматорському гуртку Г.І.Дробиша. Він згадує , що Тесленко читав цю п'єсу .артистам-аматорам , і вона сподобалась , але меценатам гуртка -земським діячам Русиновим , очевидно , видалася неприйнятною і її нібито надіслали до Києва; на цьому її сліди втрачено .
Навесні 1903р. Тесленко пише драму «Не стоїть жить» , у якій сконцентровано чимало проблем , що хвилювали молодого автора , - про смисл життя , коріння людської несправедливості, ідеали в коханні, непримиренність бідності й багатства , нечисть міщанства. Але п'єса недосконала : багато сцен у ній невмотивовані.
Із рукописом Тесленка ознайомився М.Кропивницький і вказав на її недоліки. 9 вересня 1903р. М.Кропивницький написав листа Тесленкові з докладним розглядом твору; лист містив чимало критичних зауважень, але закінчувався оптимістично: «Над такою творою , як драма , треба працювати довго, треба її передумати не один раз і переробити.. .Кажу Вам одне , що у Вас є іскра божа.»
Влітку 1903р. Тесленко організував аматорський театр у рідному селі. Перша вистава відбулася 17 серпня 1903р. ставилась драма М.Кропивницького «Невольник», де Тесленко зіграв сліпого Степана. Спектакль мав успіх , і відтоді Тесленко поринув у театральні справи: проводив репетиції, дбав про костюми й декорації.
У ці ж роки Тесленко пише прозові твори російською мовою : збереглися всього два нариси - «Ночь на Ивана Купала» в с. Харьковцах» , «На досвітках». Обидва написані під впливом гоголівських «Вечеров на хуторе близ Диканьки». Інші подібні спроби Тесленка невідомі.
Десь на початку 1904р. Тесленко розпочав працю над своїми перешими оповіданнями - і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Вирір жанру оповідання не випадковий . Суспільство потребувало такого літературного жанру , який би негайно реагував на бурхливі події, встигав за прискореним темпом часу ,
Твори Тесленка були «людськими документами», вони відображали долю цілої соціальної верстви - найбільших безземельних селян , які мусили йти в найми.
Перші оповідання , переписані до одного зошита навесні 1905р., склали збірочку, яка містила п'ять творів : «Хуторяночка», «За пашпортом « , «Матуся» , «Мати», «Дід Омелько». Всі вони об'єднані образом оповідача «дядька Степана».
З цією збірочкою Тесленко дістався у червні 1905р. до Києва , бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася : оповідання назвали «невиразними» , й «невиробленими». Згодом збірку передано до новоствореного журналу «Нова громада» , в якому у 1906р. і були надруковані. Лише останнє оповідання - «Дід Омелько» - за життя письменника не побачило світ, воно вперше надруковано 1939р.
Ці оповідання , що відтворили класовий антагонізм на селі, сповістили про появу на літературнім полі ще одного письменника селянської теми.
У липні 1905р. Тесленка заарештували по обвинуваченню в поширенні забороненої літератури, його тримали в гадячській в'язниці 37 днів і звільнили за відсутністю доказів.
5 грудня 1905р. Тесленко взяв участь у мітингу , після якого сталося сутичка з поліцією. Після чого почалися арешти. Тесленко покинув село й вирушив до Києва, де змушений був шукати випадкового заробітку й нічлігу. В автобіографічному оповіданні «Немає матусі!» він писав «Було тоді мене скрізь: і по монастирях , і по нетрях босяцьких. Не легко було без паспорта жить.» У його оповіданнях описано ті нічліжки й монастирі, що були його негостинним притулком.
Постійним притулком для Тесленка стала редакціяс газети «Громадська думка», де він міг працювати , читати, вчитися.
Першим з написаних у Києві творів було оповідання «Радощі» ,опубліковане 15 лютого 1906р.
У другій половині серпня 1906р. Тесленко повернувся у рідне село, де змушений був ховатися від поліції, та куркулів. Рівно через місяць письменника заарештували.
Поки йшло слідство у справі участі Тесленка у заворушенні в Лохвиці 14 грудня 1905р., харківецькі куркулі сфабрикували справу і домоглися судової ухвали ). про дворічне заслання письменника у Вологодську губернію , але весь термін його протримали у в'язниці. Тут він захворів на тиф. Лише на початку січня 1909р. письменник повернувся додому.
Протягом 1909р. Тесленко написав дві редакції повісті «Страчене життя» .
Тим часом відбувся новий суд над Тесленком , який засудив його на два тижні ув'язнення. Наприкінці 1909р. . Тесленка вже збиралися відпровадити до в'язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. її поховали 3 січня , а другу половину січня хворий Тесленко відсидів у лохвицькій в'язниці, що дуже погіршило його стан здоров»я .
Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах . І хоча він розумів , що гине , в його листах немає розпачу й нарікань на несправедливість долі. Мужність і витримка не залишають його. У кінці березня 1911р. він пише листа братові Яремі. Цей лист спокійний, діловий , і не видно з нього , як гірко було молодій ще людині прощатися із страченим життям.
Газета «Рада» від 28 травня 1911р. у рубриці «По Україні» пише : «Становище хворого письменника А.Тесленка дуже погане. Він сливе , що не встає з постелі, а наш і встане , то ледве хату перейде. Немає кому ні доглянуть за ним , ні їсти зварить , бо живуть вони удвох із старим , хворим , та ще й безруким батьком , харч вживає таку що і здоровому після неї не поздоровиться . Ліків не вживає ніяких.»
Так закінчив своє життя наш земляк , митець А.Ю. Тесленко. Він помер у ніч з 27 на 28 червня 1911р. у лікарні містечка Лука. Поховали його на харківецькому кладовищі.
Могила А.Ю.Тесленка в селі Харківцях знаходиться у східній частині кладовища , на місці, яке заповів сам письменник. На могилі встановлено гранітний надгробок , виготовлений у м.Києві на замовлення Марії Миколаївни Грінченко . На ньому текст:
Моє діло не вмре серед їх ...
... Не сором ці стомлені руки
І це серце , зотліє з муки ,
Положити в дубовій труні.
Б.Грінченко
У 1939 р. остання письменника перенесені в центр села до місцевого парку , де був встановлений пам'ятник -бюст А.Ю.Тесленка роботи Г.Л.Пивоварова , а в 1982 р. бронзове погруддя роботи В.І.Білоуса. Місце першого поховання на ньому збереглося до наших часів.

Робота пошукової групи ЗОШ №2 м. Лохвиці. Керівник: Шагановська Л. І.

(Повний текст роботи знаходиться в читальному залі Лохвицької районної бібліотеки)

Олекса Коломієць

КОРИФЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ

Після Івана Котляревського Полтавщина ще дала такого відомого комедіографа, як Олекса Коломієць. В українській драматургії 60-90-х років XX ст. він справді є одним із найвизначніших драматургів. Його п'єси в цей період не сходили з української сцени, ставилися й за кордоном. До 1961 року О. Ф. Коломійця знали як прозаїка, доки не з'явилися його знамениті «Фараони» — дотепна комедія з життя повоєнного українського села. Відтоді п'єси Коломійця стали завойовувати таку славу, якої вже давно не знала українська сцена. Народився Олексій Федотович 17 березня 1919 року у відомому селі Харківцях на Лохвиччині (відомому тим, що це рідне село Архипа Тесленка) в селянській сім'ї. Після закінчення семирічки, з 1935 по 1938 рік, навчався на робітничому факультеті при Харківському інституті торгівлі. Згодом перейшов на історичний факультет Харківського університету і навчався до початку війни, в якій брав участь у складі 37-ї армії Південного фронту. Був тяжко поранений. В 1944-50 роках. Коломієць працював на комсомольській роботі: спершу лектором при ЦК ЛКСМУ, потім секретарем по пропаганді Чернівецького обкому4-комсомолу. З 1950 року працівник преси, головний редактор газети «Молодь України»; в 1953-60 — завідувач відділом журналу «Зміна» (пізніше — «Ранок»).
Як драматург О. Коломієць схильний до театру інтелектуального, де порушуються морально-етичні проблеми. Його п'єси відзначаються актуальністю, вони ставлять проблеми, спрямовані на відстоювання моральних норм і пошуків смислу життя. «Це твори, — писав М. Шевченко, — пройняті гострим публіцистичним звучанням, це надрив душі, аби всі почули трагедію, яка посідає весь народ: ми втрачаємо головну цінність нації — Людину! Аморальність, бездуховність, розклад стає нормою. Прокиньтеся!». Ідейно-тематичні й художньо-образні зацікавлення письменника знаходять відображення в жанрових різновидах його театру: соціально-побутовій комедії, психологічній драмі, ліричній п'єсі, політичному памфлеті тощо. Йому належать також твори історико - легендарного змісту «За дев'ятим порогом» («Запорізька Січ», 1972); «Камінь русина» («Град князя Кия», 1982). У 1988 році вийшли «Вибрані твори» О. Ф. Коломійця в 2-х томах, в 1990 — «П'єси». О. Коломієць був ініціатором пошанування жертв голодомору в Україні, внаслідок чого було насипано Курган Жалоби на Мгарській горі поблизу Лубен. Олексій Федотович не забував рідні місця, приїздив сюди на відпочинок. З 1980 року в музейній книзі, присвяченій А. Тесленку, залишились такі слова письменника: «Харківці — колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі...». 19 березня 1994 року у Харківцях відбувся літературний вечір з нагоди 75-річчя О. Коломійця. Ювіляр через хворобу не приїхав, святкували без нього. А пізньої осені услід за сумною звісткою про смерть письменника привезли в рідне село і його тіло. Олексу Коломійця поховали в центрі його улюблених Харківців, поруч з могилою Архипа Тесленка..
Ось як згадував про зустріч з Коломійцем відомий політичний діяч, письменник Володимир Яворівський:
«Олекса Коломієць. Постать особлива, у чомусь навіть містична, загадкова, а то й — багатолика. Дві довгі зими наприкінці сі

Кiлькiсть переглядiв: 3763

Коментарi