Визволення Лохвиччини

От і знову вересень... Місяць, що поєднує в собі радість і сльози, печаль і світлі мрії на майбутнє.

В грізні роки Великої Вітчизняної війни вересень став доленосним місяцем для нашого лохвицького краю.

1941 рік... 12 вересня фашистські війська захопили наше місто. У погожі дні на полях краю клекотали тяжкі жорстокі бої. Кров, смерть, сльози, втрата рідних і близьких - ось такий вересень 1941-го. Тому в наш час вересень - це Дні пам'яті полеглих.

1943 рік... Минули два роки окупації. Той вересень приніс жадане звільнення лохвичан від фашистської неволі. Знову кровопролитні бої, але бої за визволення рідної землі, знову сльози, але сльози радості і надії на світле майбутнє.

Сьогодні хочеться поділитися тим, про що пишеться в архівних документах Лохвицького краєзнавчого музею, зокрема, про те, які частини звільняли наш край від ворога у вересні 1943-го, хто відзначився в боях, а хто й загинув, визволяючи нашу рідну землю.

Після розгрому ворога на Волзі та Курській дузі наша армія розгорнула впевнений наступ, визволяючи окуповані міста та села. У книзі мемуарів «На Південно-Західному фронті» двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу К.С.Москаленко згадує про бойові дії 40-ої армії, якою він командував і яка входила до складу Воронезького фронту, що звільняв наш край у вересні 1943 року: «Поновивши наступ 9 вересня і взаємодіючи з військами 38-ої армії, правофлангові з'єднання 40-ої армії наприкінці третього дня не тільки виконали поставлене завдання, але й проскочили на 20 км на захід від вказаного їм рубежу. Ми сходу форсували Хорол і стрімко наближалися до Сум... Оцінивши обстановку,яка відкривала перед нами можливості дальшого розвитку успіху, командування фронту віддало наказ продовжувати наступ і вже 13 вересня наші правофлангові війська на широкому фронті форсували Сулу і визволили Лохвицю...».

Так, дійсно наше місто звільнили війська 309-ої стрілкової дивізії під командуванням полковника (а з 17 вересня 1943 року генерал-майора) Дмитра Феокгистовича Дрьоміна, що входила до складу 40-ої армії Воронезького фронту, яким командував генерал М.Ф.Ватутін.

Особливо в боях за визволення нашого міста відзначився 957-ий стрілецький полк підполковника Г.М.Шевченка (загинув в боях за м.Пирятин). Він першим сходу форсував річку Сулу у районі Луки і захопивши рубіж Яхники - Дереківщина, перетнув таким чином шляхи, що вели з Лохвиці на північ і північний схід. Вдало маневруючи, підрозділи 957-го стрілецького полку почали заходити в тил ворожого гарнізону і відвернули на себе його увагу.

Цим уміло скористався командир першого батальйону 955-го стрілецького полку капітан Д.П.Потилицин. Дружно ринувши в атаку, його роти одночасно захопили всі три мости через Сулу. Ворог ще не встиг їх знищити, намагався відкинути наших бійців за річку. Але вони героїчно трималися до підходу основних сил девізії.

Незабаром бій вже тривав на західній і південно-західній околицях міста. Наприкінці дня ворожий гарнізон було розгромлено.. А його рештки втікали в південно-західному напрямку.

Та ворог легко не здавався. Ще протягом кількох днів йшли жорстокі кровопролитні бої на території краю. З втратою нашого міста ворог не міг змиритися, а тому 13 і 14 вересня піддав його масовим нальотам авіації.

Як згадував майор у відставці (в той час він був лейтенантом медичної служби) Чепурко Григорій Іванович: «Наша медсанрота знаходилася в селі Млини, що поруч з Лохвицею, а штаб 959-го стрілецького полку в Лохвиці. Після обіду 14 вересня 1943 року під час нальоту ворожої авіації, загинули наш командир полку Мащенко Федір Григорович і начальник штабу майор Олексій Олексійович Котін. Того ж дня під вечір ми їх поховали в селі Млини. Під час ворожого нальоту загинула і лікар медсанчастини капітан медичної служби Марія Демченко».

До речі, сьогодні Мащенко Ф.Г., Котін О.О., Демченко Марія захоронені в братській могилі села Гиряві їсківці, а їх імена висічено на обеліску. Сам Григорій Іванович Чепурко після війни працював лікарем, проводив велику виховну роботу серед молоді, багато зробив для вшанування пам'яті своїх полеглих однополчан, проживав останнім часом в с.Вишеньки Київської області.

Тяжкий то був час. Втрачаючи друзів, однополчан, бійці впевнено йшли вперед, визволяючи рідну землю.

Участь у звільненні Лохвиччини від німецько-фашистських загарбників брала 45-а гвардійська Гусятинська танкова бригада під командуванням М.В.Моргунова. В період звільнення бригада була 200-ою і входила до складу 8-го танкового корпусу під командуванням Гетьмана А.М.. Танкісти бригади брали участь у звільненні Яремівщини, Бодакви, Пісок, Червонозаводського, Лохвиці. Тяжкі то були бої, про що свідчать братські могили в Яремівщині, Пісках та інших населених пунктах. В цих боях особливо відзначилося чимало бійців і командирів. Так, батальон майора Дубодєдова при звільненні села Пісок першим увірвався в село, розгромив частини ворога, що знаходилися там, і забезпечив швидше просування наступаючих частин.

Механік-водій танка Герой Радянського Союзу Гентович Вітольд при форсуванні річки своїм танком пішов на таран батареї ворога, розчавив чотири гармати, чим врятував життя багатьом танкістам і забезпечив батальйону виконання поставленого завдання. А механік-водій танка Старков в складі першого танкового батальйону першим на своєму танку увірвався у Піски, підбив самохідну гармату ворога, потім розчавив гусеницями свого танка ворожу протитанкову гармату, але танк його був підпалений. Відважний воїн загинув, проте поставлене завдання виконав.

Приклади мужності, героїзму, самопожертви наших бійців можна наводити безліч. Не можна не згадати і І.Я.Ольшанського. Його танк під час звільнення району першим увірвався на лохвицьку землю.Останнім часом Іван Якович проживав у Ромнах і був частим гостем лохвичан, край яких він визволяв від ненависного ворога.

І в день звільнення краю від німецько-фашистських загарбників хочеться сказатит всім, хто воював на фронтах війни, всім, хто кував перемогу в тилу, всім, хто боровся в окупації, хто зазнав страхіть концтаборів, німецької каторги - наша шана і доземний уклін.

Наше місто у просторі часу

Краю наш Лохвицький, слався в віках,

Велич твою не зламати,

Земле любима, зігріта в руках,

Будем тебе шанувати!

У Центральній Україні, в північно-західній частині Полтавської області, між високих пагорбів та широких долин розкинула химерне мереживо своїх мальовничих вулиць ЛОХВИЦЯ - стародавнє українське місто.

Кожного, хто приїжджає сюди, огортає вона неповторним затишком та спокоєм, вражає багатством унікальної природи. Лохвиця по праву пишається своїм скарбом - лохвичанами, які стали її окрасою і славою. Тут живуть прекрасні та щирі люди, які бережуть історію, невтомно дбають про сьогодення, турбуються про майбутнє.

Лохвиця існує багато століть. Археологічні дослідження свідчать,що місцевість, де розташована сучасна Лохвиця, була освоєна людьми ще в VІІІ –Х століттях. В межах міста існувало кілька древніх поселень, рештки городищ яких збереглись до наших часів.

Очевидно,що основою сучасної Лохвиці стало поселення в її центрі. Розташоване на межиріччі Сулиці і Лохвиці, воно займало вигідне стратегічне положення – захищалось майже з усіх боків природною водною перешкодою. В разі нападу ворогів основним завданням жителів був захист вузького перешийку суходолу на заході, поблизу сучасного містка до Соснового парку неподалік від краєзнавчого музею. При наявності міцного частоколу і рову зробити це було неважко.

Аналіз історичних подій показує, що Лохвиця, як укріплення з навколишнім поселенням, почала свій інтенсивний розвиток саме з кінця Х століття, коли київський князь Володимир Святославович наказав будувати на східних кордонах першої слов’янської держави укріплення та міста, які мали стати форпостами в боротьбі слов’ян з печенігами, половцями та іншими кочовими племенами.

Входячи до складу Переяславського князівства, Лохвиця, разом з укріпленими поселеннями Ромни, Лубно (Лубни), Синець(Сенча), утворювали Посульську лінію оборони Київської Русі і справно несли сторожову службу в ХІ-ХІІ століттях, коли агресивні орди кочівників неодноразово намагались прорватись до Києва саме по лінії Сули.

Існує кілька легенд відносно походження назви міста. Найбільш вирогідним є твердження, що поселення дістало назву по імені річки, на якій було розташоване. Назва річки, безумовно, значно старіша від міста і походить від назви дикої маслини «лох», що була дуже розповсюдженою на її берегах, та й зараз часто зустрічається. Не виключено, що саме пора цвітіння лоху, коли береги річки ніби одягалися в жовто-сріблясті шати, і дала нашим предкам поштовх до створення поетичної географічної назви. До речі, зневажлива назва- Суха Лохвиця – невірна, і увійшла в побут недавно, коли ми, лохвичани, занедбали свою річку. А на старих картах можна чітко бачити, що Сухою Лохвиця позначалась лише до Шмиглів, а нижче по течії зажди була повноводою і не пересихала.

Та якщо Лохвиця, хоч і в жалюгідному стані все ж дожила до наших часів, то доля іншої нашої річки – Сулиці_ більш гірка, бо лишився від неї лише спогад та заболочене русло. А ще століття назад в нашій місцевості існувало унікальне явище, яке приваблювало географів: дві річки, які текли в районі міста майже поруч, мали супротивні течії! Якщо Лохвиця в Сулу впадала, то «хитра» Сулиця неподалік від місця злиття цих річок з Сули витікала, несла свої води майже через всю Полтавську область і на території сучасного Лубенського району знову в Сулу впадала.

Велике лихо спідкало слов’ян в першій половині ХІІІ століття – зі сходу в руські князівства, на які розпалась Київська Русь, вдерлась татаро-монгольська орда хана Батия. Десятки слов’янських міст і поселень було пограбовано і зруйновано загарбниками. Не минула лиха доля і Лохвицю. Близько 1239 року обидва поселення, що знаходились на той час в межах міста були захоплені кочівниками і спалені вщент. З тих пір життя відновилося лише на місці сучасного центру – вирішальну роль зіграло його вигідне положення.

Період ХІІІ-ХІV століть характерний загальним ослабленням Русі, викликаним татаро - монгольським ігом і внутрішніми міжусобицями князів. Скориставшись ситуацією, литовські князі захопили значну частину руських земель, в тому числі і Переяславське князівство, до складу якого входила Лохвиця з навколишніми селами.

В 1320 році вона вперше згадується в історичних джерелах.


Лохвицькому району - 90

В перші весняні дні жителі краю відзначатимуть знаменну дату – 90 років від дня створення Лохвицького району. Мова йде про малесенький, якщо поглянути на карту України (а тим паче світу), шматочок землі: лише про один район на Полтавщині – Лохвицький. І про його найбільше багатство про людей, яких виплекала ця земля, його історію і природні багатства. Невеличке містечко із милозвучною назвою – Лохвиця, а також ота часточка великого світу, окреслена рамками одного району з тією ж назвою, має славетну історію.

Лохвицький район було створено згідно з Постановою Президії ВУЦВК від 7 березня 1923 року «Про адміністративний територіальний поділ Полтавської губернії», в складі колишніх волостей Лохвицького повіту: Лохвицької, Лучанської, Яхницької, Пісківської, Жабської та Свиридівської.

Та його історія сягає значно глибше, у 1781 рік, коли у складі Чернігівського намісництва було створено Лохвицький повіт, який з 1802 року входив до Полтавської губернії.

Площа повіту, за даними генеральногомежування 1859 року, становила 2342 кв.версти. Через повіт протікала річка Сула з притоками Лохвиця, Сулиця, Многа, Артополот.

Станом на 1.01.1895 року у повіті налічувалось 158 636 чоловік населення.

На той час в повіті діяло 32 народні училища і 17 амбулаторій. В 1912 році Лохвицький повіт включав 260 населених пунктів, об'єднаних у 15 волостей.

22 січня 1918 року на першому з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів в Лохвицькому повіті було проголошено Радянську владу і обрано виконавчий комітет.

У 1920 році в повіті було націоналізовано близько 30 промислових підприємств. Діяло 185 трудових шкіл, 12 дитячих садків, 6 дитячих будинків, 43 хати-читальні, 19 шкіл для дорослих, 15 бібліотек, 32 хори, краєзнавчий музей.

У 1923 році Лохвицький повіт був ліквідований і на його основі створений Лохвицький район. Центр – старовинне місто Лохвиця.

Лохвиця існує багато століть. Поселення на місці сучасної Лохвиці існували вже за часів Київської Русі і навіть раніше - у 8 столітті, в епоху роменської культури. В історичних джерелах місто вперше згадується у 1320 році.

За часів Київської Русі Лохвиця входила до складу Переяславського князівства і була одним із укріплень Посульської оборонної лінії.

У 1648-1658 роках Лохвиця - центр козацької сотні Миргородського, а пізніше - Лубенського полків.

Страшна пожежа 1680 року, чума 1689, 1710, 1718 років та війна зі шведами завдали лохвичанам багато страждань та непоправимих втрат. У 1740 році від 25-ти тисячного населення залишилося 1200 мешканців.

За даними 1894 року в місті проживали вже 11 тисяч лохвичан.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця мала статус центру повіту Чернігівського намісництва (1781-1796р.р.), заштатного міста Малоросійської губернії (1796-1802р.р.), центру Лохвицького повіту Полтавської губернії(1802-1921 р.р.)

Радянську владу у Лохвиці проголошено у січні 1918 року. В період колективізації на околицях міста було створено 7 приміських колгоспів.

У роки німецько-фашистської окупації у Лохвиці діяла міська підпільна група і антифашистське підпілля. У вересні 1943 року місто було звільнене 309-ю стрілецькою дивізією Воронезького фронту під командуванням полковника Дрьоміна Д.Ф.

Сьогодні місто Лохвиця - центр Лохвицького району Полтавської області. Невід'ємною частиною життя міста є районна бібліотека, яка знаходиться по вулиці Перемоги. Будинок бібліотеки був споруджений 1907 року Лохвицьким товариством сільських господарів. Частину двоповерхового приміщення займав книжковий салон з бібліотекою. На той час в повітовому центрі було вже немало красивих капітальних будівель, але ця - одна з кращих цеглянка, з високою стелею і великими вікнами; розташований на другому поверсі актовий зал освітлювався зверху денним світлом через спеціальні скляні башточки, вбудовані в покрівлю. Є припущення, що в проектуванні будинку приймав участь український архітектор В.Г.Кричевський, автор будинку Полтавського земства (нині обласний краєзнавчий музей).

Саме в будинку Товариства сільських господарів 28 грудня 1917 року на зборах дизертирів присланий з Петрограда Д. Прилипін проголосив у Лохвиці радянську владу.

У 1919 році тут зароджувався музей, який спочатку мав археологічний профіль. В радянські часи приміщення облюбували органи влади: повітовий (районний) виконком і, звичайно ж, райком ВКП(б), чия роль дедалі більше зростала.

Під час окупації тут хазяйнували німці. В листопаді 1942 року в підвалі будинку гітлерівці утримували близько 50-ти заарештованих активістів підпілля у вірменському регіоні. 12 з них були розстріляні.

В повоєнні роки в будинку знов знаходився райком партії. Звідси від'їжджали наші земляки на шахти Донбасу, на освоєння цілини. Після переїзду райкому на початку 1970-х новозбудований адмінбудинок на площу Перемоги, старе приміщення було передане бібліотеці, районному архіву та відділу народної освіти. Зараз у цьому будинку знаходяться: бібліотека, районний архів, насіннєва станція, рада ветеранів та територіальний центр управління праці та соціального захисту населення.

А тепер невелика розповідь про історію створення нашої бібліотеки.

Першим бібліотечним закладом в Лохвиці була створена в 1872 році приватна бібліотека Н.Пижової.В 1887 році відкрилась бібліотека при Лохвицькому Товариствісільських господарів(бібліотекар Марія Івченко). Створена спочатку виключно для забезпечення членів Товариства сільськогосподарською літературою і періодичними виданнями, вона була перетворена в громадську. 19 грудня 1889 року загальні збориТовариства після доповіді його члена В.А.Івченка прийняли відповідну постанову і з лютого 1890 року бібліотека з читальнею, стала обслуговувати місто і, навіть, частину Лохвицького повіту. Службовці сільськогосподарського Товариства і Лохвицького земства мали право користуватися її фондами безкоштовно, для решти була запроваджена платна підписка.

Помірна, майже символічна ціна на послуги робила бібліотеку доступною для всіх зацікавлених, нею охоче користувались навіть сільські вчителі. Фінансувалась за рахунок окремих внесків засновників і абонементної плати. Діяв добовий абонемент: за користування книгами і журналами бралась плата 5коп., газетами - 2коп. На кінець 1890 року бібліотека мала 948 назв книг і 40 періодичних видань, з них 180 назв книг і 17 газет і журналів були загального змісту. Бюджет закладу становив 318крб.24коп. Передплатників бібліотечних послуг було 261 чоловік.

В 1910 році підписників було 413, з них 109 - безкоштовних.В користуванні було 42 періодичних видання, видано 11 645 книг. Станом на 1911 рік бібліотечний фонд становив понад 6 тис.томів, з них загального змісту - 3,5тис, сільськогосподарського - 2,5тис.томів, не рахуючи періодичних видань.

3 часу заснування бібліотеки немало пожертвувань було зроблено приватними особами та Харківського громадською бібліотекою і Румянцевським музеєм. Бібліотечний фонд практично повністю був російськомовним.

Справами бібліотеки спочатку завідувало правління Товариства сільських господарів, але з 1893/4 року обираються спеціальні комітети і комісії з числа читачів. Вони самі виписували книги і журнали, вели поточні справи бібліотеки, складали каталог тощо. В зв'язку з витратами на друкування каталогу, що перевищили бюджет, з 1 вересня 1914 року бібліотечний комітет увів підвищену підписну плату і плату за кожне відвідування читальні (Ікоп.).

3 1907 року бібліотека містилась в новозбудованому будинку Товариства сільських господарів. Вже в радянські часи на базі бібліотеки Товариства було створено громадську міську бібліотеку. В 1919 році вона ще розміщувалася за старою адресою в центрі Лохвиці, а вже в 1922році разом з музеєм вона займала приміщення поруч з Народним будинком по вулиці Лубенській (нині Шевченка), де за народними переказами в ХУІІІ столітті містилась козацька школа, в якій певний час викладав Г.С.Сковорода. В період святкування 200-річного ювілею видатного мислителя і народного просвітителя в 1922році фонди бібліотеки поповнились багатьма новими виданнями. Тоді ж рішенням Лохвицького повітвиконкому бібліотеці було присвоєно ім'я Г.С.Сковороди.

Напередодні Великої Вітчизняної війни бібліотечний фонд нараховував 16 тис. книг. В двох її відділах працювало 4 бібліотекарі. Війна і німецько-фашистська окупація завдала бібліотеці великих збитків - збереглося менше 4тис. книг, серед яких були, на щастя, і цінні видання (напр. „Энциклопедический словарь" кінця ХІХ-початку ХХст.). Відновлена в листопаді 1943 року, бібліотека розміщувалась на розі вулиць Перемоги і Р.Люксембург. Пізніше вона кілька разів міняла адресу і зараз знаходиться по вул.Перемоги, 10, в колишньому будинку Товариства сільських господарів.

До 1976 року в приміщенні працювали 2 бібліотеки: районна дитяча і бібліотека для дорослих.

Рішенням уряду в 1976 році була проведена централізація, яка об'єднала бібліотеки району в єдину систему.

Кожного, хто приїжджає в Лохвицю, огортає вона неповторним затишком та спокоєм, вражає багатством унікальної природи. Лохвиця по праву пишається своїм скарбом - лохвичанами, які стали її окрасою і славою. Тут живуть прекрасні та щирі люди, які бережуть історію, невтомно дбають про сьогодення, турбуються про майбутнє.

Повіт вітряків


На календарі був 1803 рік. Саме тоді Лохвиця стала повітовим містом. Тут слід зазначити, що колишній Лохвицький повіт, обіймаючи дев'ять волостей і одне староство, був по території значно більшим від сучасного району. До нього входили і Чорнухи, і Варва. В селах і хуторах проживало 45116 чоловік. Все населення поділялось на такі станові групи: козаків — 24621, поміщицьких селян — 19750, міщан — 285-душ. Решта — дворяни, купці, церковнослужителі. Примітна така деталь. В повіті в ту пору мешкало 120 євреїв. Такої кількості їх не було в жодному повіті губернії.
Як говорять, не обділив бог щедротами цей кран. Просторі родючі ниви, ліси і переліски, багаті випаси, тихоплинні річки та озера з сивої давнини заселялись козацькими родинами, трудовим людом. Лохвицькі землі манили козацьку старшину, а згодом — місцевих і захожих магнатів. Виростали поміщицькі маєтки, фільварки. Обширні землеволодіння належали Гамаліям, Ґалаґанам, Мартосам, Милорадовичам та іншим вельможам.
Села й хутори потопали в зелені садків, а на їх околицях весело вимахували крилами млини. Тільки подумати, в ту пору в повіті налічувалось 645 вітряків. Більше їх ніде не було. А сьогодні проїдь вздовж і впоперек район-— жодного не побачиш. Як прикро, що дармову силу вітру не використовуємо. Окрім вітряків, тут було чимало ґуралень. На початку минулого століття їх налічувалось 167.
Серед населених пунктів повіту крупними були стародавні містечка Сенча, Чорнухи та Варва. В Сенчі тоді мешкало 3144. чоловіки, було три церкви. А всього на Лохвиччнні проводили службу 69 храмів. У Варві проживало 2211, а в Чорнухах — 1984 душі. Щорічно у Сенчі відбувалось чотири великих ярмарки. А базари тут збирались кожного дня. Торгували хлібом, худобою, птицею, рибою, горілкою, овочами, фруктами, медом, виробами місцевих ремісників.
Якою ж була Лохвиця, відколи стала повітовим центром? Як відомо, її історія бере початок з часів існування переяславського князівства, коли створювалась посольська оборонна лінія. Саме тоді і була закладена фортеця у досить вигідному місці. З трьох боків її захищало звивисте русло річки Лохвиці, а з південно - східного боку заболочена пойма Сулиці. Відтоді багато втекло води, а ще більше пронеслось над землею подій. Не один ківш лиха довелось спити захисникам древньої фортеці.
Після того, як царський уряд назавжди похоронив гетьманське самоуправління, Лохвиця стає повітовим містом Чернігівського намісництва. А в 1797 році її переводять в число позаштатних міст. Через п'ять літ знову відновлюється повіт, тепер уже в складі Полтавської губернії, і Лохвиця здобуває статус його центру. Місто в ту пору нагадувало звичайне велике село. Відсутній був будь-який план міста. Тому кожен забудовувався на свій розсуд. Сільські хати. а їх налічувалось 716, були під солом'яним чи очеретяним дахами. Жодної кам'яниці. В різних кінцях Лохвиці підносились бані шести церков, чотири дерев’яні, а дві – кам’яні.
Проживало в місті 4011 душ, із них чоловічої статі — 2156, жіночої — 1855. З давніх давен Лохвиця вважалась містом ремісників і торговців. Тут діяло чотири великі цехи: кравців, шевців, ковалів та м'ясників. Отож, майстрового люду налічува¬лось до 140 душ. Продук¬ція, яку вони виробляли, славилась далеко за ме¬жами цього краю.
Окрім ремісничого лю¬ду, в Лохвиці мешкали і місцеві купці. Одних кра-мниць було 112. Тут що¬року збиралось чотири великих ярмарки. Всі вони, як і повсюди, були при¬урочені до церковних свят. З 2-го і по 8-е лютого (за старим стилем) проходила Всеїдна ярмарка. Шостого травня збирались на Переполовинську, а 8-го липня — на Прокопівську. У вересні 20-го числа, з'їжджались на торжище, яке іменувалось Євстафійським.
На торговому майдані двічі на тиждень сходились лохвичани на базар.
На великі і малі торжища приїздили купці з різних кінців Росії. З Путивля, Волохова, Ромен, Лубен купці привозили «красний товар», коси, юхту. Конопляну олію, дьоготь, дерев'яний посуд, дошки, горілку пропонували негоціанти з Стародуба, Борзни, Сосниці, Воронежа, Коропа, Нових Млинів. З Криму, Дону та Таврії чумаки доставляли сіль та рибу. З довколишніх хуторів, сіл та поміщицьких маєтків на ярмарок приганяли корів, коней, іншу худобину, які. Здебільшого, скуповувалися російськими купцями. Під час бучних торгових операцій місцеві власті і жителі Лохвиці мали добрий зиск. Ціни на квартиру підскакували до двох карбованців.
З опису городничого таким постає в нашій уяві місто, яке тільки-но стало повітовим центром. А потім починається, так би мовити, нова сторінка в його історії. Дбаючи про розвиток Полтавського краю, перший генерал-губернатор, князь О. Б. Куракін наказав губернським креслярням розробити плани забудови повітових міст. В 1804 році та¬кий план був складений і для Лохвиці. З нього довідуємося, що центр міс¬та полишався на місці торгового майдану колишньої фортеці. Новий план забудови базувався на прямокутній сітці вулиць. Через центральний майдан пролягала головна вулиця — шлях із Прилук на Лубни. Із сходу на площу виходила Миргородська вулиця. Згідно плану в центрі міста передбачалось побудувати приміщення для городництва, суду і казначейства, поштову контору та крамниці. Треба відмітити, що задум забудови центру був згодом здійснений, а от околиці лишились такими, як і в старовину. І все ж, повідомлення лохвицького городничого в губернське правління було своєрідним поштовхом для заснування нинішнього центру міста.
Іван НАЛИВАЙКО,журналіст, краєзнавець


З матеріалів газети «Зоря Полтавщини»

Лохвиця : віки і факти

Тисячоліття назад дрімучі ліси стояли над красунею Сулою, яка плавно і величаво несла чисті води до сивого Дніпра. Розкішна багата рослинністю і дичиною місцевість здавна приваблювала до себе людей — сама природа сприяла заселенню території. Археологічні дослідження свідчать, що місцевість, де розташовані сучасна Лохвиця, була освоєна людьми ще в VIII—X століттях. В межах міста існувало кілька древніх поселень, рештки городищ яких збереглись до наших часів. Це, перш за все, слов'янське городище часів роменської культури (VIII—X століття) на північній терасі височини Лазірки (Благодарівка), нагірне городище періоду Київської Русі на середині височини Лазірки (IX—XIII століття) та городище часів Київської Русі на місці центру Лохвиці.
Недавно неподалік від заводу продтоварів «Зоря» при забудові вулиці Жукова було виявлено залишки ще одного городища періоду роменської культури. На жаль, швидкі темпи забудови не дозволили провести належ-
ні дослідження, і до музею потрапили лише окремі археологічні знахідки, здебільшого фрагменти ліпкого посуду.
Очевидно, що основою сучасної Лохвиці стало поселення в її центрі. Розташоване на межиріччі Сулиці і Лохвиці, воно займало вигідне стратегічне положення — захищалось майже з усіх боків природною водною перешкодою. В разі нападу ворогів основним завданням жителів був захист вузького перешийку суходолу на заході, поблизу сучасного містка до Соснового парку неподалік від краезнавчого музею. При наявності міцного частоколу і рову зробити це було неважко.
Аналіз історичних подій показує, що Лохвиця, як укріплення з навколишнім поселенням, почала свій інтенсивний розвиток саме з кінця X століття, коли київський князь Володимир Святославович наказав будувати на східних кордонах першої слов'янської держави укріплення та міста, які мали стати форпостами у боротьбі слов'ян з печенігами, половцями та іншими кочовими племенами.
В літопису за 997 рік говориться: ,.И рече Владимир: «Се не добро, еже мало городов около Киева. И нача ставить городы на Десне и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати муже лучши от словен и кривич, и от чюди, и от вятич, и от сих населя городы, те бо рать от печенег, и бе воюяся с ними и одлия им».
Входячи до складу Переяславського князівства, Лохвиця, разом з укріпленими поселеннями Ромни, Лубно (Лубни), Синець (Сенча) утворювали Посульсоку лінію оборони Київської Русі і справно несли сторожову службу в XI—XII століттях, коли агресивні орди кочівників неодноразово намагались прорватись до Києва саме по лінії Сули.
Існує кілька легенд відносно походження назви міста. Найбільш вірогідним є твердження, що поселення дістало назву по імені річки, на якій воно розташоване. Назва річки, безумовно, значно старіша від міста і походить від назви дикої маслини «лох», що була дуже розповсюдженою на її берегах, та й зараз часто зустрічається. Не виключено, що саме пора цвітіння лоху, коли береги річки ніби одягалися в жовто-сріблясті шати, і дала нашим предкам поштовх до створення поетичної географічної назви. До речі, зневажлива назва — Суха Лохвиця — невірна, і увійшла в побут лише недавно, коли ми, лохвичани, геть занедбали свою річку. А на старих картах можна чітко бачити , що Сухою Лохвиця позначалась лише до Шмиглів, а нижче по течії завжди була повноводою і не пересихала.
Та якщо Лохвиця, хоч і в жалюгідному стані все ж дожила до наших часів, то доля іншої нашої річки — Сулиці — більш гірка, бо залишився від неї лише спогад та заболочене русло. А ще століття назад в нашій місцевості існувало унікальне явище, яке приваблювало географів: дві річки, які текли в районі міста майже поруч, мали супротивні течії! Якщо Лохвиця в Сулу впадала, то «хитра» Сулиця неподалік від місця злиття цих річок з Сули витікала, несла свої води майже через всю Полтавську область і на території сучасного Лубенського району знову в Сулу впадала.
Велике лихо спіткало слов'ян в першій половині ХШ століття — зі сходу в руські князівства, на які розпалась Київська Русь, вдерлась татаро -монгольська орда хана Батия. Десятки слов'янських міст і поселень було пограбовано і зруйновано загарбниками. Не минулалиха доля і Лохвицю. Близько 1239 року обидва поселення, що знаходились на той час в межах міста — на
Лозірках і в центрі - захоплені кочівниками і спалені вщент. З тих пір життя відновилося лише на місці сучасного центру — вирішальну роль зіграло його вигідне положення.
Період XIII—XIV століть характерний загальним ослабленням Русі, викликаним татаро-монгольським ігом і внутрішніми міжусобицями князів. Скориставшись ситуацією, литовські князі захопили значну частину руських земель, в тому числі і Переяславське князівство, до складу якого входила Лохвиця з навколишніми селами.
В 1320 році вона вперше згадується в історичних джерелах.
С. ЛЕСИК.
директор краєзнавчого музею імені Г. Сковороди.
( З матеріалів газети «Зоря» )

Кiлькiсть переглядiв: 1833

Коментарi

  • Dewaynegom

    2017-10-22 21:44:26

    Попутчики / Доска бесплатных объявлений в регионе Россия, Башкортостан, Салават Работа / Доска бесплатных объявлений в регионе Россия, Иркутская область Ремонт и сервис / Мебель, интерьер, обиход / Доска бесплатных объявлений в регионе Россия, Свердловская область, Екатеринбург Ткани, текстиль, швейная фурнитура / Товары / Доска бесплатных объявлений в регионе Россия, Свердловская область, Екатеринбург Запчасти МИ-8т / Доска бесплатных объявлений купить Вертолет купить Авиадвигатели купить Самолет...