Відділ культури, сім’ї, молоді та спорту

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди Лохвицької міської ТГ

Григорій Сковорода:

сліди на землі

літературна мандрівка

01 мелодія бандури

Вед.1 «Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди» /Максим Рильський

3 грудня усе українство відзначатиме 300 – річчя від дня народження легендарного українського філософа 18 – го століття, гуманіста – просвітителя, байкаря, поета і педагога,музиканта та співака, Григорія Савича Сковороди, чиє ім’я гордо носить наша бібліотека.

Вед.2 Серед виру подій та тенденцій, попри всі тривожні виклики часу цю непересічну дату ми не могли обійти увагою і підготували літературну мандрівку «Григорій Сковорода: сліди на землі», який став своєрідною сходинкою поступу бібліотеки у цьому році, адже ювілейна річниця народження Григорія Савича відзначається на державному рівні згідно Указу Президента України.

Вед.1 Україна – це особистості, які формують обличчя її історії.

«Від бідних бідний народився,

нужду підклав, нуждою вкрився».

Ці слова дуже влучно характеризують життя Григорія Сковороди.

Вед.2 Великі люди – від землі, з народного кореня. Це – геніальні особистості, генії, що латиною означає «дух». У давньогрецькій міфології дух – покровитель, пізніше – добрий дух. А з часом – людина. Якій притаманна в найвищій мірі обдарованість або талант.

Вед.1 Такі непересягнені постаті знаменують собою історію краю й нації. Отож, без мандрівного філософа, байкаря, поета й перекладача Григорія Савича Сковороди нема ні славетних Чорнух, ні Полтавщини, ні України взагалі, нашого народу й держави. Адже Сковорода – наша знакова величина. Та не тільки полтавське село виплекало генія, а й він визначив долю своєї Батьківщини…

Вед. 2 Сьогодні ми маємо щасливу нагоду пройтися стежками життя нашого видатного земляка, перечитати сторінки його творів. У цій дорозі нашими провідниками будуть найулюбленіший учень Григорія Савича і його перший біограф Михайло Ковалинський, майстер художнього слова Ізмаїл Срезневський, а також надійними путівниками стануть для нас твори і листи Григорія Сковороди.

Музичний супровід / мелодія бандури

Вед. 1 Стежка перша. Чорнухинська. З отчого порогу у широкий світ.

В одному з листів Григорій Савич змалював образ рідного закутка: «Земелька ця пагориста, гаями, садками, горбами, джерелами розцяткована. На такому місці я народився біля Лубен». Народився, додамо ми, 3 грудня 1722 року. Згодом день народження поет згадав у своєму вірші:

Колись у цю ніч мати народила мене на світ.

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Наступної ночі, Христе, Боже мій,

В мені народився твій Святий Дух.

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о світе мій, життя моє!

Вед.2 Батьки – Сава Сковорода та його дружина Палажка, відзначалися чесністю й правдивістю, гостинністю і побожністю та славилися миролюбивим сусідством на всю округу, таким і хлопця виховували. Так у Чорнухах підростає малий Гриць Сковорода. З батьківського порогу він дивиться на широку Многу і ще далі – на далекий шлях, що веде у вільний світ. Він уже успішно подолав три класи – граматику, Часопис, Псалтир – у церковнопарафіяльній школі при козацькій сотні.

Вед.1 Та передав мандрівний дяк, невідомий учитель, своєму здібному учневі не тільки розуміння знаків письма а й перелив у його душу красу пралісу, медових долин та манливість далеких доріг. І наука ця коштувала дорожче за дві чверті пшона та карбованець, які односив до школи Сава Сковорода. У церковнопарафіяльній школі здібний до музики учень Грицько Сковорода отримав перші уроки співу.

Вед.2 У дитячі літа Григорій Сковорода чув перекази про пророка Іллю Громовержця, який на огняній колісниці карав небесним вогнем зло серед людей, зачаровувався малий Гриць оповідями козака – січовика.

Про цей час вихованець і біограф філософа Михайло Ковалинський розповідає: (Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Т.2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. С. 381)

«…Григорій на сьомому році від народження відзначався схильністю до набожності, талантом до музики, охотою до науки і твердістю духу. У церкві він добровільно ходив на крилас і співав чудово, приємно…».

Вед.1 Старий Сковорода пишався сином: хто краще за Григорія співає в хорі на криласі, хто може разом із захожим кобзарем проказати, не збиваючись, думу про козацькі походи, про батька Хмеля, про якого через багато років і сам напише схвильовано й проникливо: «Будь славен вовік, о муже ізбранне, вольності отче, герою Богдане…».

Вед.2 Людина має дві найбільші в житті радості: замолоду піти у світ з отчого дому й на схилі літ повернутися на рідний поріг. Настав час і дванадцятирічному Грицеві зробити перший самостійний крок – полишити затишну батькову хату, розчинити ворота в широкий світ.

Музичний супровід/мелодія бандури

Вед. 1 Стежка друга. Києво – Могилянська. У спудейському братстві.

Новий, ще не знаний світ, постав перед очима молодого хлопця в стінах академії. У ті роки Києво – Могилянська академія переживала час свого розквіту, була одним з найкращих навчальних закладів у слов’янських країнах.

Вед.2 Студенти Могилянки наполегливо вивчали мови, філософію, історію, географію, математику, геометрію, механіку, громадську й військову архітектуру, астрономію, нотний спів, інструментальну музику та ще добрий десяток дисциплін. За рівнем викладання й навчання київська Академія не поступалася відомим європейським університетам.

Вед.1 От до якого високого рівня навчального закладу, у його перший клас фари поступив 1734 року син козака Сави Сковороди з Чорнух, дванадцятирічний хлопець Григорій, жвавий, допитливий і, як того вимагала інструкція «здібний до навчання». Як записано у старих актах, тут навчалося більш як тисяча двісті студентів.

Вед.2 Але не загубився серед української шляхти, вищого духовенства, військових чинів, заможних міщан син простого козака, сходинками академічних наук переступав успішно – без суботніх «неабияких напучувань», котрих мало кому вдавалося уникнути. У класах фари, інфіми, граматики, синтаксими вивчав мови латинську, гебрейську, грецьку.

Вед.1 Хоч як легко давалися Сковороді премудрість латини, таємниці граматики, правила арифметики, але зітхнув полегшено, коли перейшов у середні класи – піїтики, а згодом і риторики.

Вед.2 Попереду студента Григорія Сковороду вже вабив клас філософії. Він був першим серед учнів Академії. А ще мав красивий голос – альт. Коли Григорій закінчував останній граматичний клас, йому вже йшов 19 – рік. Саме тоді до Києва приїздить петербурзький співак, бас Гаврило Матвєєв на прозвання Головня, присланий з надзвичайними повноваженнями імператриці Єлизавети для «набрання з малоросійського народу півчих кількох чоловік для доповнення придворного півчого хору».

Вед.1 За цим іменним указом цариці Єлизавети у Глухів почали прибувати обдаровані співочим талантом молоді хлопці з козацьких полків Лівобережної та Слобідської України. Студент Григорій Сковорода прибув до Глухова із трьома товаришами – конкурсантами 7 вересня 1742 року. Не всі витримували строгий конкурс. Басист Гаврило Головня і його помічник Павло Сільвестрович слухали – переслуховували кожного юнака і в церковному співі, і в італійській манері. Нарешті облюбували п’ять голосів і затвердили хористами: студентів Києво – Могилянської академії – альтиста Григорія Сковороду, дискантів Степана Андрієвського, Каленика Данилова, Андрія Туманського та учня Переяславського колегіуму,теж дисканта, Василя Калиновича.

Вед.2 Ось як проводжає із Глухова новоспечених хористів Іван Пільгук у художньому життєписі «Григорій Сковорода»: «Збиралися в дорогу біля будинку, що раніше був резиденцією гетьманів… Стояли тут юнаки, наче новобранці перед голінням. У кожного задумливий погляд і тривога в очах, а в декого – і сльози. Надовго прощалися з рідними місцями».

Музичний супровід/мелодія бандури

Вед.1

Стежка 3. Альтист у Зимовому палаці.

З 1742 по 1744 рік, перебуваючи у Петербурзі в придворній капелі, Сковорода прославився чудовим голосом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом.

Вед.2 Капела була предметом постійних турбот імператриці. Хористів гарно, по – придворному одягали, жили вони в Зимовому палаці, мали ситний стіл. Але ж і платню їм поклали добру: по 25 карбованців на рік. Багаторічна служба в капелі винагороджувалася чинами й пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качаловський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку й річну пенсію в 1000 карбованців).

Вед.1 Важливою заохочувальною пільгою для придворних хористів було звільнення їхніх батьків, братів і сестер, що проживали в батьківській хаті, від податків та інших повинностей. У царському указі про пільги сім’ям хористів від 2 травня 1743 року в списку 17 співаків із Лівобережної та Слобідської України, у групі із 9 альтистів, значиться і «Григорій, син Сковорода, Лубенського полку, містечка Чорнух, його утримує матір Пелагія Степанівна, дочка Шангіреївна».

Вед.2 Пільги пільгами, а перебування і праця в капелі були виснажливими. Розпорядок був строгий: щоденні репетиції, найсуворіша дисципліна і цілковита слухняність. За найменше порушення – покарання. Церковний спів, літургії, тезоіменитства, урочисті богослужіння з приводу військових перемог – найперші обов’язки хористів. Але імператриці Єлизаветі вкрай потрібні були співаки й в оперних виставах, що їх ставили закордонні композитори й диригенти. Тому у вільний від співів і репетицій час хористи вивчали італійську і французьку мови. Та Сковорода не переставав захоплюватися церковною музикою.

Вед.1 Так минув для Григорія Сковороди перший рік. Пішов другий…Життя непросте, складне, але ж влаштоване, сите, з привабливою перспективою. Та знаємо напевне, що побут на царському дворі не знищив Сковороду морально. Знаємо, що з цієї проби виходить він переможцем.

Вед.2 Молодий Сковорода вирішив: свобода вища за позолочене вбрання, за багатий стіл із вином і солодощами; знання, пошук істини значніші за спів і музику, хоч не збирався полишати флейту, пісню та поезію. Чув, лаштується цариця взяти капелу у свою подорож до стольного Києва. Звістка про наступну поїздку обрадувала Григорія Сковороду. Невже він знову побачить широкий Дніпро, веселі київські вулиці, товаришів по академії, звідки його два роки тому забрали до придворної капели в імлистий, непривітний Петербург?

Вед.1 Як хутко все тут надокучило – і дзеркальний полиск палацових паркетів, якими ходити треба в рабському напівпоклоні, й щоденні плітки, котрі замінювали книги грецьких і античних авторів. І Сковорода подає «прошеніє» на подальше його навчання в Київській академії. Шкода було відпускати гарного співака, а по тому, як відпустили, указом імператриці був підтверджений його музичний талант присвоєнням чину «придворного уставника», тобто регента, керівника хору.

Вед.2 Життя не пізнаєш, якщо скнітимеш у палатах – переконаний Григорій і після повернення з Петербургу їде до Європи.

Музичний супровід/мелодія бандури

Стежка 4. Шляхами студентів – вагантів (так називали середньовічних мандрівних школярів, студентів, в Україні вони звалися мандрівні дяки)

Коли переяславський генерал – майор Федір Вишневський зібрався їхати в далеку Угорщину закуповувати знамениті токайські вина для царського двору за іменним указом імператриці Єлизавети від 6 квітня 1745 року, він не вагався у тому, кого взяти із собою як помічника – перекладача, знавця європейських мов, цікавого співбесідника й доброго музиканта. Префект Києво – Могилянської академії Мануїл Козачинський сказав генералу, що кращого товмача, ніж спудей (студент) Григорій Сковорода, для непростої роботи в чужій землі він не знайде.

Вед.1 Григорій Сковорода одразу ж згодився на пропозицію їхати на п’ять років до Угорщини, а скоріше в університетську Європу. Він вирушав до Європи за новітніми знаннями, наперед радіючи знайомствам із видатними вченими в європейських університетах і академіях.

Вед.2 Збігло небагато часу – і Сковорода відчув, як йому бракує в Токаї вранішнього дзвінка в Могилянці, лекцій професорів, палких диспутів. І «вічний студент» звертає свій погляд на навколишні міста, де існують університети й академії, де читають лекції учені, імена яких йому були відомі ще з Києва.

Вед.1 Звичайно, перший маршрут проліг до міста Шарошпатак, у якому діяв знаменитий реформаторський колегіум, викладання в якому велося латиною. Та лекцій і бібліотеки Шарошпатацького колегіуму виявилося замало, щоб задовольнити жадобу Сковороди до знань.

Вед.2 Не оминув Сковорода місто Трнаву, відоме своїм університетом. У Трнавському університеті поважні отці – каноніки і прелати одразу ж визнали Григорія Сковороду за рівного собі, бо ж із перших хвилин розмови – знайомства виявили в Сковороди і знання, і ерудицію, і вишуканість. Водночас новоприбулець поводився скромно у своїх бажаннях і намірах: він хотів би в славному університеті поповнити свої «скудні знання».

Вед.1 Розумні отці – каноніки були не проти прихилити до себе вченого «схизматика» із православного Сходу. А для Сковороди, допитливого, працьовитого, існувала лише одна віра – пізнання світу й людини в ньому. І він, наскільки міг, утамував свою духовну спрагу на лекціях, у диспутах, під час зустрічей із філософськими авторитетами в Трнавському університеті.

Вед.2 Запам’ятала українця Сковороду Трнава. Запам’ятала так міцно й надовго, що навіть через два століття, у 1985 році, «Трнавський календар» розповів про Сковороду вже як уславленого філософа – просвітителя, який у молодому віці відвідав університетську Трнаву. Автор статті зазначає, що на формування світогляду Сковороди вплинули антична і середньовічна європейська філософія, отже, і трнавська «школа любомудрія», українське барокове мислення, ідеї просвітництва й народна мудрість.

Вед.1 Від Трнави рукою подати до Пресбурга – нинішня Братислава. І от мандрівник за знаннями входить у передмістя Братислави. Багато славних імен записано в подорожній книзі міста, і першим серед них, звичайно ж, ім’я Григорія Сковороди. Не міг оминути Сковорода першої вищої школи в Словаччині – Академії задунайських країн. Століттями громадилася багатюща бібліотека Академії, і ніхто кілька днів підряд не міг виманити Григорія Сковороду навіть на вечерю у затишній братиславській корчмі…

Вед.2 Далі шлях пролягав через університетську Прагу.

Та особливо вабила Сковороду «німецька школа». «Німецький слід» Григорія Сковороди особливо довгий і тривалий: є підстави думати, що «мудрий козак Григорій Сковорода», як назвав видатного українця німецький академік Едуард Вінтер, слухав лекції в Галльському університеті. Григорій Сковорода міг побувати і в аудиторіях Ерфуртського університету в Німеччині у пошуках європейської науки.

Вед.1 Більшість дослідників схиляються до думки, що в пошуках новітніх знань Григорій Сковорода побував у Будапешті, Відні, Празі, а також у містах на півночі Італії.

Вед.2 Поїздка в Європу відіграла велику роль у становленні Сковороди як ученого європейського рівня, як філософа передової, вільної думки, як літератора, музиканта і художника.

Вед.1 З Європи Сковорода повертався без шеляга в кишені, але сповнений новими знаннями та блискучими ідеями.

Краще голий та правдивий,

ніж багатий та беззаконний.

Його учень Михайло Ковалинський про це написав у «Житті Григорія Сковороди»: «Повернувшись із чужих країв, сповнений ученістю, відомостями, знаннями, але з порожніми кишенями, у крайній нужді щодо всього потрібного, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих. Оскільки ж і вони не були вельми заможні, то шукали нагоди, як би використати його знання з користю для нього й суспільства».

Музичний супровід/мелодія бандури

Вед.2

Стежка 5. Переяславська. Учителювання.

Понад два століття тому – восени 1750 року із нехитрим скарбом – Біблією та сопілкою – мандрував Григорій Сковорода до Переяславського колегіуму, куди єпископ Никодим Сребницький запросив його викладати у класі філософії та богослов’я поетику.

Вед.1 Поезія! У чому її зерно, її велика тайна, що відкривається поодиноким обранцям? У Києві за роки навчання нашкрябано копиці віршів. Писали всі, а де поети? А може, вони отут, у Колегіумі, чекають його порад, його напутніх слів... Нові Гомери, нові Вергілії!

І ось Григорій лишився віч – на – віч з учнями. Учні сиділи принишклі, чемні і насторожені. Роздивлялися нового вчителя.

Вед.2

Григорій:Панове, други! ( так Сковорода почав лекцію).

Латина — хороша мова. Цією мовою говорять з нами великі римляни і достославні мужі науки нині. Хвала і слава мудрим! Але навіщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста і невичерпна? Ви всі майбутні пастирі свого народу, поети, воїни, яким стояти на варті волі, мудрості. Ви не Івани без роду – племені, а козаки, діди яких громили шляхту і потрясали Порту. Народ могутній вами, а ви — народом.

Поезія — не хитромудра іграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умілого і шмат простої криці в руках того, хто не навчився користуватись зброєю.

Ми з вами мусимо цього навчитися. І навчимося!

Є тридцять способів складати вірші, а тридцять перший — ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами...

Вед.1 Він говорив захоплено, не помічаючи ні плину часу, ані того, що вже небавом в обох дверях стояли й слухали учителі й студенти сусідніх класів. Розповідав про суть поезії, про визначних поетів від стародавніх греків до Прокоповича та Ломоносова. Ділився своїми сумнівами щодо канонів старих поетик і закликав не ждати від нього готових істин, а мізкувати самим, шукати, порівнювати і прокладати нові шляхи.

Вед.2 Спудеї (студенти) слухали, мов зачаровані, та й сам він був не на землі, не під важким склепінням аудиторії, а в царстві духу, у макрокосмі богині мудрості.

Та в світі все таке не тривке. Ченці – наставники обурилися: хіба так навчають доброчинності? І вже незабаром викликали молодого вчителя до єпископа. Недовгим був вчительський хліб і келійний притулок двадцятивосьмирічного Григорія Сковороди в Переяславському колегіумі.

Вед.1 Місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по – новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести епіскопська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.

Вед.2 Узимку 1753 року каврайський поміщик Степан Томара просить свого близького знайомого київського митрополита прислати в його дім учителя «найкращого для розбалуваного матір’ю сина». І тоді за високою рекомендацією митрополита найкращий студент Київської академії Григорій Сковорода підписав угоду на рік учителювання в багатого дідича Томари.

Вед.1 Та коротким видався і його перший строк домашнього вчителя в родині Степана Томари, де його принижували за «простий рід і низький стан». Але не минуло й року, як гордовитий Томара починає розшукувати Сковороду і прохає повернутися на будь – яких умовах до сина, який не встигає утирати сльози за вчителем.

Вед.2 П’ять років виховував Григорій Сковорода Василя, сина пана Томари, після чого кар’єра юнака склалася успішно за звичаєм для української старшини.

Вед.1 Не тільки грамоти та письма навчав Сковорода Василя Томару. Не пропали марно уроки серед природи, мелодіювання на флейті, читання вголос промов Ціцерона, слухання віршів самого вчителя Григорія Сковороди. Свідченням цьому є лист, який надіслав сановник Василь Томара своєму вчителю і другові молодості 6 березня 1788 року, вже з вершини титулів і гербів: «Люб’язний мій учителю Григорію Савичу ! Чи згадаєш ти, поштивий друже мій, твого Василя, за зовнішністю може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був із тобою. О, якби господь умовив тебе пожити зі мною! Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити? Прощай і не пожалкуй ще раз у житті виділити крихту твого часу і спокою давньому учневі твоєму – Василю Томарі».

Вед.2 У селі Каврай Григорій Сковорода не лише вчителював – тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Звільнений від лещат поетичних правил, які йому нав’язували настоятелі переяславського колегіуму, він на повен голос творив поетичне диво, вслухаючись у шум лісу, дзюрчання весняних струмків, у дотепність народної говірки. За часів всесильної латини, важких церковнослов’янських конструкцій йому навіть доводилося дещо вибачатися за таке явне «опрощення» у слові: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста. Написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за своєї простонародності й простоти вона щира, чиста, безпосередня» (З листа до Геврасія Якубовича від 22 серпня 1758 року).

Вед.1 Віддаючи належне високомовному поетичному стилю, Сковорода відчував і передбачав, що саме «селянська і проста, написана простонародною мовою» пісня залишиться назавжди з його іменем. Надихатиме людські душі й серця. Так і сталося. Лірники й кобзарі рознесли по всій Україні каврайські пісні Сковороди: ліричну, від серця – «Ой ти пташко – жовтобоко, не клади гнізда високо…»; громадянського гніву – «Всякому місту звичай і права. Всяка тримає свій ум голова».

01 Звучить пісня «Всякому городу нрав і права…»

Вед.2 Сковорода понад усе любив Переяславський степ, село Каврай. Йому співалося само собою. На весь голос, ледь опинявся на околиці села, серед духмяної левади, на річковому плесі:

Весна люба, ти прийшла; зима люта одійшла!

Уже сади розцвіли і солов’їв навели.

Геть, печале, геть відсіль! Не понівеч красних сіл!

Біжи собі в болота, у підземні ворота.

Вед.1 Хоча не завжди Григорію вдається утекти від підступного смутку: милуючи око природа й душевна самотність, висока дума і убогість життя навколо…І тоді вириваються такі пронизливі рядки:

Ах, ти, нудьго проклята! О докучлива печаль!

Гризеш мене затята, як міль плаття чи ржа сталь…

Ніхто не знайшов кращого поетичного порівняння, як Сковорода: «Бо душа моя – верба, ти (правічний Бог) – для неї, як вода. Буду жить на тій воді, втіш мене у цій біді».

Вед.2 Та справжньою поетичною перлиною каврайського періоду Сковороди стала ода «Про свободу». Ці рядки могли народитись і народилися саме в Кавраї, в тому благословенному місці, де молодий Григорій Сковорода підніс свій дух до найвищих вершин, «де правда живе свята», де він прагнув наслідувати сина Божого. І де він врешті – решт дійшов головного розуміння й переконання, що для людини найбільша цінність, найвища мета – це Воля.

І сказав про це проникливо, незаперечно:

Що то свобода? Добро в ній яснисте.

Кажуть, неначе воно золотисте.

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи це тільки болото.

Щоб же у дурні мені не пошитись

Та без свободи не міг я лишитись,

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане – герою!

Вед.1 У житті Сковороди багато доріг і стежок, чимало незабутніх часів, та все ж Каврай стоїть окремо й вище. Тут молодий Григорій Сковорода прожив, ні, проспівав п’ять поетичних літ. Каврай виплекав того Сковороду, якого ми знаємо й любимо.

Вед.2 У 1759 році закінчилося домашнє вчителювання Григорія Сковороди у Степана Томари. Він радо відгукується на запрошення єпископа харківської парафії бути учителем піїтики в Харківському колегіумі. Сковорода радів добрим перемінам у своєму житті. Замість одного учня в Кавраї він тепер навчав цілий клас – тридцять дев’ять школярів віком від 12 до 22 років – всі вони вихідці із простих сімей – сини священників, козаків, обозних, посполитих. Сковорода вчив спудеїв правил високого віршування, при цьому залишався вимогливим педагогом.

Вед.1 Сковорода залюбки вчив слобожанських юнаків. Водночас бачив: не всім дається богословська наука, бо в декого був потяг до інших занять – до землеробства, медицини, військової справи. А їх – «священно – церковнослужительських дітей» - указом єпископа посилали до колегіуму під загрозою позбавити батьків церковного приходу. Сковорода бачив, що цілоденні зубріння, круту дисципліну не витримує багато дітей, і він виклав своє розуміння навчального процесу в «Езоповій байці»:

Не дбай, як тобі не дано від Бога,

Без Бога усяк ані до порога.

Коли не зродивсь – не сунься в науку.

Агей! Скільки їх, упалих в муку!

Так, мати не всіх зродила до школи,

Як щастя захтів, довірся ти долі.

Вед.2 Кінцівкою – мораллю байки Сковорода вперше висловив ідею «спорідненої праці», за якою людина має обирати таку справу в житті, яка відповідає її природним нахилам. А єпископ Миткевич, збагнувши мораль байки, дозволив піти з училища понад сорока учням.

Вед.1 Тож уперше думки й тези про «споріднену працю» у Сковороди почали формулюватися під час викладання у Харківському колегіумі. Це був важливий період у житті мислителя. Так закладалися основи нової, сковородинівської системи педагогіки.

Вед.2 Збирався Григорій і наступного року практикою перевірити свої освітянські пошуки. Не судилося. Річ у тім, що за інструкцією викладачами колегіуму могли бути висвячені на священників, або ченці. Єпископ, знаючи таланти Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І запропонував Сковороді прийняти чернецтво та високий духовний сан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому й щасливе життя».

Вед.1 Смілива відповідь молодого вчителя долунала аж до нашого часу:«Невжеви хочете, щоб я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь мяко й ченцюйте!...». Я не попутник вам.

Вед.2 З колегіумом довелося попрощатися. Оселився Сковорода в сорока верстах від Білгорода, в селі Стариця, серед тінистих лісів, крейдяних гір і чистих джерел. Тут почав замислюватися над новим життєвим шляхом – іти до людей, учити слобожан по всьому краю.

Вед.1 Цей роздумливий, одухотворений стан Сковороди добре передав учень, друг і перший біограф філософа Михайло Ковалинський: «…у вільний від своїх обов’язків час ішов не раз у поле, гаї, сади для роздумів. Літа, обдарування душевні, нахили природні, потреби житейські спонукали його поперемінно набувати якого – небудь становища в житті… Не вибравши жодного становища, закарбував він твердо на серці своїм, що позначить життя повстриманістю, малим достатком, цнотливістю, смиренням, працьовитістю, терплячістю, добросердям, простотою звичаїв, щиросердістю, облишивши всі суєтні шукання, всі спроби збагатитися. Таке самовідречення наближало його до любомудрості».

Вед.2 Справді, «таке самовідречення» відкривало шлях до «любомудрія», тобто філософського осмислення життя, пізнання світу у всій його повноті. В той же час Григорій Сковорода сумував за шкільним викладанням і коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум, то не встояв перед пропозицією обійняти «посаду вчителя, яку забажає». Сковорода охоче взявся вести клас синтаксими і викладати грецьку мову. Також учив юнаків співати за нотами в супроводі органа.

Вед.1 Тут же, в колегіумі, познайомився з вісімнадцятирічним студентом Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав’яжеться на все життя. Згорток листів Сковороди до свого друга – це настільна книга з виховання молодого покоління, її настанови з моральності й правила суспільного співжиття не застаріли, свіжим вітром повчання віє від кожного з них. Наведемо уривки лише з деяких листів:

Читання уривків з листів до Михайла Ковалинського

(Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Т.2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. С.226 – 320)

Вед.2 Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає один рік і другий – та от знову над Сковородою нависають хмари. Надто вже вирізнявся Григорій серед колег у рясах свободою думки, справедливим життям і неприйняттям обрядової криводушності, за що невдовзі і витіснили його з колегіуму.

Вед.1 І знову стеляться перед Сковородою шляхи Слобожанщини. «У крайній бідності переходив він по Україні від одного дому до іншого, вчив дітей прикладом непорочного життя і зрілими настановами. Одягом його була проста сіра свита, їжею найгрубіші страви; міцні напої він знав лише за назвами. Навіщо, казав він, усі ці вигадки?... Серце, яке буває чесним під простим убранням, більше варте, ніж чорна душа, що сховалась під «звізду» або «лєнту».(журнал «Украинская старина» за 1817 рік).

Вед.2 Розум його і незвичайний спосіб життя зробили його ім’я відомим у багатьох місцях. Багато хто мав бажання познайомитися з ним. Він дедалі більше поринав у мандрівне життя, став бажаним гостем, народним навчителем у містах і селах.

Вед.1 І все ж через чотири роки, у 1768 – му, він ще раз повернеться до Харкова викладачем у «додаткові класи», що відкрилися при колегіумі. У цей час місто розбудовувалося: виникають ремісничі цехи, мануфактури, жвавішає торгівля. Царським указом було наказано влаштувати «додаткові класи» для підготовки цивільних спеціалістів. Та коли виникла традиційна потреба поряд з цивільними дисциплінами викладати катехізис тобто «десять заповідей Божих», губернатор запросив Григорія Савича до викладання катехізису в «додаткових класах».

Вед.2 Сковорода й цього разу не пішов проторованою стежкою, він вніс у затверджений церквою курс катехізису своє бачення й розуміння моральних заповідей. Написаний ним курс лекцій він називає цілком по – світськи: «Вступні двері до християнської добронравності», що виводили молодь у світ нових істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» вчитель не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш».

Вед.1 Неважко здогадатися, що чекало єретика Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Єпископ «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум. Віднині – назавжди. І стає на вільний шлях просвітництва всіх людей. У творі своїм «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною» Сковорода сказав про себе: «Він ступає з посохом веселими ногами і спокійно співає: «Я прибулець на цій землі».

Вед.2 Григорій Сковорода писав і любив повторювати: «Ми збудуємо світ якнайкращий, створимо день веселіший». Кращий світ Сковорода творив своєю щоденною працею, і підсумок його життя у Слобідській Україні такий: вісімнадцять філософських творів, сім перекладів із латини Плутарха, Цицерона та інших авторів, осмислення й розробка філософських засад «двох натур» - видимої та невидимої - і трьох світів: макрокосмосу – Всесвіту, мікрокосму – Людини та світу символічного – Біблії; закладення педагогічної теорії «спорідненої праці», а також розробка етичного вчення – «філософії серця».

Вед.1 Українська філософська думка заснувалась саме із трактатів і діалогів мислителя Сковороди. Перлинами поетичної творчості, притчової глибини й мудрості Сковороди стали його «Сад божественних пісень» і «Байки Харківські».

Вед.2 Відомий дослідник творчості Григорія Cковороди харківський професор Анастасія Максимівна Ніженець так підбила підсумок життєвих борінь українського мислителя: «Сковороду часто називали й називають народним філософом. І не тільки тому, що він жив із народом, визначивши свій «жребій із голяками», не тільки тому, що вчив народ зневажати рабство й любити волю. Його називають так насамперед тому, що в своєму житті своєю діяльністю і своїми переконаннями він був людиною, що в ній втілилися всі найкращі риси епічного народного героя. У ньому розум, воля й серце становили собою такий сплав, ім’я якому – національна вдача, еталон, яким вимірювався ідеал народу».

Вед. 1

Стежка шоста. Остання. Славетна.

Добігав кінця вісімнадцятий вік. І серед державного мороку й суспільної задухи мислитель і поет Сковорода піднявся на таку моральну височінь, що став живим докором усім мерзотностям своєї доби і водночас життєдайним джерелом, до якого спішило припасти все, що залишалося в Україні думаючого, совістливого, чистого.

Вед.2 Високо піднісся духовно, але скороминущий час невблаганно підточував тілесні сили. «Дух мій бадьорий, але тіло немічне», - говорив спокійно Сковорода друзям, і от задумав вирушити до своєї, як він казав, «останньої гавані».

Вед.1 До свого дому вічного в селі Пан – Іванівці Григорій Сковорода зібрався о ранковій годині, на сході сонця. У сільському маєтку Михайла Ковалинського на Орловщині, журно розлучався зі своїм наймилішим приятелем.

Вед.2 Сковорода прибув у слободу Іванівку, де він мешкав якийсь час раніше. «Старчик Григорій», як Сковорода себе називав, вибрав для свого притулку Пан – Іванівку, бо вона найбільше скидалася на його осиротілі Чорнухи. Батьки Сава й Пелагія Сковороди давно вже упокоїлися на тінистому цвинтарі, старший брат Степан прижився в далекому Санкт – Петербурзі. Кажуть, що Харківщину Сковорода любив понад усе, бо вона стала батьківщиною його байок і діалогів.

Вед.1

Сакви під голову – і в землю ліг святу,

А світ ловив і ще не міг пробачити…

І на яку ж було злетіти висоту,

Щоб звідти навіть власну смерть побачити.

Вед.2 Як за життя Сковороду супроводжувала легенда, так витворився й народний переказ про останній день мудреця.

…Останні версти перед Пан – Іванівкою шлях в’ється через житню стерню, а далі ховається в осінньому лісі. На ганку будинку над ставом Сковороду ніхто не зустрів. Він, обережно прочинивши двері, пройшов до своєї кімнати. Та його кроки все – таки зачули, й ось уже на порозі з’явився господар дому Андрій Ковалівський і з радісною усмішкою запросив Сковороду до вітальні за обідній стіл. Домашні запримітили внутрішню переміну гостя, але не наважилися надокучати Григорію Савичу звичними під час зустрічі розпитами.

Вед.1Надвечір Сковорода накинув на плечі свитку, спустився із ганку в сад. Він ішов, не кваплячись, парковою алеєю і вдивлявся у знайомі обриси берегів, присмеркової долини, по – сирітськи пониклих кущів бузку. Біля старого, кремезного дуба з густим віттям зупинився, задумався.

Вед.2 Тут, у прохолодній тіні, він знаходив єдино вірні слова для своїх філософських трактатів. І настав час їм прощатися. «А ось ти, зелений велетню, ще і сто, і двісті років простоїш, повесні цвістимеш, а восени рясно розжолудишся, - прошепотів Сковорода й уперше за день посміхнувся зворушливо, проникливо. – Стій міцно, зелений старче, й залишайся назавжди в пам’яті добрих людей».

Вед.1 Навскоси, під розлогою липою, Сковорода окреслив на землі лопатою прямокутник і почав копати. На запитання садівника, що трапився тут біля нього: «Що се ви робите, Григорію Савичу?», відповів сумирно: «Копаю останню схованку. Настав мій час».

Вед.2 Закінчив копати, глинисте дно вистелив дубовим листям. Постояв, провів поглядом сонце, що сховалося за обрієм. У дім повернувся уже в сутінках. До вітальні, де звично гості збиралися для вечірньої бесіди, не зайшов. Запаливши згарок свічі у своїй кімнаті, приліг на канапу.

Вед.1 На ранок – треті півні проспівали – випав сніг. Замерехтіли лапаті сніжинки. Вони билися в шибку вікна й безсило сповзали по склу. Та навіть коли б їм вдалося залетіти до кімнати, то, нечутно падаючи на полотняну сорочку, на просвітлене обличчя Григорія Сковороди, вони уже б не танули…

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року.

Вед.2 Про цей переказ згодом записав простими, щирими словами Густав Гесс де Кальве в харківському альманасі «Утренняя звезла»: «Сковорода ніколи не знав недуги, нужди, ні чужої допомоги. Тверезість, людинолюбство й упокорення долі були характерними рисами всіх його вчинків. Він помер спокійно, без допомоги лікарів і з упованням на майбутнє; всі, хто знав його, жалкували за його втратою. Проста дернова могила накриває кістки його; але вона викликає більше поваги, ніж деякі великі пам’ятники…».

Вед.1 Та через 20 років післяпоховання останки філософа й містика переносять подалі з очей нової власниці маєтку і перепоховають Сковороду на лісистій горі, за глибоким і крутим яром, щоб не зміг перебратися, навіть безтілесний, до панського маєтку.

Вед.2 Та невпокорений дух Сковороди весь час нагадував про себе, достукувався до сердець нових поколінь українців. Через сто років після смерті мислителя філологічне товариство Харківського університету поставило на могилі Сковороди чавунну огорожу й поклало мармурову плиту з написом: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Музичний супровід

Вед. 1

Стежка сьома. Таїна його душі.

Григорій Савич мав рацію: увесь світ і досі “ловить його високу філософію”, і відверто скажемо – і донині не може сповна її осягнути. Уже три століття безмежними просторами України – по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях, по колегіумах і монастирях, по університетах і академіях – мандрує, опираючись на посох із ручкою – кротом, людина із привітним до всіх усміхом на вустах, із саквами через плече, в яких вмістилися лише Біблія і флейта.

Вед.2 Ось що казав Сковорода про своє життя: «Що життя? То мандрування…». І Сковорода справді провів своє життя у безперервній подорожі – духовній і мандрівній. Хоча б де був Сковорода, за ним завжди снувала легенда. І не просто поетична, витворена народом казка, а й певна загадка його життя, вдачі, таїна його особи. Небагатьом вдалося, а вірніше, нікому не поталанило до кінця відкрити його сутність: «Бо душа моя – верба…», простежити до тонкощів хід його думки: «Кожна свій розум трима голова…», перейняти сповна його безмежну любов до свободи, духовну невломивість його образу: «Мені ж воля лиш вабна і безсумна, непростий шлях…».

Вед.1 Справжня людина рівна Богові; справжній Сковорода рівний апостолові; справжнє життя рівне людському щастю – цим афористичним трисвіччям вшануємо пам’ять видатного мислителя й поета, висвітимо його сучасний образ і майбутній символ в Україні і в цілому світі.

Вед.2 Дедалі гучніше достукується до наших сердець Сковорода сьогодні, на початку ХХІ століття. Але й ми маємо повніше зрозуміти Сковороду, виконати його заповіти, відновити й розвинути нормальне життя, перерване війнами, революціями, непродуманими соціальними експериментами.

Вед.1 Пам'ять людства стає вічною, коли людина за своє життя змогла створити неперехідні цінності, і хоч минули відтоді століття, начебто покроплені живою водою оживають для нас слова великого пророка: "Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же в законі вічного".

Вед. 2 Спадщині Г.Сковороди відкриває двері Вічність. Бо і тепер ми спрагло припадаємо до джерел його мудрості: читаємо і дивуємось своєчасності ідей, співзвучних нашій епосі, коли Україна намагається знайти своє місце в світі, відтворити національну культуру, самовідданість народу.

Вед. 1 Незважаючи на трагічні події, спричинені війною, українці не втрачають ні свободи, ні щастя у тому сенсі, як їх означив Сковорода. Ми бачимо, як саме зараз ідеї Сковороди отримують втілення в українському суспільстві, яке культурно та ментально зростає і консолідується на своєму шляху боротьби з російським агресором.

Вед. 2 У реаліях війни українське щастя, справді, нерозривно пов’язане зі свободою та «сродною працею», суспільно корисною діяльністю. Втрати та загрози є джерелом страждання, однак емоційну стійкість за таких умов людина розвиває завдяки усвідомленню себе щасливою в іншому сенсі: українське щастя – це непохитна внутрішня свобода та сміливість у відвоюванні зовнішньої свободи, це наполегливе спільне прагнення до спільної мети, яка полягає у захисті нашого права на щасливе життя у своїй незалежній державі.

Вед. 1 Кожен громадянин зараз робить свій внесок у перемогу, віднаходячи свою «сродну працю», тобто здійснюючи той вид діяльності, в якій може проявити свою найвищу ефективність для суспільства: чи це військова служба, чи волонтерство, чи зміна кваліфікації відповідно до актуальних суспільних запитів, чи сумлінне виконання своїх наявних професійних обов’язків.

Вед. 2 Війна змінила життя українців, але навіть втративши свій добробут, громадяни продовжують віднаходити моральні сили для боротьби завдяки специфічному відчуттю щастя, яке викликане відчуттям причетності до реалізації спільної національної мети, усвідомленням своєї корисності для інших, співпереживанням з іншими.

Вед. 1 Українське щастя сьогодні, як і в працях Сковороди, тісно пов’язане з моральним вдосконаленням людини. Навіть у найжорстокіших реаліях війни українці продовжують плекати свої моральні чесноти через виконання своїх обов’язків, збереження внутрішньої свободи, допомогу не лише одні одному, але й тваринам.

Вед. 2 Усвідомлення того, що ти залишаєшся людиною навіть за нелюдських обставин є вагомим компонентом цього специфічного відчуття щастя в умовах війни. Втрачаючи матеріальний добробут, коли руйнується комфортний і безпечний світ довкола, людина переосмислює свої цінності, позбувається примарних орієнтирів та починає посправжньому цінувати нематеріальні цінності - свободу, любов, яких її неможливо позбавити.

Вед.1 Великий мандрівник України продовжує нескінченні мандри до читачів нових епох і цьому вічному шляху Григорія Савича Сковороди немає кінця, бо кожне його слово звернене до серця та душі людини. Сковорода ніс у народ слово про щастя для всіх і кожного. Ці прагнення разом із закликом до духовного удосконалення людини заповідав нам геніальний поет і філософ. Ось чому віщі слова Григорія Сковороди – поета, філософа, гуманіста, просвітителя ХУІІІ ст., його ідеї потрібні сьогодні. Будуть потрібні завтра і завжди.

Вед. 2 Пізнаймо ж Григорія Сковороду – у нім же пізнаємо себе, свій народ, свої духовні цінності.

Ревнитель істини й духовного буття,

Він мудрий словом, розумом, життям,

Прихильник простоти й найвищої свободи,

Він щирий друг, йому убогість не біда.

Досяг верхів наук, пізнавши дух свободи.

Достойний приклад всім серцям – Сковорода.

(М.Ковалинський).

ЛІТЕРАТУРА

Основні видання творів

Повна академічна збірка творів. – Х.: Майдан, 2010. – 1399 с.

Повне зібрання творів: у 2 т. — К.: Наук, думка, 1973.

Твори: у 2-х т. — / Ін-т літ. ім. Т. Шевченка НАН України. — К.: Обереги, 2005.

Твори: у 2 т. / Гарвардська бібліотека давнього писемства; Корпус українських перекладів. — К.: АТ "Обереги", 1994.

Твори: для ст. шк. віку / уклад. В. О. Шевчук; ілюстратор І. М. Гаврилюк. — К.: Веселка, 1996. — 271 с.: іл.

Вибрані твори. – Х.: Прапор, 2007. – 384 с.

Вибрані твори: в 2 т. — К.: Дніпро, 1972.

Сад пісень: вибрані твори. — К.: Веселка, 1972. — 203 с.

Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1971. — 135с.

Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. — К.: Наук. думка, 1983. — 542 с.

Світ ловив мене, та не впіймав. – Х.: Фоліо, 2006. – 608 с.

Розмова про істинне щастя. — X.: Прапор, 2002. — 270 с.

Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527 с.

Байки Харківські. Афоризми. — X.: Прапор, 1972. — 131 с. Літературні твори. — К.: Наук, думка, 1972. — 436 с.

Поезії. — К., 1971. — 239 с.

Автор – упорядник Карпець Л.Я.

Відділ культури, сім’ї, молоді та спорту

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди Лохвицької міської ТГ

«Григорій Сковорода: мандруємо за щастям»

22.11 (3.12).1722 — 29.10 (9.11)1794

(3 грудня – 300 років від дня народження Григорія Савича Сковороди – видатного українського просвітителя – гуманіста, філософа, поета, педагога).

Літературно – філософський етюд

(для молоді та юнацтва)

Соціокультурний захід у ІV кварталі 2022р.

„Бути щасливим - знайти самого себе”.

Сковорода Г.

Вед. І Епіграфом сьогоднішньої творчої зустрічі ми обрали вислів Григорія Савича Сковороди: «Бути щасливим – знайти самого себе». Та й сам захід – літературно – філософський етюд має назву «Григорій Сковорода: мандруємо за щастям», під час якого поговоримо про доробок українського просвітителя – нашого видатного земляка, гуманіста, філософа, поета, педагога та його важливість у національному бутті та нинішньому зростанні і пошуках українців.

Вед. ІІ Ім'я Григорія Сковороди для кожного українця – це не просто ім'я одного з діячів української культури, це – своєрідна легенда чи скоріше, життєстверджуючий міф. Можна без перебільшення сказати, що Сковороду більше знають, ніж читають, і це зовсім не парадокс, бо навколо цієї постаті створено своєрідний ореол, - ніби німб над персонажем із милої казки про мандрівця, котрий відрікся світських благ, чинів, не мав власного даху над головою, а награючи на сопілці, блукав собі дорогами України і навчав людей вічним істинам.

Вед. І Цьогоріч світ відзначає 300 років від дня народження на нашій землі великого сина українського народу Григорія Савича Сковороди. Він і через три сотні літ залишається нашим сучасником, чиї мудрі поради допомагають і ще будуть допомагати нашому народу.

Вед. ІІ «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острогозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...» /М. Костомаров

Вед. І Григорій Сковорода якісно розвинув, підніс на один рівень з тогочасними західноєвропейськими зразками українську філософію, педагогіку, літературу. Йому судилася першість у багатьох сферах вітчизняної культури. Він перший з українських інтелектуалів і митців здобув всесвітню славу. Став першим байкарем і поетом – ліриком у нашій літературі.

Вед. ІІЙого просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого в Україні Харківського університету, а також залучила фольклор в українське письменство. Його філософські ідеї допомогли тисячам людей піднятися на вищий духовний ступінь розвитку, відкинути марнотні спокуси світу.

Вед. ІНарешті, Сковорода став одним з основоположників екзистенційної традиції у філософії й мистецтві. Мислителі стверджували, що найвищою цінністю, центром усіх міркувань і узагальнень має бути екзистенція, тобто існування конкретної, неповторної людини, яка покликана стати вільним творцем свого життя та світу.

Вед. ІІ Сковорода відомий як одна із найбільш важливих і впливових особистостей, які формували нашу історію. А його філософія справила величезний вплив на людей в усьому світі. За версією Юнеско, Сковорода входить, до п’яти мудреців світу – разом із Сократом, Конфуцієм, Спінозою і Махатмою Ганді. Їх усіх об’єднує принцип: «жив, як учив».

Вед. І Філософська спадщина Г. С. Сковороди є багатогранною, а головним закликом митця є формула щастя: «віра – свобода – любов». Творчість видатного українського філософа охоплює найрізноманітніші аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що його ідеї, життєві принципи донині залишаються вкрай актуальними в наш час.

Вед. ІІВічними залишаються проблеми самопізнання, сродної праці, міжлюдських стосунків, пошуку щастя. Пізнати себе – це збагнути життєву програму своєї душі, а через себе усвідомити своє місце в світі і здійснити своє неповторне покликання.

Вед. І Духовний образ Сковороди стає набутком цілого суспільства – дієвим чинником його самопізнання, моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку.

П.Куліш в поемі "Грицько Сковорода" писав:

Ти був найкращий в нас талант

Ума і серця України –

Передовик, репрезентант.

З тобою, Грицьку, воскресіння

Твого народу почалось.

Вед.ІІ Про Григорія Сковороду, його самобутній шлях та оригінальну творчу спадщину написано й розказано чимало. Офіційно зневажений за життя, він полонив увагу мислителів, художників, кінематографів, учених різних галузей знань, які створили навдивовижу багатий, цілісний образ людини, в чиїй особі органічно поєдналися слово і вчинок, мудрість, поетична вдача та музичний хист.

Ревнильник істини й духовного буття,

Він мудрий словом, розумом, життям,

Прихильник простоти й найвищої свободи,

Він щирий друг, йому убогість не біда.

Досяг верхів наук, пізнавши дух свободи.

Достойний приклад всім серцям - Сковорода.

(М.Ковалинський).

Вед. IДвадцять п'ять років мандрував дорогами України незвичайний подорожній. За способом життя - чернець без ряси, мандрівник, самітник, за способом мислення - філософ, богослов, містик, єретик. За способом діяння -учитель, письменник, мандрівний університет. Його вітали архімандрити і єпископи, сільські священики і звичайні прості люди, прикуті своїми обов'язками до монастирів, церков, сіл, пасік, хуторів.

Сопілка, палиця і свита

У сакві - книги і папір.

Прослалася дорога бита

Далеко ледь видніє бір.

(Ф.Кириченко).

Вед.ІІ Улюблений учень та душевний приятель Григорія Сковороди Михайло Ковалинський писав "Відмінний образ його думок, вчення, життя швидко привернули до нього увагу... тамошнього громадянства. Він одягався пристойно, але просто, поживу мав з трав, плодів, молочних продуктів; уживав їх увечері після заходу сонця: м'яса та риби не споживав не з причини суєвір’я, а з власної внутрішньої схильності: для сну виділяв не більше чотирьох годин в добу: вставав до світанку і коли дозволяла погода завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чистому повітрі і в сади: завжди веселий, бадьорий, всім задоволений, м'якосердний, принижений перед всіма, балакучий але не силуваний говорити, з усього виводив мораль, поштивий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, розраджував засмучених, ділився останнім з незаможніми, вибирав та любив друзів за їхнє серце, мав побожність без суєвір'я, вченість без пихи, поводження без улесливості".

Як він ішов!

Струменіла дорога.

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали -

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу -

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду! (В.Симоненко)

Вед. I Ось як описав Г.Сковороду з розповідей сучасників Ізмаїл Срезневський у повісті "Майоре-майоре": "Був він сухий, блідий, довгий,

губи пожовтіли, ніби стерлися, очі блищать чи гордістю академіка, чи простотою, чи невинним добродушшям дитини, поступ і постава поважні. Отак він і ходив дорогами України, несучи вивірену чистоту власних думок, свій розум і неспокій, свою науку добра".

Вед. II Повчання Сковороди сповнені мудрої простоти і доступності, розраховані на допитливу природу молодої людини; в них поруч із батьківськими порадами знаходимо глибокі роздуми над вічними категоріями буття, що покликані формувати ідеальну, гармонійну особистість. Щастя людини – в умінні жити розумно, морально, справедливо.

Ми тебе зовсім марнуєм,

О життя щасливий час!

Мов тягар на спині чуєм,

Тратим марно повсякчас.

Наче прожитий час та й вернеться назад,

Наче ріки до своїх повернуться струмків,

Наче зможем життю хоч би рік ще додать,

Мов з безмежних життя в нас складається днів.

Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,

Краще в святі день пробуть, аніж безбожний рік,

Буде чистий хай рік ліпш. ніж десять брудних,

Краще десять корисних, аніж безплідний вік.

Вед. І Сковорода віддає перевагу простоті нравів, славить радість простого щастя бідняка, зневажає зажерливість багатіїв, хоч і не проймається політикою. Він, по суті, втілює в життя концепцію Сенеки, що людина має шукати щастя не в матеріальних благах, а в самому собі.

Вед. II"Правда, що з дитинства таємна сила приваблює мене до навчальних книжок і я їх більше за все люблю: вони лікують та веселять моє серце, а біблію почав читати коло 30 років від народження, але це найкраща для мене книжка".

Є в мене друзі вчені - то книжки.

Ти думаєш, що бачити слова -

Се й означає: вміти вже читати?

То треба серцем вгадувати в них

Той вміст, який вони в собі ховають.

Мій дім - весь світ під сим безмежним небом,

А я у світі тільки мандрівник.

Я в світі подорожній,

Що в серці своїм істину несе. (Г.Білоус).

Вед. І Сковорода сказав про світ та людину таке, чого не сказали інші, учив людину жити так, як не вчили інші, хоч у його словах і посиланнях нічого по-особливому невідомого не було; а найголовніше - сам жив так, як учив, тобто творив своїм ученням не тільки абстрактно вимудрувані книжки, але й подавав практичну науку людині як їй найгармонійніше жити в цьому світі.

Вед. ІІ Як поет Сковорода ввійшов в українську літературу збіркою духовних віршів і пісень "Сад Божественних пісень", що містить 30 оригінальних поезій, а також створив ще близько двох десятків інших віршів, з них кілька латинською мовою. Поет виявив себе як новатор віршування, запровадивши сучасні йому форми. Мова його образна, афористична, лаконічна, з широким використанням народно-пісенної образної системи, прислів'їв, приказок і не тільки українських. Важливе місце у творчості Григорія Сковороди посідають байки і притчі, які здавна були улюбленим і популярним жанром серед українців.

(Звучать декілька байок або притч)

Вед. IТворчість Сковороди стоїть біля витоків нової української літератури. В ній уже помітні прогресивні ідеї, які у наступні роки у творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка отримали подальший розвиток. Ми цінуємо Г.Сковороду як автора багатьох віршів у народно-пісенному дусі, більшість із яких стали народними піснями, ввійшли до репертуару співаків-кобзарів. Як про один із самих популярних творів в Україні кінця XVIIІ - поч. XIX ст. про пісню "Всякому городу нрав і права" не раз писав Т.Г.Шевченко, її зміст і мотив використані в п'єсі "Наталка-Полтавка" І.Котляревського.

01 Всякому городу нрав і права

Вед.ІІ Григорій Сковорода значно вплинув на Т.Шевченка. Про це свідчить сам Кобзар в одній із своїх поем:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя - дяка,

Гарненько вкраду п'ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.

Вед. І Для Т.Шевченка твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й незглибимим джерелом філософської і поетичної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія.

Вед. II Як типовий інтелігент, вихованець Києво - Могилянської академії Г.Сковорода володів грецькою, латинською, німецькою, польською, церкоанослов'янською, єврейською, російською мовами. Але найдорожчим скарбом для нього була материнська мова, якою він спілкувався з рідним народом, якою створено безліч народно-поетичних шедеврів, викладена народна мудрість. Його погляди на село і рідну природу органічно пов'язані з його теорією про спокій душі, розвиток індивідуму, чесну працю. Село залишається для нього райським кутком, куди радив утікати від міської суєти.

В город не піду багатий - на полях я буду жить.

Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

О діброво, о зелена! Моя матінко свята!

В тобі радість звеселенна тишу, спокій розгорта.

За маєток земний маю спокій, воленьку святу,

Окрім вічності бажаю, я дорогу цю просту.

О діброво, о зелена! Моя матінко свята!

В тобі радість звеселенна тишу, спокій, розгорта.

Вед. І Великий патріот любив не абстрактну Україну, як географічне поняття, без корінного етносу, а ту, яку чудово знав, пройшовши і проїхавши її краями від західної Лемківщини аж до Дону - з її тисячолітньою історією, культурою, неповторною природою, працьовитим народом, мелодійною мовою, піснями, звичаями. Де б не був патріот - в Петербурзі, Москві, Будапешті, Відні - він повертався до отчого краю: тут бажав померти.

Вед. II Ідеалом волі для Г.Сковороди був великий гетьман України - Богдан Хмельницький. Воля - найвища цінність суспільства. Своїм життям Сковорода підтвердив цю думку.

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все золото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вільності отче, Богдане - герою!

Вед. I «Краще вже сухар з водою, аніж цукор із бідою», — для сучасної війни, для сучасної ментальності розуміння того, по якому боці барикад ти перебуваєш, — дуже важливе. Краще своє та рідне, аніж чуже.

Вед. ІІ Спадщині Г.Сковороди відкриває двері Вічність. Бо і тепер ми спрагло припадаємо до джерел його мудрості: читаємо і дивуємось своєчасності ідей, співзвучних нашій епосі, коли Україна намагається знайти своє місце в світі, відтворити національну культуру, самовідданість народу.

Вед. І Мудрець втішався з того, що сам, як пташка в небі, на вольній волі, козак-нетяга, якому степ - домівка, трава -постіль, а шабля - жінка. Правда в нього немає шаблі. Зате є книги, наука, мудрість. А що на світі сильніше від мудрості.

Вед. IІ Великий мандрівник України продовжує нескінченні мандри до читачів нових епох і цьому вічному шляху Григорія Савича Сковороди немає кінця, бо кожне його слово звернене до серця та душі людини. Сковорода ніс у народ слово про щастя для всіх і кожного.

Вед. I «Шукаємо щастя по сторонах, по віках, по станах. А воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому. Не шукай його ніде, коли не знайдеш скрізь. Воно преподібне до сонячного сіяння: відкрий тільки вхід йому в душу свою».

Вед. IІ Ці прагнення разом із закликом до духовного удосконалення людини заповідав нам геніальний поет і філософ. Ось чому віщі слова Григорія Сковороди - поета, філософа, гуманіста, просвітителя ХVІІІ ст., його ідеї потрібні сьогодні. Будуть потрібні завтра і завжди.

Вед. І Відтак, ще раз вітаємо усіх поціновувачів доробку творчості Сковороди з цією визначною датою – 300 – річчям від дня народження.

Пізнаймо ж Сковороду – у нім же пізнаємо себе, свій народ, свої духовні цінності.

ВедI В цей день аж ніяк не можемо обійтися без римованих рядків самого іменинника. Пропонуємо почути пісню на слова Григорія Савича Сковороди «Щастя, а де ти живеш?»

02 «Щастя, а де ти живеш?»

Матеріал підготувала:провідний методист ПБ ім. Г.С.Сковороди Карпець Л.Я.

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди Лохвицької міської ТГ

Соціокультурні заходи до знаменних і пам’ятних дат

ІІІ квартал 2022 року

Найчарівніша Баттерфляй:

стежкою до Соломії Крушельницької

23 вересня –150 років від дня народження Соломії Крушельницької – видатної української оперної співачки

(23 вересня 1872 – 16 листопада 1952)

Музична престиж – зустріч

Найчарівніша Баттерфляй: стежкою до Соломії Крушельницької

Музична престиж – зустріч

01 Через сад – виноград

Лунає пісня у замрії,

Нагадує про давній час.

Це чути голос Соломії,

Це Крушельницька йде до нас!

І нам співає,

Нас вітає,

Немов сучасниця. Немов

Нас піснею вона єднає,

Даруючи свою любов.

Соломіє! Соломіє!

Ти співаєш — серце мліє.

Голос твій — душа народна,

Щира, благородна.

Він чарує нас.

В дні святкові і журливі,

У життєві буревії

Не залишить нас.

Несуть на крилах вітровії

Незнаних ще пісень слова.

Де ви, новітні Соломії?

Хто їх для світу заспіва?

Ми їй пісні ці присвятили.

Хай стануть дивом на вустах,

Хай кожна має дужі крила,

Летить над світом, ніби птах.

Дмитро Павличко

Вед.1 Серед найбільших співаків світу кінця XIX — першої половини XX століття Соломія Крушельницька була символом досконалості і неперевершеності, її незрівнянної краси лірико – драматичне сопрано діапазоном майже в три октави — рідкісне явище у світовому оперному і камерному мистецтві. Талант видатної співачки найкраще визначив відомий італійський музикознавець Рінальдо Кортопассі: «На оперних сценах світу, — писав він, — царювали чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Карузо, Тітта Руффо, Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була Соломія Крушельницька».

Вед.2 Перед співом української співачки і красою її душі, музичною інтерпретацією нею рідних їй народних пісень схиляли голови видатні співаки, композитори, диригенти, музичні критики, письменники, її слухачі в країнах Європи, Південної і Північної Америки та Єгипті. З цього приводу видатний італійський поет Джозуе Кардуччі висловився у своїм вірші 1905 року, що там, де проходить Соломія Крушельницька, «квітнуть троянди і співають солов’ї».

Вед.1 Впродовж 35 – ти років вона з успіхом виступала на найвідоміших оперних і концертних сценах світу, популяризуючи українську культуру й музичне мистецтво. Свої особисті концерти вона завжди закінчувала українськими народними піснями.

Вед.2 «Ви знаєте, яке то щастя співати своєму народові! Я така рада, коли бачу, що люди з насолодою слухають, що мовчки співають разом зі мною, що пісня доходить до їх сердець, а мої переживання зливаються з їхніми.
Коли моя пісня несе їх у світ краси і високих прагнень, то це така велика нагорода мені, що про іншу й не мрію».

Вед.1 «Справжню красу, народне мистецтво всюди розуміють. Наші пісні за кордоном публіка сприймає гаряче; захоплюється їх мелодійністю, багатством змісту. Щодо слів, то, звичайно… Я ніколи не співала наших пісень в перекладах на інші мови».

Вед.2 Так у своїх спогадах писала неповторна та незрівнянна Соломія Крушельницька. Здійснивши гастрольне турне містами США і Канади, у далекій Америці записала на платівку українські народні пісні, щоб увесь світ почув мелодії її чарівного краю. Послухайте запис пісні 1928 року.

02 «Вівці мої вівці»

Вед.1. «Насправді існує одне життя та єдиний нинішній день, і досить усміхнутися їм, щоб завтрашній ранок став кращим, ніж усі попередні», – цитують у Львівській національній опері імені Соломії Крушельницької часто повторювану співачкою фразу. І додають, що сучасники пам’ятають Крушельницьку як людину сильну духом і невимовну оптимістку, яка своїм мистецтвом співу, навіть в останні роки життя, уміла розрадити оточуючих та зробити щасливими. Також говорять про Соломію Амвросіївну як про водночас незламну і мужню особистість та тендітну і завжди елегантну жінку.

Вед.2. Життя Соломії Крушельницької варте того, щоб про нього знімати художні фільми, телесеріали, писати романи та документальні розвідки. На її долю випала велика праця, велика слава і велика любов. Вона завжди наголошувала, що вона українка.

Вед.1 Цієї осені виповнюється 150 років від дня народження легендарної української оперної співачки. Народилася Соломія Крушельницька 23 вересня 1872 року в сім'ї греко – католицького священника у селі Білявинці на Тернопільщині.Соломія Крушельницька походить зі шляхетного українського роду Крушельницьких гербу Сас.

Вед.2. Вона походила не просто зі шляхетного, а давнього роду: батько Амвросій – священник, мама Теодора Марія – донька священника і письменника Григорія Савчинського. Рід Крушельницьких мав свій герб і отримав шляхтицький титул ще у 1395 році від короля Володимира Ягайла.

Вед.1 «Родове дерево» С. Крушельницької багатогалузеве і свіжолисте, щедре, міцне і здорове своїм корінням, бо ж багатодітними і талановитими були подружжя Савчинських і Крушельницьких та їх нащадки за два останні століття. Це «родинне біополе» формувало і випещувало голос славетної Соломії, створювало і розвивало природні задатки та сприятливу атмосферу для її щедрих і високих діянь.

Вед.2 Про дитячі роки Соломії Крушельницької згадує Марія Михайлівна Цибульська, знайома родини:

У нас пам'ятають молоду Соломію, як вона вечорами співала в гурті дівчат десь у садку чи на майдані. Вже тоді голос її був сильний, гарний і дуже відрізнявся від інших.

Уже в дитинстві Соломія знала дуже багато народних пісень, які вивчала безпосередньо від селян.

Вед.1 Тільки серед дітей Амвросія Крушельницького маємо оперні та камерні співачки — Соломію і Ганну, диригента і одного з організаторів видавництва «Бібліотека музикальна» у Львові — Антона, співачку і диригентку та фольклористку — Емілію, учасниць тернопільських концертів 80–90-их років — Олену і Осипу, директорку музичної школи — Марію, співака – аматора — Володимира. А з племінників С. Крушельницької маємо співачку і педагога вокалу Одарку Бандрівську, художницю Ярославу Музику, піаністку і педагога Ольгу Шухевич, внучатого племінника — композитора Мирослава Скорика – композитора безмежного таланту, твори якого стали невід’ємною складовою української сучасної культури.А його "Мелодія ля – мінор" для скрипки вважається у світі уособленням зраненої і ніжної душі України:

03 Мирослав Скорик Мелодія ля – мінор

Вед.1 За родинною традицією Соломія мала стати дружиною священика. Проте дівчина не уявляла свого життя без співу. Основи музичної підготовки Соломія отримала в Тернопільській класичній гімназії, також навчалася у Тернопільській школі товариства «Приятелі музики».

Вед.2 Батько бачив унікальний талант доньки, тож дозволив їй вступити до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Керівництво консерваторії високо оцінило здібності молодої співачки:

«Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвінкий і дуже симпатичний звук її мецо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверховість, сценічна постанова, словом всі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність».

Вед.1 У консерваторії вчилася у професора Валерія Висоцького, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії вперше виступає сольно: у квітні 1892 року виконала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя «Месія» а 5 червня цього ж року у «Львівському бояні» виконала пісню Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови».

Вед.2 1893 року Соломія Амвросіївна зі срібною медаллю закінчила Львівську консерваторію. У її дипломі було написано: «Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю…».

Вед.1 У травні того року вже дебютувала в опері Гаетано Доніцетті “Фаворитка” на сцені Львівського міського театру. Львівська газета “Діло” так оцінила її виступ: “Голос видатний, отже, навіть для більшої сцени відповідний, свіжий, металічний, м’який, з прекрасною ліричною барвою… До ефекту причинилися немало хороший вигляд, чудові костюми. Симпатії публіки знаменувалися рясними оплесками і викликуваннями”.

Вед.2 Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Співачка вирішила їхати до Італії, до столиці світової опери – Мілану, щоб продовжити навчання.

Вед.1 На це рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові. Вона порадила їхати до Італії — продовжувати навчання у визнаних майстрів бельканто. Тож восени 1893 року Крушельницька їде до Італії, де вчиться співу у знаменитих Фаусти Креспі і драматичній грі та міміці у професора Конті.

Вед.2Із спогадів про цей період життя Крушельницької:

«Виїхавши на дальші студії до Італії, вона розвинула голос у лірико – драматичне сопрано, вирівняне від найнижчих до найвищих тонів… Її голос захоплював силою звуку, дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, далекозвучністю, ліризмом і драматизмом…».

Вед.2Наступного року повернулася до Львова і підписала контракт із оперним театром. Протягом наступних років співала у всесвітньо відомих операх “Фауст” Шарля Гуно, “Аїда” і “Трубадур” Джузеппе Верді, “Манон Леско” і “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччіні, “Лоенгрін” і “Валькірія” Ріхарда Вагнера. Їздила з гастролями до Одеси, Кракова, Трієста, Кремони. 1897 року п’ять місяців гастролювала Південною Америкою. В далекому чилійському Сантьяго на неї чекав справжній тріумф. За чилійським звичаєм, на знак найвищої пошани і почестей в театрі випустили білих голубів.

Вед.1Восени 1898 року Соломія Крушельницька стала примадонною Варшавського Великого театру.«Її голос – сильне, соковите і дзвінке драматичне сопрано, здатний до різноманітних вокальних відтінків. Вона не женеться за голосовими ефектами, а весь свій художній інтелект переливає у глибоко відчутий нею образ героїні. Це робить її ідеальною співачкою, бо вона однаково прекрасно і співає, і грає» – так писали варшавські газети про Соломію Крушельницьку.

Вед.2Але, досягши світової слави, не забувала про свою Батьківщину. Майже щороку давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стрию, Збаражі, Чернівцях. Багато спілкувалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Миколою Лисенком, Ольгою Кобилянською, Андрієм Чайковським. Видатний композитор Микола Лисенко навіть присвятив їй три своїх романси.

Вед.1На початку XX століття Соломія Крушельницька продовжувала активно гастролювати – Париж, Санкт-Петербург, Буенос-Айрес, Брешія, міланська “Ла Скала”… Газетярі перевершували один одного у компліментах на її честь: “Неперевершена навіть у деталях”, “її влада на сцені є цілковитою”, “бездоганна у всьому, як у манерах. так і в дикції, як в драматичній інтонації, так і в музичному багатослів’ї”, “найвище благородство і чудовий талант”, “краса рухів, гідність у поведінці, впевненість інтонації”, “голос драматичний у вимові, інтонації і м’який у звучанні, відшліфований до блиску вишуканим мистецтвом”.

Вед.2. Знаменита викладачка оперного співу Фауста Креспі, яка підготувала не одну тодішню оперну зірку, вважала Соломію самою здібнішою зі своїх учениць і захоплювалася її природнім лірико – драматичним сопрано.
При цьому світове визнання аж ніяк не змінило її характер. Близька подруга Крушельницької, аргентинська піаністка Негріта де П’яцціні згадувала: “Вона була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені”.

Вед.1 Найвідоміша історія успіху Крушельницької пов’язана з оперою Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй». У лютому 1904 року композитор представив в міланському театрі «Ла Скала» свою нову оперу «Мадам Баттерфляй».Прем'єра провалилася, оперу освистали. Пуччіні був приголомшений цією невдачею, але друзі умовили його переписати оперу і запросити на головну партію Соломію Крушельницьку. І коли 29 травня на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем'єра оновленої «Мадам Баттерфляй» із Крушельницькою – це був тріумф. Артистів і самого композитора 17 разів викликали на сцену і осипали оваціями. Зворушений Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй».

04 Мадам Баттерфляй

Вед.2 Важливе місце посідала партія Аїди в однойменній опері Джузеппе Верді. Вона залишилася взірцевим поєднанням чудового вокалу й артистичного втілення образу. У цій ролі співачка тріумфувала на сценах театрів San Carlo в Неаполі і Costanzi в Римі. Музикознавець Ґвідо Маротті згадував: «Вона скидалася на царицю Нефертіті, найяснішу дружину Рамзеса ІІ. Або на одну з жіночих фігур, що зійшла з древнього барельєфа після тисячорічного кам’яного сну, щоб продовжити життя серед людей».

Вед.1 Ще однією світовою сенсацією став спів у «Саломеї» Ріхарда Штрауса – одному з найсуперечливіших творінь свого часу. Вистава відбулася в грудні 1906 року на сцені La Scala. Диригував геніальний Артуро Тосканіні. Музикознавець Рінальдо Кортопассі написав: «Саломея» тріумфує завдяки магії Тосканіні і чарам Крушельницької».

Вед.2 Артистка розуміла важливість експериментів. Тому й була цікавою публіці. «Те, що вона знає і цінує сучасних композиторів, є проявом не лише мовчазного схвалення, але й глибокої віри в їхній творчий хист», – писала Дарія Банфі-Малагуцці. Соломія Крушельницька була першою виконавицею провідних партій в операх "Чечілія" Томаса Монтефйоре, "Кассандра" Вітторіо Ньєккі, "Ґлорія" Франческо Чілеа, "Федра" Ідельбрандо Піцетті.

Вед.1 Крушельницька відчувала прогресивні віяння в мистецтві. Перебуваючи в Мілані, захопилася творчістю Ріхарда Ваґнера. Його партії вважали складними й виснажливими, тому їх не рекомендували опановувати вокалістам італійської школи. Соломія вирішила ризикнути – і поїхала навчатися до Відня. Цей крок виправдав себе – Соломія переконала всіх, що є універсальною співачкою. Твори Ваґнера залишалися в її репертуарі аж до закінчення оперної кар’єри.

Вед.2 Дотепер деякі музикознавці вважають, що Крушельницька була мецо – сопрано. Насправді вона мала голос дуже широкого діапазону – майже три октави. Артистка могла виконувати різні за теситурою партії.

Кохання в житті Соломії Крушельницької.

Вед.1 Подруга співачки і музикознавець Негріта де П’яцціні писала – «Як жінка Соломія Крушельницька була незвичайно красивою, елегантною, з вишуканими манерами і разом з тим дуже простою, щирою, сердечною, доброзичливою. Вона однаково ставилася до людей будь-якого соціального стану, чим викликала до себе прихильність, повагу і симпатії всіх, хто її оточував».

Вед.2 Не дивно, що Соломія Крушельницька мала багато прихильників. Коли вона була ще зовсім юною, семінарист Зенон Гудковський, який приходив у гості до її батька – священника уподобав собі Соломію, поговорив з її батьком і навіть заслав сватів. Уже була визначена дата весілля, розіслані запрошення, але не було бажання нареченої іти заміж. На щирі вмовляння своєї доньки Амвросій Крушельницький зробив те, що не прийнято було робити, — розірвав заручини.

Вед.1 Шанувальником Соломії був також відомий адвокат, політичний та громадський діяч Теофіл Окуневський. Він походив з дуже відомої галицької родини. Теофіл постійно супроводжував Соломію, адже не личило молодій, неодруженій дівчині самій ходити. Він вважався її нареченим. Навіть, просив руки Соломії у її батька, але не відомо як сталося, що розірвалися стосунки.

Вед.2 З Окуневським у Соломії не вийшло стосунків. Хтось з родини Крушельницької писав, що «він був готовий взяти Соломію за жінку після того, як вона сама побувала по світах», що теж для порядної дівчини у той час було не припустимо.

Вед.1 Ще один адвокат – Микола Шухевич. Художниця та племінниця Соломії Крушельницької Ярослава Музика, згадувала у листах, що Шухевич був закоханий в Соломію. Чоловік спеціально поїхав за нею до Італії, аби запропонувати руку і серце, а отримавши відмову, він (за спогадами) лише поцілував розпущене волосся Соломії і без зайвого слова повернувся додому.

Вед.2 Потім у житті Соломії з’явився письменник Василь Стефаник. Ці стосунки оповиті найбільшою кількістю легенд. Нам відомо, що Крушельницька була запрошена співати до Кракова. На той час у Кракові навчався Василь Стефаник. Почувши, що у театрі співає їхня землячка, вони з товаришем вирішили з нею познайомитися. Василь Стефаник писав: «… Я тепер у свіжім світі – за кулісами. Співає в тутешній опері Крушельницька, наша землячка, як Павлик називає сю паню… Сама землячка має прегарні голосниці в горлі і розумне лице. Долішня губа трохи звисає, та єї з сим дуже до лиця. Ви не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив єї. Бояв би-м ся, аби не зійти на занадто утерту дорогу…». Між Стефаником та Крушельницькою зав’язалася ніжна дружба і вони стали добрими приятелями.

Вед.1 В черзі за розбитим Соломією серцем стояв і Йосип Білинський. Це був вродливий і заможний чоловік – служив особистим аптекарем єгипетського короля. Мало хто знає, що його коштами в Україні будували гімназії, бурси, читальні, що він допомагав фінансово Борисові Грінченку, Лесі Українці, Іванові Франку, Василю Стефанику. Усе життя він кохав Соломію Крушельницьку і не одружився.

Вед.2 Вони мали зустрітися ще в дитинстві, адже виросли у сусідніх селах на Тернопільщині, їхні батьки були священиками. Чи, якби доля вділила їм бодай крихту щастя, могли зустрітися у Львові, але 12 листопада 1896 року в Трієсті вони зустрілися вперше. З тих пір щороку 12 листопада співачка отримувала від Йосипа коштовні подарунки.

Вед.1 Соломії Крушельницькій присвячували музичні твори, з неї писали портрети. У неї були закохані відомі діячі культури і політики, а достатньо відомий італійський художник Манфредо Манфредіні … покінчив життя самогубством від нерозділеного кохання до оперної діви.

Вед.2 Її нагороджували епітетами «неперевершена», «єдина», «неповторна», «незрівняна». Один із найяскравіших італійських поетів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Габрієле Даннунціо присвятив Крушельницькій «Поетичний спомин», який згодом поклав на музику композитор Ренато Броджі:

«Вона опустила очі додолу,
У винятковій тиші
Здалося відкриються безкрайні простори.
О! А якщо назавжди під несподіваним громом
Ми можемо залишитися німі?
Повільно Вона підіймає очі,
Відкриває вуста конвульсивні й безкровні,
Чую перші слова незвичайні,
Що падають, як краплі крові,
від рани, яка кровоточить».

Вед.1 Проте, нікому із залицяльників не вдалося заполонити серце Соломії. Це зумів зробити італійський адвокат Чезаре Річчоні, з яким видатна українка познайомилася у перших роках ХХ століття у його рідному містечку Віареджо, де згодом Річчоні двічі обирався мером. Про це знайомство існує кілька легенд.

Вед.2 Року 1906 сталося виверження вулкана Везувій біля Неаполя. Крушельницька саме мала низку вистав у тамтешньому театрі San Carlo. Лікар порадив припинити виступи – попіл міг зашкодити голосовим зв’язкам співачки. Довелося відмовитися і від раніше підписаного контракту з театром Massimo в Палермо. Керівники установи подали до суду. Соломія виграла справу – суттєво допоміг юрист Чезаре Річчоні. Незабаром між українкою й італійцем почався роман. Це одна із існуючих історій знайомства.

Вед.1 Однак усі вони в підсумку мають спільний знаменник: у 1910 році Соломія Крушельницька вийшла за Чезаре заміж. На цей час вона уже завершувала свою оперну кар’єру, виступаючи більше як камерна співачка. Настав час подумати про особисте життя.

Вед.2 Шлюб пара взяла у столиці Аргентини, яку Крушельницька дуже любила і де в неї було чимало щирих приятелів та знайомих – просто під час гастролей. Часопис El Diario повідомляв: «Буенос-Айресу випадає честь стати одним із трьох міст, який обрав Ерос, щоб освятити щасливих молодят перед вівтарем Гіменея. До цього часу тільки Лондон і Париж були осередками шлюбів серед артистів».

Вед.1 Подружжя оселилося у рідному місті Чезаре – Віареджо – на березі Ліґурійського моря. Їхня вілла «Саломе» стала справжнім мистецьким осередком. Там гостювали зіркові виконавці тогочасної опери: Джакомо Пуччіні, Тітта Руффо, Джузеппе де Лука.

Вед.2 Крушельницьку впізнавали на вулиці – завжди привітну, ошатну, «високу і вродливу, з густим волоссям Валькірії».

Вед.1 З Річчоні вони щасливо прожили 26 років. У 1936 році Чезаре помер. Дітей у подружжя не було. Своїм близьким, уже переїхавши до Львова, Крушельницька казала, що Річчоні був єдиним чоловіком, якого вона кохала…

Вед.2 Соломія Крушельницька покинула оперну сцену, коли їй було 48. Дотепер невідомо, чому перервала таку блискучу кар’єру. І вік, і голос дозволяли їй ще принаймні десятиліття залишатися зіркою.

Вед.1 Можливо, причиною стало заміжжя. Змінилися статус і пріоритети. Вона прагнула осілого життя. Не могла не вплинути і суспільно-політична ситуація після Першої світової війни. Італія перебувала у глибокій кризі. Занепад переживала й опера. Рінальдо Кортопассі так характеризує той період: «До театру на шкоду мистецтву швидко проникав дух гендлярства».

Вед.2 Проте це не був кінець. Незабаром Соломія проявила себе як камерна виконавиця, пісні виконувала вісьмома мовами. Багатий концертний репертуар, вміння розкрити свій талант у вокальній мініатюрі принесли нове визнання. Гастролювала Україною, Європою, Америкою.

Вед.1 "Крушельницька знала кілька мов і розмовляла з кожним його рідною мовою, багато читала, добре розумілася на медицині та медикаментах, уміла чудово готувати найрізноманітніші страви, добре шила", – розповідала Неґріта Кано де П’яцціні.

Вед.2 «Вона вміє бути господинею, вміє і любить приправляти страви, пропагуючи городину, мед, садовину. Не один рецепт я успадкувала від неї!» – додавала племінниця співачки Ярослава Музика. Кулінарний зошит Соломії тепер зберігають у фондах її музею у Львові.

Вед.1 Артистка мала власний автомобіль, яким кермувала сама, – виняткове явище серед жінок того часу. Цікавим є той факт, що вона першою з українських жінок сіла за кермо автомобіля. Охоче подорожувала. Відвідувала музеї, палаци, церкви, колишні помешкання видатних композиторів. "Вона багато знала і вміла розповідати про це", – згадувала Неґріта.

Вед.2 Ще одне захоплення – танці. Завдяки йому в опері «Саломея» їй не знадобилася дублерка, щоб виконати «Танець семи серпанків». Танцювала, навіть коли їй ішов сьомий десяток. «Її рухи справді були молодечі. Хто не питав про метрику, вважав її молодою», – оповідає Ярослава Музика.

Вед.1 За життя Соломію Крушельницьку здебільшого називали Саломеєю і вона себе так називала. Це ім'я зазначене і в документі про хрещення. Одна із останніх прижиттєвих світлин, де Соломія Крушельницька зовсім сива і усміхнена, підписана її рукою: «Цьомаю сердечно всіх і вся. Ваша Саломея».

Вед.2 Після смерті чоловіка у 1936 році, Соломія Крушельницька у 1939 році поїхала в Галичину провідати рідних і через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії.

Вед.1 Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй чотирикімнатну квартиру, в якій вона жила із сестрою Ганною.

Вед.2 Громадянства їй теж довгий час не давали. Крушельницька викладала вокал у консерваторії. Їй поставили умову: на роботі залишиться тільки тоді, коли відмовиться від італійського громадянства.

Вед.1 Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, вона стала громадянкою СРСР. Посольство СРСР в Італії віллу Річчоні і Крушельницької вигідно продало, виплативши всесвітньовідомій співачці лише мізерну частину від отриманого.

Вед.2 1951 року Соломії Крушельницькій присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року вона нарешті отримала звання професора.

Вед.1 16 листопада 1952 року серце всесвітньовідомої співачки перестало битися. Вона похована у Львові на Личаківському цвинтарі поруч із могилою друга та наставника – Івана Франка.

Вед.2 Востаннє Соломія Крушельницька співала у Львівській філармонії 26 грудня 1949 року, в 77 – річному віці. «Під склепіння залу злітає старовинна українська пісня «Родимий краю, село родиме», – описувала той момент Ірина Вільде. – Вона звучала так велично, так урочисто, що зал, здавалося, завмер від захоплення. Коли ж пролунав останній акорд, раптом замість оплесків, почулося загальне схлипування та плач, і аж потім, мов ураган, залунали оплески. Ні до, ні після цього мені не доводилося бачити такої реакції на спів артиста».

Вед.1 Вона була – довершена гармонія... Соломію Крушельницьку досі вважають неперевершеною оперною дівою, яка перетворювала кожну виставу на неповторне мистецьке явище, на те, що означали словом «тріумф».

Вед.2 А ще нагадують, що з 1939 року і до кінця життя вона мешкала у Львові, і цей період (війни, зміни влади, непевності та голоду) пережила гідно, піклуючись про рідних, навчаючи обдарованих співаків та зрідка даючи концерти: «Життя Соломії – це не лише історія про тріумфи та славу, а й приклад наслідування для теперішніх поколінь».

Вед.1Отже, завершуючи розповідь про видатну українську оперну співачку, пройдемо «Стежкою до Соломії Крушельницької» - це зворушливі спогади славного нащадка роду Крушельницьких по лінії батька, письменника і перекладача Андрія Содомори:

«…згадую римських тріумфаторів, яким під час урочистостей нашіптували у вухо: «Пам’ятай, що ти людина». Оглядаючи Соломіїні світлини в розквіті її слави, її сповнену гідності поставу, подивляю власне її скромність: пам’ятала не тільки, що вона людина, а й підкреслювала свою родинну, кровну прив’язаність до села, до селянства, чиїми піснями живила душу, тож і листи до батька невипадково закінчувала підписом: «Таткови мому Їх Солоха»… Як нам бракує сьогодні тієї справжньої, людської гідності, що йде в парі з високою скромністю, яка – від уваги й поваги до нашого минулого!..

Вед.2Батьки часто згадували про Соломію Крушельницьку, про її голос, якому тісно було в кімнаті, від якого, кажуть, тремтіли віконні шибки, – голос виривався на світовий простір. Голос був справді великий, як хтось його назвав.

Вед.1Нелегко у нашу технізовану, гулку й галасливу добу ступити на стежку до тиші, тобто до душі, до найтонших її струн. Нелегко відчути в великому голосі Соломії те, що й робило його по – справжньому великим, – велику любов до свого краю, до природи цього краю, до його історії.

Вед.2 Соломіїн голос (а голос – дзеркало душі) причетний до вічного, до людської радості й до людського болю… Великий Соломіїн голос народився, розквітнув і набув снаги з дрібної цвітки Шашкевича і з тієї тиші, яку оспівав Наш Кобзар: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…».

Автор – укладач: провідний методист Л.Карпець

Соціокультурні заходи до знаменних і пам’ятних дат

ІІ квартал 2022 року

Український вчений – самородок:

новатор, першопроходець космонавтики

21 червня125 років від дня народження Юрія Кондратюка

(справж. – Шаргей Олександр Гнатович) –

геніального винахідника і теоретика космонавтики

(1897 – 1942?)

Історично – краєзнавчий екскурс

Сьогодні ми говоритимемо про людину, яка стала визнаним класиком світової теоретичної космонавтики.

У 2014 році ім’я нашого земляка занесли до Галереї міжнародної космічної слави у місті Аламогордо (штат Нью – Мексико, США). Його ім’ям у світовій науці названо трасу, яка вперше привела людину на Місяць. Іменем вченого названо астероїд 3084 та один із кратерів на зворотному боці Місяця.

Місяць…Заради цієї мети він голодував, цілодобово працював і регулярно тренувався. Що таке біль і несправедливість, він дізнався ще до народження, тому що його матір – щиру революціонерку – на восьмому місяці вагітності затримали на мітингу жандарми і вона потрапила до в’язниці. Там вагітну жінку жорстоко катували, так що звідти вона потрапила в божевільню, але, на подив, її син Саша з’явився на світ абсолютно здоровим.

У житті цієї непересічної людини було багато таємничого і загадкового – починаючи від імені та закінчуючи досі нез’ясованими датою і обставинами смерті.

21 червня 1897 року народився Юрій Кондратюк – український вчений – винахідник, теоретик космічних досліджень, один з основоположників космонавтики, який тривалий час залишався забутим на Батьківщині та високо поцінованим далеко за її межами.

Справжнє ім’я вченого – Олександр Гнатович Шаргей. Народився він у Полтаві на вулиці Стрітенській, 4. За лінією матері походив з давнього німецько – шведського дворянського роду Шліппенбахів. Батьком вченого був Ігнатій Бенедиктович Шаргей – дворянин польського походження католицького віросповідання. У дитинстві хлопець залишився повним сиротою, тож виховувався дідусем і бабусею. Коли настав час іти до гімназії, продемонстрував такі знання, що був прийнятий відразу в третій клас.

Кілька років Саша мало не цілодобово сидів за своїми кресленнями, але в один день втратив здатність думати й виводити свої формули. Винна в тому була дівчина, його сусідка і ровесниця Вікторія Хартман. Через неї дивакуватий замкнений хлопець знов почав ходити в гімназію, а після навчання на відстані проводжав дівчину додому.

Спочатку Віка здивувалася й спробувала позбутися дивного шанувальника, але на образи й глузування Саша не реагував. Та якось наздогнав Вікторію й розповів їй чарівну казку про Місяць і зірки, розповів, що скоро кожен зможе полетіти в космос, що на Місяці люди побудують нові міста. І раптом сталося диво: Вікторія захопилася, але не Марсом і Місяцем, а цим переконливим хлопцем. Тепер вони зустрічалися щодня, розмовляли годинами, будували плани на майбутнє. Вікторія переконувала Сашу показати свої креслення фахівцям, була впевнена, що їх гідно оцінять і коли – небудь він справді зможе полетіти на Місяць. Та непомітно їх захоплення переросло в кохання, але мрії наштовхнулися на реальність. Сім’я Вікторії виїхала до Німеччини. Дівчина пропонувала Саші поїхати з ними, але хлопець відмовився. Мине час – і Шаргей пошкодує, що тоді не поїхав з Хартманами. Він буде шукати жінку, схожу на Вікторію. А поки Олександр не усвідомлював, що вони розлучаються назавжди. Тому після від’їзду дівчини робив усе, про що мріяли разом.

Зі срібною медаллю закінчив Другу полтавську чоловічу гімназію.

1916 року поза конкурсом вступив на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту. Але Шаргей так і не зміг отримати вищу освіту: дуже скоро його життя кардинально змінилося і навчання в інституті назавжди стало недосяжною мрією. Провчившись там усього 40 днів, цього ж року студент Олександр Шаргей був призваний до царської армії й направлений у школу прапорщиків при Петроградському юнкерському училищі.

В той час тривала Перша світова війна. Пройшовши школу прапорщиків, Олександр Шаргей до початку 1918 року воював на Кавказькому фронті проти турецьких військ.

У березні 1918 – го демобілізований, однак невдовзі по дорозі до Полтави знову був мобілізований до армії генерала Л.Корнілова. В травні цього ж року самовільно залишив військову частину.

Будучи ще студентом, а потім на службі в армії, розробляв ідеї космічних польотів, побудови проміжних міжпланетних баз, створення дзеркал – відбивачів для використання енергії сонячного проміння. Своє бачення цих проблем і шляхи їх вирішення виклав у праці "Тим, хто буде читати, щоб будувати" (1918–19). Від 1919 до 1925 жив в Україні. Спочатку працював у Полтаві на різних роботах, згодом – у м. Сміла робітником націоналізованої олійниці, з весни 1921 – у Малій Висці (нині місто Кіровоградської обл.) на млині.

Саме тут, аби уникнути репресій з боку більшовицької влади за своє дворянсько – офіцерське минуле, він взяв документи на ім’я свого нещодавно померлого в Києві знайомого, уродженця Луцька, Юрія Васильовича Кондратюка, і під цим іменем прожив решту життя. Таємницю знали лише кілька людей і зберігали її довгі роки аж до 1977 року, коли його сестра Ніна Шаргей перед смертю дала письмові свідчення комісії ЦК КПУ.

Протягом 1920-х років Олександр Шаргей – а відтепер уже Юрій Кондратюк – працював у Південній Україні, на Кубані, Північному Кавказі, у Сибіру, зокрема будував і удосконалював елеватори. Від 1928 – заступник головного інженера Сибірської крайконтори "Хлібопродукт". Займаючи цю посаду, за його проектом у місті Камінь (нині Камінь-на-Обі Алтайського краю, Західний Сибір) без жодного цвяха побудували найбільше на той час у світі механізоване дерев’яне зерносховище, назване ним “Мастодонт” на 13 тисяч тонн зерна, що функціонував до 1990 – х років, допоки не був знищений пожежею.

Водночас Кондратюк вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У працях “Тим, хто буде читати, щоб будувати” (1919) і “Завоювання міжпланетних просторів” (1929) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для вирішення цих проблем.

1929 в Новосибірську під редакцією та з передмовою професора В.Вєтчінкіна опублікував працю "Завоевание межпланетных пространств". Це був перероблений і доповнений варіант його попередньої книги "Тим, хто буде читати, щоб будувати". У ній було систематизовано, технічно й математично обґрунтовано основні ідеї космонавтики; розглянуто можливості створення проміжних баз на штучних або природних супутниках малої маси для дозаправки космічних кораблів, проаналізовано питання використання рідких компонентів ракетних палив для охолодження двигуна, бороводню і озону для підвищення теплового ефекту, запропоновано обґрунтування принципу дії багатоступеневих ракет, дано опис конструкції спускового апарата з аеродинамічним гальмуванням, розглянуто можливості використання крилатих ракет.

У 1930 році його заарештували за сфальсифікованим звинуваченням у шкідництві. Після звільнення дозволили працювати над проектами вітряних електростанцій у Криму, Харкові і Москві. Але цю роботу перервала Друга світова війна. Одразу після нападу Німеччини на Радянський Союз, Юрій Кондратюк записався добровольцем у народне ополчення. Служив рядовим телефоністом, а потім помічником командира взводу на Резервному і Західному фронтах. За однією з версій, загинув у бою 3 жовтня 1941 року. За другою – загинув 23 або 25 лютого 1942 року на території Орловської або Калузької областей. За третьою – потрапив у полон, працював у конструктора Вернера фон Брауна над розробкою першої в світі балістичної ракети далекої дії “Фау-2” і загинув у німецькому концтаборі. За четвертою – пережив війну і помер, забутий усіма, 1952 року.

Чимало ідей Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на Місяць) згодом було використано у практичній космонавтиці, зокрема, під час першої в історії висадки американських астронавтів на Місяць у 1969 році. Один з керівників американської космічної програми “Аполлон” Джон Хуболт писав: “Коли я… із завмиранням серця стежив на мисі Кеннеді за стартом ракети, що несла корабель “Аполлон” у напрямку Місяця, я думав у цей час про українця Юрія Кондратюка, який 50 років тому розробив ту саму трасу, якою належало летіти нашим астронавтам. Боже мій!”.

Траса Юрія Кондратюка.

Незважаючи на великий вклад Ю.В.Кондратюка в наукову космонавтику, до початку запуску ракет у космос ніхто з широкого загалу про нього не знав. Лише у 60 – 80 – х роках ім’я видатного вченого почало з’являтись у спеціальних публікаціях. Значний внесок у вивчення й встановлення історичної правди про життєвий шлях Ю.Кондратюка зробив його двоюрідний брат, полтавець, інженер – підполковник, викладач Військово – повітряної інженерної академії ім. Жуковського Анатолій Володимирович Даценко. У Полтаві було створено музей авіації й космонавтики ім. Ю.Кондратюка.

Біля музею встановлено пам’ятний знак на честь видатного вченого. Ім’я Кондратюка носять Полтавський технічний національний університет і одна з вулиць міста. У Флориді на космодромі встановлено пам’ятник з іменами вчених і астронавтів, причетних до польоту на Місяць, там є й ім’я нашого земляка Ю.В.Кондратюка. Про нього написано багато науково – дослідних праць, знято фільми. Поступово визнається велике значення його наукових робіт в освоєнні космічного простору.

У 1970 році астронавт Ніл Олден Армстронг приїхав до Новосибірська, знайшов будинок, де колись жив і працював Кондратюк, і взяв біля цього будинку жменю землі – на пам’ять про людину, завдяки якій він увійшов в історію.

Талант полтавця з німецько – шведським дворянським корінням знайшов вияв одразу у кількох галузях. Він зовсім трохи не дожив до початку космічної ери людства, не став свідком втілення в життя своїх далекосяжних ідей. Але він був серед тих, без кого людська мрія про польоти у міжпланетному просторі залишалася би тільки мрією.

Автор – укладач Л.Я.Карпець

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди

Лохвицької міської територіальної громади

Соціокультурні заходи до знаменних і пам’ятних дат

у ІV кварталі 2021 року

/Files/images/ГОРДОН.jpg

«Лохвиця історична:

Гордон Володимир Михайлович –

вчений – правознавець»

(до 150 – річчя з дня народження)

Краєзнавча розвідка

25 жовтня – 150 років із дня народження Гордона В.М. (1871-1926), українського юриста, спеціаліста в галузі цивільного права і процесу, доктора юридичних наук, академіка Академії наук УРСР

Лохвицька земля дала багатьох відомих діячів науки, серед яких ім’я Володимира Михайловича Гордона – українського юриста, спеціаліста в галузі цивільного права і процесу, доктора юридичних наук, академіка Академії наук УРСР.

Наука цивільного процесуального права — це складова юридичної науки.

Внаслідок диференціації наукових знань сформувалася система юридичних наук: теоретико – історичні, галузеві та міжгалузеві, прикладні. Цивільне право — наука галузева. Вона тісно пов'язана з теорією держави і права, яка розробляє загальні для всіх галузевих наук проблеми, даючи їм можливість зосередитися на конкретних знаннях своєї галузі. Розв'язання загальнонаукових проблем є теоретичною базою для подальшого розвитку науки цивільного права.

Система науки цивільного права є ширшою від системи самого цивільного права, бо вивченню цивільно – правових інститутів передує дослідження питань про те, що і як регулюють норми цивільного права, які його функціональні засади, порядок розташування цивільно – правових норм, форми їх вираження, зміст та особливості цивільно – правових відносин.

Наука цивільного права є джерелом, у якому теорія держави і права знаходить практичні та інші наукові матеріали, необхідні для теоретичних узагальнень і висновків. Вона ставить перед теорією держави і права певні питання і тим самим сприяє її розвитку. Цивільне право як наука несе величезне значення для юриспруденції в цілому. Від рівня розвитку науки цивільного процесуального права залежить якість правотворчого процесу.

Цивільне право як наука досліджує величезні групи суспільних відносин, але особливу увагу в світлі розвитку економіки звертається на майнові та особисті немайнові відносини. Саме тому відносини соціуму є невід'ємним компонентом всієї теорії цивільного права.

Іншим питанням, яке вивчає цивільне право як галузь науки, є вивчення закономірностей взаємодії норм і відносин у суспільстві.

Цивілістична наука в Україні в своєму історичному розвитку пройшла низку етапів. В окремі періоди, цивілістична наука України була доволі тісно пов'язана з цивілістичною наукою інших країн, зокрема, з Росією.

Перший етап розвитку цивілістичної науки (до 1917 року) – дореволюційний. В цей період йде зародження цивільно – правової науки, шляхом виокремлення її в окремий предмет дослідження з філософії та енциклопедії права. Насамперед, це було пов'язано зі створенням університетів, де відчувалось доволі сильний вплив римського права та німецької філософії. Особливому розвитку цивільного права сприяло створення Звід законів Російської імперії. В цей період, з'являються перші підручники з цивільного права, переклади німецьких авторів з проблем цивільного права, роботи, що присвячені римському праву.

Наукова діяльність Володимира Михайловича Гордона значно вплинула на розвиток науки в галузі як матеріального, так і процесуального права.

Народився Володимир Гордон 25 жовтня 1871 року в місті Лохвиця в сім’ї лохвицького судового чиновника Михайла Гордона. Підростаючи, хлопець взяв за взірець діяльність батька і вирішив стати юристом.

Український правознавець, доктор цивільного права, професор, академік Володимир Михайлович Гордон у 1984 році закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Був залишений тут для підготовки до професорської діяльності. Спеціалізувався у галузі цивільного права і суміжних з ним предметів. Понад два роки стажувався в університетах Берліна, Відня, Парижа та інших. З 1900 року одержав право викладати в університеті як приват – доцент, також викладав у Демидовському юридичному ліцеї в Ярославлі, а з 1906 р. – у Харківському університеті та інших закладах цивільне право і цивільний процес.

З 1903 – екстраординарний професор – звання, яке надавалося молодим ученим, котрі працювали найближчими помічниками видатних професорів. У російських університетах до 1917 до екстраординарних професорів належали позаштатні професори, які обмежувалися в правах і одержували меншу зарплату, ніж ординарні професори. З 1906 – ординарний професор – штатний професор університетів Російської імперії.

Викладацьку і дослідницьку діяльність поєднував з практичною юриспруденцією, кілька років був секретарем сенату, виконуючим обов’язки почесного мирового судді в Харкові. У 1917 році став сенатором цивільного касаційного департаменту.

Протягом 1919 – 1920 рр. – професор Таврійського університету, з 1920 р. – завідувач кафедри цивільного і торгового права, а також декан правового факультету Харківського інституту народного господарства. Водночас був завідувачем правового відділу Наркомату внутрішньої торгівлі УРСР, досліджував питання цивільного права і процесу, брав участь у розробці багатьох законопроектів.

За час своєї тридцятирічної наукової діяльності написав близько 100 наукових праць. Усі вони відзначалися фундаментальністю, широтою і глибиною досліджень, логікою викладання.

Певна кількість наукових праць, зокрема таких, як «Право на позов», «Передача позовів», «Збільшення позову процентами», «Відсутність права на позов» тощо, а також магістерська і докторська дисертації були присвячені поглибленій розробці питань цивільного процесу. І нині докторська дисертація «Позови про визнання» (1906) є однією з основних робіт у галузі науки про позови.

Його праця «Статут цивільного судочинства» (1899) витримав 6 видань. З – поміж інших праць виділяються «Юридична природа тресту» (1922), «Система радянського торговельного права» (1924), «Положення про векселі в приватній кодифікації» (1925), «Вексельне право. Суть векселя, його складання, передача і протест» (1926) тощо.

Гордон мав енциклопедичні знання, був талановитим педагогом, постійно працював над удосконаленням методики викладання правових дисциплін. Багато уваги приділяв підготовці наукових кадрів. Будучи спеціалістом у галузі цивільного права, Володимир Михайлович підготував багато кваліфікованих юристів.Серед його учнів – відомі вчені В.Корецький, С.Вільнянський, В.Серебровський , Б.Попов, В.Сливицький та ін.

Зміна політичного ладу в країні не вплинула на долю професора В.М.Гордона. Як висококваліфікований юрист, він потрібен був і радянській владі. В 1925 році Володимир Михайлович став академіком АН УСРР і продовжував плідно працювати в галузі цивільного права. Вважається засновником харківської наукової школи правознавців.

Помер він 3 січня 1926 року в Харкові, тодішній столиці радянської України.

Окремі праці науковця:

Гордон В. М. Основание иска в составе изменения исковых требований. – Ярославль: Тип. Губ. правления, 1902. – 316 с. (захищена 1902 р. в Імператорському Санкт-Петербурзькому університеті магістерська дисертація).

Гордон В. М. Иски о признании. – Ярославль: Тип. Губ. земск. управы, 1906. – 370 с.

Гордон В. М. Система советского торгового права. Обзор действующего законодательства по внутренней торговле. – 2-е изд. – Харьков: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1927. – 196 с.

Література

Енциклопедія Сучасної України [Текст] – К., 2006. – Т.6. – С.250.

Український радянський Енциклопедичний словник: В 3 – х т. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1987. – Т. 1. – 752с. – С.432.

Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін..- К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т.1.: А – Г. 672 с.: іл.[

Лесик С.В. Лохвиця: віки і факти. Історія древнього міста [Текст] – с.428

Лохвиччина: Енциклопедичний довідник [Текст] / за ред. С.В.Лесика. – 2019. – С. 26. Серія: Бібліотека краєзнавства

Електронні ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Гордон_Володимир_Михайлович

http://www.logos.biz.ua/proj/yar/280.htm

http://wikipedia.ua.nina.az/Гордон_Володимир_Михайлович.html

Автор – укладач:провідний методист Л.Я.Карпець

* * *

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди Лохвицької міської ТГ

Соціокультурний захід у ІІІ кварталі 2021 року

Книжкова виставка – панорама

«У просторі і часі.UA: 30 років Незалежності»

(відзначення 30 – ї річниці Незалежності України)

Тиуменеєдина!

1 розділ Країну успішною робимо ми /історія, географія, культура, державність, видатні особистості України

2 розділ Національна святиня – Державний прапор України

3 розділ Полтавщина в українській незалежній державі /економічний та культурний розвиток нашого регіону + логотип Полтавської області

4 розділ – діалог «Творімо історію України разом! 30 знакових книжок нашої Незалежності!» / 30 найкращих українських оповідань

5 розділ«Ти прекрасна, Україно, нашого народу дім» /фотоматеріали, картини місцевих художників, дитячі малюнки

Додатки:

1. Айдентика/повідомлення

Міністерство культури та інформаційної політики представило айдентику та слоган до святкування 30-ї річниці Незалежності України.

Цього року в Україні особливо відзначатимуть 30-річчя Незалежності України. До Дня Незалежності при координації Міністерства культури та інформаційної політики України була підготовлена концепція єдиної візуальної символіки свята. В її основі покладена ідея бачення Незалежності як мрії, досягнення якої прагнули багато поколінь українців.

Графічна візуалізація комплексу образів реалізована у вигляді калейдоскопічних квіткових орнаментів, які формуються із зображень, фотографій, символів, та стають основою динамічної айдентики, що "розквітає, як сама країна".

Основний лейтмотив проекту - слоган "Ти у мене єдина". Слоган є певним універсальним зверненням до країни, квітки, Незалежності, нації.

"Квітка - образ, що розкриває ідею держави. Вона росте та квітне, поєднуючи у собі розмаїття символів. Квітка є одним із найдавніших символів в орнаментально-знаковій культурі України. Її походження прослідковується ще з епохи енеоліту, а різні інтерпретації цього зображення зустрічаються в місцевих орнаментах у всій Україні. Квітка є центральним елементом Петриківського розпису. Це і є зрозумілим та універсальним символом для усіх, що об'єднує країну. Тож, до Дня Незалежності була створена власна версія цього сакрального зображення: квітка, яка формуватиметься образами сучасних досягнень", - зазначають у міністерстві.

Кожна область України матиме свій унікальний квітку-логотип із графічними елементами та кольоровою гамою прапорів цього регіону, а також квіти-символи сфер діяльності, як то: медицина, будівництво, наука, цифрові технології, виробництво. Додатково передбачена спрощена форма логотипу для використання на маленьких форматах, а також для друкованих або вишитих логотипах.

Для Полтавської області в основі центрального образу – квітки – покладений прапор регіону. У композиції прапора жовтий козацький хрест на синьому тлі, на зразок знамена Полтавського полку.

Айдентика розроблена креативною агенцією "Провід".

Додатково передбачена спрощена форма логотипу для використання на маленьких форматах, а також для друкованих або вишитих логотипах.

2. Цитати

«А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни»

«Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те»

Ліна Костенко

"Незалежність підіймає на крилах. Відповідальність не дає ці крила спалити. Маючи і те, і інше, можна долетіти до мети!"
Святослав Вакарчук

· "Бути українцем – це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування."
Володимир Винниченко

· "Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, — за Батьківщину."
Олександр Довженко "Україна в огні"

· "Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову і мову її солов’їну."
Володимир Сосюра

· "Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть."
Тарас Шевченко

· "Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини – ніщо."
Василь Сухомлинський

· "Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами."
Іван Багряний

· "Той, хто по-справжньому любить свою Батьківщину, з усякого погляду справжня людина."
Василь Сухомлинський

· "Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити."
Григорій Сковорода

· "Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів."
Іван Франко

3. Звернення до 4 розділу – діалогу «Творімо історію України разом! 30 знакових книжок нашої Незалежності!»

Інститут книги запрошує вас визначити знакові книжки нашої Незалежності!

30-річчя Незалежності України — добра нагода переосмислити й оживити найвизначніші культурні надбання часів Незалежності. До свята Український інститут книги започатковує всеукраїнську акцію — 30 знакових книжок нашої Незалежності!

Запрошуємо Вас обрати книжки, які, на Вашу думку, гідні потрапити в перелік 30 знакових книжок нашої Незалежності.

Радіо НВ представляє 30 найкращих українських оповідань

Радіо НВ за підтримки Українського культурного фонду представляє 30 найкращих українських оповідань.

До списку увійшли твори Юрія Іздрика, Оксани Забужко, Ірини Цілик, Леся Подерв’янського, Олеся Ульяненка, Тараса Прохаська та багатьох інших (дивіться повний перелік в кінці тексту).

30 визначних оповідань незалежної України були обрані професійним журі, до якого увійшли:

· Ярослава Стріха – перекладачка, літературознавиця;

· Ростислав Семків – викладач літературознавства в НаУКМА, директор видавництва “Смолоскип”;

· Богдана Романцова – літературна критикиня, редакторка;

· Остап Сливинський – перекладач, поет, віце-президент Українського ПЕН;

· Євгеній Стасіневич – літературний критик, літературознавець, який також став куратором цього проєкту.

Євгеній Стасіневич так прокоментував вибір журі:

Ми реально вибирали саме “найкращі” тексти, хоча цю сумнівну категорію розібрали на кілька твердіших складових, між якими балансували: художня якість, знаковість, читабельність цих оповідань нині. Не вчора, а конкретно сьогодні. Адже й вибирали ми сьогодні, це також зліпок нас нинішніх.

Словом, цей список міг бути і дещо іншим, але ця “30-ка Незалежності” – хороша робота, я в своїй кураторській іпостасі задоволений нею понад міру. І ці тексти направду слід прочитати чи перечитати зараз. Прегарний досвід”.

В рамках проєкту “30 найкращих українських оповідань” з 2 серпня на Радіо НВ стартував цикл програм Сергія Жадана “Вони написали історію” з визначними постатями літератури України. Дивіться пілотний випуск з Євгенієм Стасиневичем:

“Мета цього проєкту – привернути увагу до сучасної української літератури. Твори, які увійшли до списку, будуть озвучені відомими голосами, та вже у вересні з’являться на платформі НВ Подкасти. На нашу думку, це дозволить максимально широкій аудиторії познайомитися чи наново відкрити для себе роботи наших найцікавіших письменників”, – говорить головний редактор Радіо НВ Олексій Тарасов.

Дивіться список 30 найкращих українських оповідань:

1. Юрій Андрухович – Самійло Немирич прекрасний розбишака

2. Володимир Арєнєв – Рапунцель

3. Катерина Бабкіна – Коробка з ґудзиками

4. Андрій Бондар – Ахмад

5. Микола Вінграновський – Манюня

6. Євген Гуцало – Скажений чорнобильський собака

7. Володимир Діброва – Пісні Бітлз

8. Сергій Жадан – Берлін, який ми втратили

9. Сергій Жадан – Лука

10. Оксана Забужко – Дівчатка

11. Оксана Забужко – Сестро, сестро

12. Юрій Іздрик – Острів КРК

13. Олександр Ірванець – Наш вожатий Фреді Крюгер

14. Катерина Калитко – Вода

15. Маріанна Кіяновська – Все що треба

16. Олег Лишега – Людина в просторі

17. Оксана Луцишина – Любий таточко

18. Василь Махно – Дім у Бейтінґ Голлов

19. Олександр Михед – 18, 17, 6, 3, 2, 2, 1

20. Костянтин Москалець – Споглядання черешні

21. Сергій Осока – Балада про квашені помідори

22. Галина Пагутяк – Тебе спалить сонце

23. Лесь Подерв’янський – Гамлєт, або Феномен датського кацапізму

24. Тарас Прохасько – Від чуття при сутності

25. Тарас Прохасько – Некрополь

26. Наталка Сняданко – Дідова історія

27. Олесь Ульяненко – Біля самого синього моря

28. Сашко Ушкалов – Жесть

29. Ірина Цілик – Гайтавер

30. Артем Чех – У нашу річницю десь на Донбасі

Автор – укладач:провідний методист Л.Я.Карпець

Також в 4 розділі радимо розмістити книги та інформацію про 30 найкращих оповідань, визначених українською недержавною радіостанцією Радіо НВ.

/Files/images/unnamed (1).jpg

Підпис: Цвіт вишиванкиБібліотекар: Вітаємо вас, дорогі друзі, у нашій бібліотеці і запрошуємо до розмови про народне мистецтво. Нашу зустріч розпочинаємо словами незабутнього Василя Симоненка:

Вигаптуй на небо райдугу – доріжку,

Простели до сонця вишивку – маніжку,

Щоб по тій доріжці з лебедями – снами

Плавати до щастя білими човнами.

Вишивка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості.

Вишивка в Україні це – світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхнення образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків. У вишивці яскраво й повно розкривається душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості в єдності людини з природою, в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним. Якщо уважно придивитися до узорів вишивки можна відчути в гармонії кольорових сполучень, у ритмі ліній узору їхню глибоку змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, відображалися заповітні мрії на майбутнє, прагнення до краси.

В небі сонця золотий клубочок

Розсипає нитки промінні,

Їх збирають рученьки дівочі

І гаптують світ на полотні.

Максим Рильський

Зараз – особливий час. Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури. Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій та відродження культури українського народу. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, тим життя наше буде радіснішим, духовно багатшим.

Ви знаєте, що в травні в Україні святкують Всесвітній День вишиванки. Це відносно нове свято та відзначається в третій четвер травня і проходить у багатьох містах України. Вперше свято відзначили студенти факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у 2006 році, ідейником якого стала Леся Воронюк. На разі вона – українська письменниця, сценаристка, продюсера, режисера, журналістка та громадська діячка, член спілки журналістів України. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

Саме свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно простого вчинку — одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом із тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже в стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.

Цьогоріч 15 – ліття Всесвітнього дня вишиванки присвячується українській традиційній музиці та екологічним проблемам і проходить під назвою «Земля наших предків для наших нащадків». Святкування відбуватиметься у форматі Дня вуличної етномузики. На величезній кількості локацій (площі, парки, пішохідні вулиці) гратимуть традиційні музики (кобзарі, лірники, сопілкарі, трембітарі, дримбарі, цимбалісти тощо).

Саме так сьогодні про важливість збереження нашої традиційної культури говорить команда Всесвітнього Дня вишиванки.

Тож сьогодні ми з Вами поговоримо про українську вишивку, нехай час, проведений у спілкуванні з найдавнішим видом українського мистецтва буде приємним та цікавим для всіх.

З глибини тисячоліть

Виникнення і поширення вишивки губиться в глибині тисячоліть. Про це свідчать стародавні історики, розповідають численні археологічні знахідки.

Про вишивку згадується в Біблії та “Іліаді” Гомера. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. - VІ ст. н. е. Святковий костюм скіфів був щедро орнаментований золотими нашивками із зображеннями грифонів, левів, оленів, різноманітною аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами.

Про високий рівень вишивального мистецтва свідчить одяг сарматів, у якому вже проглядає соціально – економічне розшарування населення, що виявляється передусім у розкішності оздоблення золотим гаптуванням одягу багатих жінок і у скромності прикрашання звичайними намистинками – бідних.

Вишивка, як вид мистецтва, безперечно, була відома в дохристиянський період. Про це свідчить фігурка людини з Мартинівського скарбу на Черкащині (IV ст. до н. е.), а також бронзова статуетка з могильника на Полтавщині (VІ ст. до н. е.) із зображенням широкої смуги геометричного орнаменту на грудях і плечах, так само як у сучасних чоловічих сорочках. Саме тоді формувалися художньо – стилістичні способи шиття, народжувалися знаки, що символізували сили природи, космогонічні уявлення про будову Всесвіту, створювались образи, які потім довго жили у вишивці та інших видах мистецтва.

Вишиванням споконвіку займалися жінки. Це чудово робила прекрасна Олена, винуватиця Троянської війни, дар вишивання греки пов’язували з ім’ям мудрої богині Афіни. У середні віки вишивка стала улюбленим заняттям королев і принцес, придворних дам і черниць. У добу Відродження малюнки для неї робили Ботічеллі, Дюкер, Рафаель.

Не тільки в Україні, але й у Вавилоні, Індії, Греції та країнах Північної Америки славлять високий рівень цієї майстерності. Найдавніші старі вишивки, яким більш ніж 2,5 тис. років знайдено на території Китаю, вони вишиті на шовкових тканинах узорами із зображенням дерев і птахів.

Джерела та розвиток української народної вишивки

А зараз поговоримо про розвиток української народної вишивки, її джерела та розвиток.

Із далекого минулого прийшло до нас рукоділля – рук діло – шиття, плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її власними руками.

Відомо, що в Київській Русі шитво досягало високого художнього рівня і поширювалося навіть за її межами. Як бачимо з літописів, сестра Володимира Мономаха Анна – Янка наприкінці ХІ століття заснувалав Андріївському монастирі у Києві першу школу вишивання, де навчали мистецтва вишивки золотом і сріблом.

XVI – ХVII століття стало добою розквіту українського гаптування – шитва золотими і срібними нитками, виконаного по атласу, оксамиту, парчі із застосуванням перлів та коштовного каміння. Гаптування цього часу розвивалось у стилістично – художній єдності з іконописом та гравюрою.

XVIII століття приносить нове розуміння орнаментальних форм з їх об’ємно – пластичним живописним трактуванням. Розквітає вишивка гладдю різноколірним шовком.

З ХІХ століття поширюється вишивка бісером, білим шовком на тонких прозорих тканинах, якими прикрашали як одяг, так і предмети побуту. В Україні існувало багато поміщицьких майстерень, в яких жінки – кріпачки вишивали речі панського побуту: одяг, чохли на меблі, подушки, скатертини, гаманці. Відомі майстерні Гудима – Левковича в селі Григорівка на Київщині, Тарновських у Качанівці на Чернігівщині, в селах Клембівка, Яланець на Поділлі, Бурімка, Долина на Полтавщині.

Тарас Григорович Шевченко завжди цікавився особливостями одягу, замальовував його крій, оздоблення та характерні деталі. Не випадково у своїх творах він звертав увагу то на вишиту сорочку в портреті Кочубея, то на пишний прозорий рукав блузи, оздобленої білою вишивкою в портреті Марії Максимович, любовно виписував орнамент червоної вишивки на сорочці матері в акварелі «Марія».

В Україні було свято вишивальниць – це день Варвари (17 грудня). На Варвари не можна було прати, білити чи глину місити – тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом, молилися і вишивали. Саме в ці дні ворожили на врожай, на долю, спостерігали за погодою. Збереглися зразки давньоруських вишитих календарів, які мають форму традиційних українських узорів. Перед днем зимового сонцевороту у природі відбуваються зміни енергій, тому й вишивання на Варвари було святим ритуалом. Учитися вишивати дівчатка починали із 6 років і до 12 років кожна дівчинка мала вишити собі першу сорочку.

Вічна після барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення!

Шепіт трав і шелест яворів,

І дзвінкі турботи сьогодення.

Хрестиком покладено в рядки,

Поспліталось, блиснуло веселкою

Ніжність материнської руки

Пісні ще весільної, веселої.

Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею, і цвітом.

А над світом, гляньте, а над світом

Українська вишивка цвіте!

01 Відеокліп Д.Яремчук та Н.Яремчук «Вишиванка»

Символіка українського орнаменту, роль матеріалів та тканин у вишивці, місця розташування і колір вишивки

Вишивка – це мистецтво особливого бачення світу, яке втілюється за допомогою художніх засобів.

Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, духовних устремлінь, інтелекту нашого народу.

Багато таємниць можуть розкрити стародавні орнаменти. Розгадуючи їх, починаєш розуміти, що мова символів предків передавала нам своє ставлення до природи. Народ ретельно відбирав із множини символів і дбайливо зберігав лише ті, що, на його думку, сприяли благу, гарному врожаю, достатку, щастю.

Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил, в них людина намагалася захистити себе від впливу недоброзичливих сил природи. Орнаменти були своєрідними заклинаннями і замовляннями та наділялися захисними функціями, вони поділялися на 3 групи: геометричні, рослинні та тваринні. Хоча протягом багатовікової історії магічний сенс вишивки й орнаменту було втрачено, проте традиції використання давньої символіки не зникли. Вишивка в одязі мала заклинальну символіку, була оберегом. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях: навколо шиї, на грудях, на подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукава як шанування працьовитих рук, підкреслення їхньої сили і вправності.

02 Відеокліп «Сакральне значення української вишиванки»

Серед основних символів та популярних елементів старовинних орнаментів є: калина, виноград, дуб, мак, хміль, ромби, зірки, берегиня, які зустрічалися на вишитих сорочках, рушниках.

Калина – дерево нашого українського роду. У сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, Сонця, Місяця, Зірок. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі цими могутніми гронами.

Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках і поєднують у собі символи сили й краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя.

Виноград – ця символіка розкриває нам радість і красу створення сім'ї. Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Херсонщини. А на Чернігівщині виноград в'ється на родинних рушниках.

Мак. З давніх – давен на Україні святили мак і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна, трепетна квітка несе у собі незнищенну пам'ять роду. Дівчата, в сім'ї яких був загиблий, із любов'ю і сумом вишивали узори маку на сорочках, а на голову клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти і продовжити свій рід.

Лілія. Таємницю життя приховує в собі квітка лілії. В легендах ця квітка символізує дівочі чари. Вишита квітка лілії допоможе розгадати таємницю тих чарів. Лілія є жіночим символом.

Ружа. Мотив писаних руж зустрічається на сорочках і рушниках багатьох областей України. Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати. Узори з ружами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням.

Хміль. Узори, що нагадують листя хмелю, відносимо до молодіжної символіки. Крім центральної України, вона поширена на Поділлі та Волині. Хміль дуже близький до символіки води й винограду, бо несе в собі значення розвитку молодого буяння та любові. Візерунок хмелю – це весільна символіка.

Народна пісня підказує, що "витися" (узор хмелю) для хлопця означає бути готовим до одруження, для дівчини заміж іти – "пучечки в'язати".

Чорнобривці. Дуже тісно пов'язані поетичні образи народної пісні та вишивки. Бо те, що любе й мило народові, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Ну, хто не знає, що в кожному українському обійсті має рости ружа і шавлія, любисток і м'ята, чорнобривці і нагідки. Милують вони наше око, лікують наше тіло, а тому й просяться на біле поле рушника чи сорочки.

Полуниця. І знову співаймо славу життєдайному Сонцю, вишиваючи сестричці чи донечці сорочку на радість, на здоров'я, адже саме таку силу має Сонце і його втілення – полуниця. Слово "полуниця" походить від давньої назви Сонця – Полель. По подолу вишивається узор із полуничок та ланцюжка, що створює безконечник кола –оберегу.

Дерево – найчастіше ялинка – символ взаємозв’язку всього у світі, символ довгого життя, родючості, світобудови.

Берегиня – дорогий нам символ. Це життєтворча Мати – природа, і жінка – мати. Народ створив її загадковою, багатоликою та могутньою незнаною квіткою, яка несе в світ і творіння, і захист, вічне оновлення і гармонію життя.

Верхня частина квітки – це світ богів, середня – людей всього сущого на землі, нижня – це коріння, основа світу.

v

Зооморфний або тваринний орнамент у вишивках теж має своє особливе символічне значення та трактування.

Особливо полюбляють вишивальниці символіку птахів. Різні птахи виспівують на рушниках. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують якщо без пари.

«Соловей щебече, собі пару кличе.»

«До Петра зозулі кувать, кувать, а дівиці гулять, гулять.» Цих птахів найчастіше вишивають на гілці калини.

Вважається, що птахи – то символи людської душ.

На родинних рушниках, де вишите розлоге Дерево життя з присутнім розумінням минулого, сучасного і майбутнього, птахів вишивали фантастичними. Розташовували їх при корені, середині стовбура на віттях з обох боків дерева. Це свідчило про міцність та незнищенність роду.

Особливо багаті на символіку птахів рушники середньої і південної Наддніпрянщини.

Пави – птахи дуже поважні, бо завжди розсідаються на весільних рушниках і здебільшого мають над собою Боже благословення – вінець чи вінок.

Пава – це жар – птиця, що несе в собі сонячну енергію, розвиток, вона – птах сімейного щастя. Недаремно ж дівчата Полтавщини у весільний вінок вплітають пір'я пави.

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобику ягідку калини, або сидять в основі дерева – символу нової сім'ї.

З великою любов'ю наш народ ставиться до ластівки – вірної супутниці людської оселі. Ця пташка завжди несе добру звістку. Саме вона турбується, щоб людина не пропустила благословенної пори для створення сім'ї та зміцнення господарства.

v

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст.

Трикутник – символ людини, особливо якщо супроводжується невеликими крапочками або колами з боку вершини. Символ людського спілкування.

Спіраль – символ мудрості.

Квадрат, або ромб, поділений хрестом на чотири частини, символізував зоряне поле. Якщо всередині є крапки – засіяне поле. Це – знаки Землі і родючості.

Громовник – шестикінцевий хрест у колі або шестигранник. Це знак грому і Перуна. Використовувався як оберіг від блискавки; військовий оберіг.

Колохрест – хрест у колі – це знак Сонця. Перешкоджає та відводить зло, знак закритості.

Хвиляста лінія – знак Води. Дощ зображували вертикальними лініями, річки, підземні води – горизонтальними, сльоту небесну – косими.

v

В орнаментах українських вишивок життєдайну трійцю складають Земля, Сонце і Вода. Це знаки тих сил, без яких неможливе саме життя. Уся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою розеткою чи квіткою, а знак Води нагадує загорнутого вужа. Дві стихії, що утворили земне життя.

Зірки, розкидані по рукавах і зібрані в геометричний орнамент, - це уявлення про структуру Всесвіту, що вже є не хаотичним і безладним, а упорядкованим і засіяним, щоб нести нові й нові паростки життя у далекі світи. Зоряне небо. Зоряна сорочка. Ось він – Всесвіт і людина в ньому.

Одягнеш цю сорочку і відчуєш: ти – частина цього дивосвіту. Для того, щоб ця сорочка насправді вивела нас на космічні поля нашої Батьківщини, треба на плічку вишити 6 зоряних рядів, а на рукаві – 12.

v

В Україні існують численні повір'я, звичаї та обряди, пов’язані з шиттям сорочок та їх носінням. Відігравали важливу роль при вишиванні матеріал та тканина, кольори.

Білий – пов’язаний з ідеєю світу, чистоти і священністю;

Червоний – вогонь, життєва сила;

Зелений – символізує рослинність,життя;

Чорний – символізує землю;

Синій – символізує небо, воду;

Золотий – символ Сонця.

Сорочки для жінок пряли тільки з конопель або льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її ще не народжене дитя. Льон діє заспокійливо, особливо, коли на візерунках зображені сонце, зірки, птахи, дерева.

Не слід на одній речі вишивати кілька різних за призначенням візерунків – оберегів, краще для кожного з них вибрати окрему річ. Це стосується й матеріалу, з якого зроблені нитки, - не треба в одному візерункові використовувати декілька типів ниток.

Вишивку – оберіг зазвичай робили гладкою. «чистою», без вузликів. Вважалося, що вузли обривають енергетичний зв’язок вишивки з її носієм, ускладнюють плавну течію енергій.

Багато таємниць можуть розкрити стародавні орнаменти. Розгадуючи їх, починаєш розуміти, що мова символів предків передавала нам своє ставлення до природи. Народ ретельно відбирав із множини символів і дбайливо зберігав лише ті, що, на його думку. Сприяли благу, гарному врожаю, достатку, щастю.

v

Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання.

У процесі історично – культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю. Вишивка була на різному вбранні – сорочках, хустинах, сукнях.

Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання ("вирізування", "виколювання") або від того, який предмет вишивається ("рушниковий шов", "переміточний шов"), від назви місцевості ("старокиївський шов", "городоцький шов"). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: "курячий брід", "солов'їні вічка", "гречечка", "зірочка", "овсяночка".

Так, у вишивках Рівненської та Волинської областей переважають геометричні орнаменти. Основний колір – червоний, іноді додавалася чорна або синя нитка.

В Київському та Чернігівському Поліссі поширеним було шиття «білим», що поєднувалося з різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики». Кожне покоління додавало нові орнаменти, символи, техніку.

Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Надзвичайно гарні однотонні сорочки, вишиті відбіленими нитками. Рукава в них покриті ніби памороззю – мереживом дрібних візерунків – ромбиків, прямокутників, укладених у прямі, ламані, зигзагоподібні лінії та смуги. На плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Типовими техніками вважаються: "вирізування", "виколювання", "верхоплут", "настилування", "мережка", "стебнівка", "гладь", "солов'їні вічка", "довбанка", "зерновий вивід". Поширеними на Полтавщині були також сорочки, вишиті охристо – золотистими, голубими, темно – синіми та зеленуватими нитками. Не менш оригінальні також полтавські кілкові рушники, оздоблені композиціями вазонів. Орнамент зі симетрично розташованими квітами, листям, бутонами, пташками зорієнтований до центру рушника. Краї з усіх боків облямовані в'юнцем, утвореним спорідненими мотивами.

Поликові сорочки з "пухликами" були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. "Пухлики" – це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зигзаги між зборками. "Пухлики" бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї.

Лохвиччина славиться вишуканими геометричними та рослинними мотивами.

На рушниках Лохвиччини найчастіше зустрічаються вишиті дуб і калина, які поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної енергії, розвитку, життя. Калина – дерево роду, чудодійний оберіг життєдайної сили роду. Наші лохвицькі рушники вирізняються гамою кольорів, на них панує червона барва у вигляді вишитих червоними нитками смужок та дерева життя в горщику, що символізує поняття про вічність, гармонійність, життя.

v

У вишиванці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе, її надії й сподівання.

Розмаїта кольорова гама українських народних вишивок, але переважають у них два кольори — червоний та чорний. Синонімом пер­шого є любов, а другого—журба; ра­дість і смуток, веселість та печаль. Ці почуття в житті органічно пов'язані.

Гаптує дівчина й ридає – чи то життя!

Червоним, чорним вишиває мені життя,

- так піднесено сказав Павло Тичина.

Адже в народі існує поетичний образ:

Червоне – то любов,

А чорне – то журба.

(Дмитро Павличко)

«Переплелись, як ма­мине шиття, мої сумні і радісні доро­ги» — співається в пісні. Ліричний ге­рой зберіг найсвятіше — «горсточок старого полотна і вишите моє життя на ньому» — тобто зберіг пам'ять про матір, як заповіт вірності рідній землі.

Червоно – чорні всі узори,

мережив ряд на полотні.

Традицій пласт, легенди роду,

духовний символ, оберіг,

калини кущ, дівочу вроду,

на полотні все хтось зберіг.

Прості орнаменти, народні,

тягучі, як пісні степів.

Все актуально і сьогодні,

хоча й прийшли з далеких днів.

03 Відеокліп «Українська вишивка» (пісня «Два кольори»)

Про українську вишиту сорочку складено чимало пісень, написано чимало віршів.

Мама вишила мені

Квітами сорочку.

Квіти гарні, осяйні:

—На, носи, синочку.
Нитка в нитку — кожна з них
Ніжністю зігріта.

Синя квітка — із весни,

А червона — з літа.

Цю сорочечку люблю,

Вишиту нитками.

Щось змайструю теж, зроблю

Для своєї мами.

4 Відеокліп Наталія Май «Мамина сорочка»

v

Споконвіку в народі жили радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю.

В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання.

Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик, або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

Вишивка: традиції та сучасність

Вишивка і сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер'єр, одяг, надаючи йому своєрідності й неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання звертаються народні майстрині, модельєри, конструктори, художники. Вивчаючи традиції народного костюма, вони створюють сучасні моделі одягу, в котрих виявляються риси індивідуального смаку, і кожна з яких несе тепло рук майстрині.

Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за її межами, демонструючи високий художній рівень своїх творів. Вишиванка перестала вже бути музейним експонатом. Модники і модниці із задоволенням виходять на вулиці у вишитих нарядах. І переконатися в цьому нам допоможуть учасниці дизайн – студії Оксани Полонець, яка у своїх виробах гармонійно поєднує сучасні тенденції та вікові традиції.

Українці усвідомлюють, що носити вишиванку в наші дні – не лише данина споконвічним традиціям, але це ще красиво, зручно і модно.

05 Відео 'Folkmusic'. Показ суконь від Оксани Полонець.

Сучасна українська вишивка — складне, багатогранне явище. Іде активний процес розширення потенціалу народних майстрів, поглиблення їхніх індивідуальних пошуків.

Основний і початковий матеріал для вишивання, спочатку був – нитки і полотно для нанесення малюнка. Згодом одних ниток виявилося недостатньо, хотілося щоб малюнок здавався об'ємнішим і яскравішим. Тому рукодільниці крім ниток – муліне почали застосовувати інші підручні матеріали – стрічки, бісер всіляких розмірів, намистини різних форм і забарвлень.

Вишивання стрічками та бісером переживає сьогодні своє друге народження і є однією з наймодніших і найпопулярніших течій у рукоділлі. Особливість цієї техніки вишивки в тому, що вона додає малюнку об'ємність. Вивчивши різні види швів, можна створити своїми руками незвичайно красиві речі та додати готовим виробам неповторну індивідуальну подобу, прикрасивши сукню або капелюшок.

Нині стало модним декорування, створюване своїми руками. Ручна вишивка, виконана за різними технологіями і з використанням сучасних оздоблюваних матеріалів надає неповторності оселі та сучасному одягу й підкреслює індивідуальність її власника.

А зараз до вашої уваги вікторина «Українська вишиванка». Ви сьогодні почули цікаву інформацію про українську вишивку, її історію. Коротенько згадаємо про почуте та послухаємо ваші відповіді та роздуми з приводу сучасного бачення розвитку мистецтва вишивки.

Вікторина «Українська вишиванка»

1. Коли виникла вишивка ? Історія виникнення.

(Вишивка – один з найдавніших українських атрибутів. Геродот стверджував, що вишивкою був прикрашений одяг скіфів, які довгий час проживали на території України. Археологи знайшли на Черкащині зображення чоловіків, одягнених у щось дуже схоже на український національний костюм. Знахідка датувалась 6 ст. нашої ери.)

2. Від чого оберігали вишиванки, який зміст вони мали?

(Вишивки оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі та всюди, де тіло було відкритим. Сорочки мали охоронне значення, були оберегом.)

3. Що символізувала вишита сорочка?

(Сорочка завжди вишивалась жіночими руками, а тому несла сильний емоційний заряд, символізувала добро, любов і вірність.)

4.Хто був першим модником, котрий поєднав вишиванку з буденним одягом?

(Першим модником, котрий поєднав вишиванку з буденним одягом став Іван Франко, котрий носив її під піджак і з сучасним вбранням. Саме у такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі)

5.Чим відрізняються вишиванки у різних регіонах України ?

(Кожен регіон України має свою особливу вишиванку, яка відрізняється від інших технікою та орнаментом. Фактично, кожна область може повихвалятись унікальними вишитими сорочками, притаманними тільки їй.)

6.Хто був першим ведучим, який з’явився у прямому ефірі у вишиванці?

(Першим ведучим, який з’явився у прямому ефірі у вишиванці, став Андрій Шевченко. В такому вигляді він відкрив телемарафон "Ніч виборів" на "5 каналі". Згодом таку тенденцію підтримали й інші.)

7. Назвіть один з найоригінальніших видів вишиванок.

(Одним з найоригінальніших видів вишиванок вважають борщівську. Її особливість полягає в тому, що вона рясно розшита чорними нитками. Розповідають, що колись турки і татари знищили практично всіх місцевих чоловіків, тому жінки впродовж кількох поколінь вдягали саме такі сорочки. А у боршівському храмі знаходиться унікальна ікона, на якій зображена Марія, одягнута саме у таку вишиванку.)

8. Що зараз оздоблюють орнаментами вишивки ?

Орнаменти, якими прикрашають вишиванки, стали настільки популярними, що тепер ними оздоблюють не тільки сорочки! Останнім часом в українців з’явився новий тренд – автовишиванка. Автомобілісти прикрашають свої транспортні засоби спеціальними наліпками. Для кожного замовника створюється особливий дизайн.

Розробники розповідають, що "вишивані" наліпки замовляють не тільки власники авто, адже їх можна почепити на будь-яку рівну поверхню. До речі, популярністю вони користуються по всій Україні. Розповідають також, що замовлення на автовишиванки надходять і з інших країн: Німеччини, Австралії, Нової Зеландії!

Традиційні орнаменти почали наносити вже й на тіло. Патріотичні татуювання сьогодні стали трендом №1 серед української молоді. Хтось вважає це неймовірно вдалим варіантом для такого рішення, а хтось називає безглуздістю. Що ж, смаки у всіх різні. Та якщо вже говорити про татуювання, погодьтеся: такий малюнок виглядає куди краще і змістовніше, ніж незрозумілі фрази.

До речі, вишиванки одягли не тільки автівки. Домашні улюбленці теж підхопили патріотичну тематику. Чи то правильніше сказати, їх хазяї :) Все більше котиків та собачок з’являються в Інтернеті та на вулицях в українських національних костюмах. Знову ж таки, це дещо суперечливо, і комусь може не сподобатись.

Наша з вами зустріч добігає кінця. Ви мали змогу познайомитись не тільки з історією вишиванки, а і дізнатися деякі таємниці символіки вишивки, що прийшли до нас з далекого минулого.

Повертаючись до вишивки, ми не даємо загаснути цьому рукомеслу. Вишиті речі допомагають зробити наш дім неповторним, індивідуальним. Народне вишивання – живе мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстрів. Наше завдання – не розгубити його, а передати це живе, іскристе диво наступним поколінням, куди ми можемо вписати і своє ім'я.Отже, знаючи тепер символіку кольорів, ниток, візерунка можна спробувати вишити оберіг близькій людині.

06 Відеокліп «Україна – вишиванка» Катерина Бужинська

Укладач: провідний методист культурно – освітнього закладу Л.Я.Карпець

Публічна бібліотека Лохвицької міської територіальної громади

/Files/images/2021 Stefanuk.jpg

Соціокультурні заходи до знаменних і пам’ятних дат

ІІ квартал 2021 року

«Василь Стефаник:

сила справжнього таланту»

(до 150 – річчя з дня народження)

усний журнал

14 травня – 150 років із дня народження Василя Стефаника (1871-1936), письменника, громадського та політичного діяча, однієї з головних постатей культурного та суспільно – політичного життя України

Методичні поради

● Тематичні перегляди:

Василь Стефаник – український письменник і громадський діяч

Літописець долі народної

Славетний новеліст

Василю Стефанику – 150

Василь Стефаник у житті і літературі

Володар дум селянських

Великої правди учитель

Василь Стефаник – художник слова

● Книжкова виставка – ретроспектива «Творець і неперевершений майстер новели».

1 розділ Василь Стефаник – син покутського краю (про життя і діяльність)

2 розділ Велика музика селянського Бетховена (твори, про творчість)

Сценарій соціокультурного заходу

«ВасильСтефаник: силасправжньоготаланту»

усний журнал

01Звучить мелодія бандури

Вед.1 Цього року виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника Василя Семеновича Стефаника. Творчість Василя Стефаника – одна з яскравих сторінок української літератури, її окраса, її гордість. Письменник створив і підніс до вершин досконалості дуже популярний жанр гранично стислої соціально – психологічної новели.

Вед.2 Новатор модерністської техніки письма, тонкий спостерігач людської душі, гуманіст і просвітитель Василь Стефаник горів для народу, він писав свої твори для людей, він став серцем народу.

Вед.1 Кожне слово в його новелах переповнене гуманним співчуттям до знедоленого західноукраїнського селянства. Воно змушує замислюватися над долею народу. З великою силою письменник розкрив красу душі простої людини, змученою непосильною працею на багатих і голодом, вдягненої в лахміття, обпаленої гарячим сонцем, холодними вітрами та морозами.

Вед.2 Краще ознайомитися з життям Василя Стефаника, зрозуміти світогляд письменника, заглянути в його творчу майстерню, наблизити реальну історичну дійсність і осягнути її глибину допоможе сьогоднішня зустріч, яку пропонуємо провести у формі усного журналу – «Василь Стефаник: сила справжнього таланту». Путівником життєпису письменника послугує роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» автора Степана Процюка.

Вед.1 Усний журнал має три сторінки:

І – Василь Стефаник – син покутського краю

ІІ — «Троянда ритуального болю»

IІІ — «Велика музика селянського Бетховена»

02 Гуцульський триптих

І сторінка.

Вед.2 Відкриваємо першу сторінку усного журналу: «Василь Стефаник – син покутського краю».

Вед.1 Ми його знаємо, як неперевершеного майстра соціально – психологічної новели. Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибокого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Тож перегорнемо головні сторінки біографії письменника.

Вед.2 Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русові на Прикарпатті (Снятівський повіт на Станіславщині, тепер Івано – Франківська область), в родині заможного селянина. Його батько мав важкий характер, засліплений жадобою до збагачення, жорстоко визискував наймитів і навіть членів родини. Малий Василько змалку горнувся до матері – Оксани Федорівни, яка була родом із сусіднього села. Дитинство його минуло серед бідняцької дітвори, з якою він пас худобу.

Вед.1 Батько був суворий, проте на освіту Василя не шкодував ні часу, ні коштів. В сім років батько записав Василька до сільської школи. Влітку хлопець допомагав у роботі дорослим, а коли кінчалися польові роботи, ходив до школи. У 1883 році вступив до Коломийської гімназії. І в школі, і в гімназії Стефаник відчув соціальну нерівність. І вчителі, і паничики – учні глузували, знущалися з селянських синів.

Вед.2 Ось як про навчання в Коломиї говорить Степан Процюк – автор роману про Василя Стефаника:

«Сільські хлопці сиділи на останній, «ослячій», лавці. У польському за духом осередку провінційної Коломиї Василько наслухався і про хамів, що мають пасти свиней, і про гонорових високородних лицарів – шляхтичів».

«…дебелий лицар у латах піднімає його за чуб, високо – високо: «Видиш, мудю, небо? Небо файне? Тепер лети вниз, там твоє місце, лайдаку! Ти не годен дотягнутися до неба…! Вниз, посмітюху! На землю!»…він лежав на землі…навколо, як грім, лунали звуки глумливого реготу…

Сидів за лавкою білий, як мамина сорочка. Чорні мармизи реготунів були попереду. Позаду – стіна.

Але до нього на невидимих крилах вже летів вірний коник із першої осмисленої фантазії…

Вед.1 «А до зір він ще полетить. Над Коломиєю, над Львовом. До Відня. Він спитає Цісаря, чого людям так важко жити. Потім він полетить до Канева. І спитає Шевченка, скільки разів він хотів літати до зір, коли шукав стовпів, які підпирають небо. І ще він спитає його, чи часто Шевченко хотів плакати, коли дивився на вільне плавання зір, як риб, у нічному небі.

Радість і біль переповнюють його. Все разом, все перемішано. Він ще не знає, для чого йому так багато болю. Певне, зорі хочуть його випробувати. Він сильний. Він витримає.»!

Вед.2 У Коломийській гімназії утворився таємний гурток молодих радикалів – поступовців. Збиралися у певному місці. Читали нову літературу і співали бойових оптимістичних пісень:

Заспіваймо всі враз, товариші мої,

Щоб жилося в дружбі в нашій братській сім’ї!

Присягали на вірність ідеалам із юними палаючими лицями. Ще не знали про те, як важко нести пафосні присяги упродовж цілого життя, не заплямивши їхню янгольську білість ні брудом відступництва, ні пристосуванським жирком…

Вед.1 Ходили серед селян, як нові проповідники свободи. Це було невинно і романтично. Говорили про селянські права і можливості іншої долі. До них почали прислухатися. Відтак посипалися перші доноси.

На той час Василь починає народжуватися для літератури…Становлення його як письменника розпочиналося вже у Коломиї.

Вед.2 Їхнє таємне товариство було викрито – і Стефаника ще з кількома товаришами виключили з коломийської гімназії. У 1890 – му році він вступив до сьомого класу дрогобицької гімназії. Треба було довчитися…

Вед.1 …математичні науки були чужі і незрозумілі. Світ цифр і формул не мав ні емоцій, ні серця. Рахункові абстракції сприймалися, як прикра необхідність, якої всіляко хотілося би уникнути. У піврічній оцінці раз зринуло «незадовільно». Звичайно, із математики. Але це не зачіпало його. Хіба трошки. Бо із гуманітарних предметів мав завжди найліпші оцінки. Не суджено було Василеві стати математиком – і баста…

Вед.2 У Дрогобицькій гімназії він продовжує брати участь у таємному гуртку і в просвітницькій роботі на селі. Серед гімназистів ходили цілі легенди про

І. Франка. Стефаник спеціально пішов до Нагуєвич, де жив тоді Каменяр, щоб познайомитись з ним. Відтоді почалася щира дружба двох письменників.

Вед.1 Під час навчання виступав з публіцистичними статтями в часописі «Народ». На цей період припадають і перші спроби в художній літературі – вірші, а також у співавторстві із Лесем Мартовичем – два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).

Вед.2 Закінчивши гімназію і виконуючи волю батька, восени 1892 року Василь вступив на медичний факультет Краківського університету.

Вед.1 …вже у Кракові студент медицини Стефаник став одним із найелегантніших студентів університету. Бездоганний естетичний смак плюс немалі кошти, виділені батьком на його навчання, робили Василя модником і звабником жінок, хоча ні одного, ні іншого він ніколи не прагнув...

Вед.2 Спочатку безоглядно кинувся у вир нових наук. Лекції професорів, анатомічний театр, фізіологічна істина про людину та її життя як одна із найболючіших істин…

Вед.1 Однак за визначенням письменника з тією медициною «…вийшло діло без пуття, бо аніц тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обстукуванням та обшукуванням. Чим далі відходив від медицини. З навчанням часто виникали проблеми. Закинув те, що не гріло. Ясно розумів, що вибір його професії був невдалим».

Вед.2 Проте саме Краків став тим містом, у якому він відчув потребу писати. На той час він уже поринув у громадське та літературне життя, приєднався до радикального товариства студентів – українців «Академічна громада», багато читав, зблизився з польськими письменниками. Виступав з публіцистичними статтями, писав поезії у прозі («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «Вночі»). Невдовзі його заарештували, що негативно позначилося на стосунках із родиною.

Вед.1 З осені 1897 року в буковинській і галицькій періодиці починають з’являтися його новели. На початку 1899 року в Чернівцях вийшла збірка новел «Синя книжечка», яка одразу привернула до себе увагу. Польський вчений Морачевський перекладає новели на польську, а Ольга Кобилянська – на німецьку мови. 1900 року у Львові з’являється друга збірка – «Камінний хрест», а 1901 року – збірка «Дорога».

Вед.2 1 січня 1900 року померла мати Стефаника. Письменник тяжко переживав втрату найдорожчої людини і сам занедужав. Коли трохи покращало, він пише новели «Палій» і «Кленові листки». Та величезне напруження знову привело до загострення хвороби. Через хворобу, а в основному через те, що медицина не подобалась Стефаникові, він наприкінці 1900 року залишає університет і зовсім виїздить із Кракова.

Вед.1 На той час стосунки з батьком, який зовсім відмовив синові в утриманні, сильно погіршилися. Після смерті Оксани Стефаник – матері Василя, батько одружився вдруге. Молодого хлопця це засмутило і він зовсім перестав спілкуватися з батьком. З 1901 року у творчості Стефаника залягла довготривала перерва – він на п’ятнадцять років відійшов від літературної діяльності.

Вед.2 На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти". У вересні 1903 року у складі делегації Галичини Стефаник поїхав у Київ, а звідти в Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Тут він зустрівся з Лесею Українкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком, В. Самійленком та іншими діячами культури.

03 Мирослав Скорик Мелодія

ІІ сторінка — «Троянда ритуального болю»

Вед.1 Продовжимо розповідь про життєвий шлях письменника, перегорнувши другу сторінку усного журналу, яка називається «Троянда ритуального болю». Розмова буде про загадковий внутрішній світ і харизму Василя Стефаника.

«Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма – це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися.

У нього закохувалися жінки…Він, за незначними випадками, почувався самотнім»./Степан Процюк

Вед.2 Ритуалом власної творчості він прагнув подолати трагізм і суперечності буття. У його житті і творчості чорне та біле, нехтуючи безпекою, часто опинялося поруч.

Вед.1 «Троянда ритуального болю» Степана Процюка – психоаналітичні історії загублених кохань та письменницьких страждань Василя Стефаника. Його манила й переслідувала троянда – символ життя і смерті.

Вед.2 Першою любов’ю письменника була Євгенія Бачинська, дівчина з покутського роду, сестра його приятеля Левка Бачинського, полюбила хлопця, якого вона знала ще маленькою.

Вед.1 Буйний смоляний чуб, сам такий високий, смутний, хоча любив пожартувати. Але із непомильною інтуїцією, притаманною жінкам, навіть нецілованим дівчатам, вона відчула, що за тими жартами ховається не банальна парубоча хіть чи бравада, а щось глибше…незрозуміле їй, але таке любе, таке рідне…

Вед.2 Василь такий красень, такий розумний!

Євгенії аж трохи моторошнувато, коли вона бачить Василя.

Кохання до Василя Стефаника доводило її до безуму.

Вона встає із його іменем на устах кожен день і з його іменем засинає.

Може би, піти до знахарок, до ворожки, але так, щоб ніхто не знав? Може, ворожка вишепче?... вона почала слабувати…не може їсти і спати…

Вед.1 Все скінчилося трагічно. ЇЇ переживання з цього приводу, вразливість і хвороба вкоротили віку дівчині.

…Васильку…рідний мій! Не май за зле…я…помираю…а ти ще довго будеш мучитися…я виразно бачу ці твої довгі майже чотири десятки літ…живеш, як підіймаєш тяженний камінь…я любила тебе дуже – дуже…або твоя, або нічия…прощай…я простила тебе…

Вед.2 5 грудня 1897 року Євгенія Бачинська померла. Її було двадцять два роки. Звуки заупокійного дзвону за Євгенією не покидатимуть Василя Стефаника до смерті.

Вед.1Про Стефаника говорили різне. Казали навіть, що на його родині лежить печать якогось закляття. Може, колись якогось із його роду прокляла покинута дівчина і ці слова були настільки сильними, що стали родовою кармою.

Вед.2 За ним упадала і оперна співачка Соломія Крушельницька. Але Стефаник казав, що чоловіком співачки він бути не може. Також Василь Стефаник довгий час приятелював і листувався з Ольгою Кобилянською.

Вед.1 Другою і не менш трагічною любов’ю Василя стала Євгенія Калитовська. Але вона була одружена і мала двоє дітей. І хоча відповідала взаємністю, але піти з сім’ї не могла. Але й Калитовська померла рано.

«…Але чи ти винен, що ви не разом? Чи ти не любив її справдешньо, так, що забувалося за себе? Кожний її рух, погляд, інтонацію в голосі ти потім перебирав у пам’яті, наче дівка на виданню перебирає дорогі коралі…Вона мала чоловіка і двох дітей. Якби була пішла за тобою, то ви би, певне, були щасливими. Один раз у життю ти міг бути дійсно щасливим! Але не судилося…»./ Степан Процюк

Вед.2 А от одружився Стефаник на її сестрі у 1904 році – дочці священника, посла Галицького сейму Кирила Гаморака, Ользі Гаморак. Весілля відбулось 26 січня у ресторані львівського готелю «Ванда». На весіллі присутні були Іван Франко, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Володимир Шухевич.

Вед.1 Про Олю Стефаник говорив так: «Найбільший мій приятель і мати моїх трьох дітей».

«…Важко дивитися на весілля, до горла підступає клубок. У нього поволі…поволі…пропадає надія на щастя.Ольга йому як друг, зрештою, як сестра. Здавалося, що ще треба чоловікові? Ще й коли це не просто чоловік. А письменник. Це ж золота мрія – дружина – соратниця!.. Вона йому як сестра. Але він її не любить! Про це хочеться кричати на весь світ, але кому скажеш? Та й навіщо?Хіба не можете зрозуміти, як це – обнімати і пестити жінку, яка поруч, яку цінуєш як людину і господиню, але до якої не спалахує вогонь? І ходив до церкви, і крадькома молився вдома: - Боже, змилосердься, дай мені полюбити Ольгу, аби я не грішив, заглядаючись на молодиць; чужі жони, як ягідки, як рожевий цвіт. А ти мені зав’язала світ. Я не винен, що хочу, а не можу її полюбити; Господи, а може, винен, амінь.

Мені треба палкого вогню, може і троха біснуватого, а не Ольжиного рівного несильного віддиху. Межи продажними жінками того вогню не буде і близько, а твої дві Євгенії вже у могилі, хіба що на їхніх гробиках знайдеш містичний відсвіт того загадкового вогню…

А як я си, молод жовнір, жіночку знайду, - де ж я знайду її, я вже батько, а дасть Біг, ще діти будуть, хотів – бим донечку, я би заплітав у її русявеньке, трошки покручене, як у ангелика, волоссячко, чічки. Заплів – бим її червону ружу…»./Степан Процюк

Вед.2 Оселився з родиною в тестя в с. Стецеві неподалік від Русова, взявши на себе всі господарські турботи. 1910 року переїжджає до рідного села, у якому жив до кінця свого життя.

Вед.1 У 1908 році селяни Покуття обрали добре знаного на той час письменника депутатом до австро – угорського парламенту і він десять років відстоював їх інтереси в урядових і судових установах.

Вед.2 Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна. Воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією: у лютому 1914 р. померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми – Семеном, Кирилом та Юрієм, яких йому помагає виховувати сестра дружини, Олена Плешкан. Більше В. Стефаник не одружувався.

Вед.1 Попри це, громадську активність не припинив. Зокрема, брав найактивнішу участь у відзначенні 100 – річчя з дня народження Т. Шевченка: виступав на мітингах, присвячених відкриттю пам'ятникам поетові, у Коломиї, Снятині, с. Вовчківці, м. Скала – Подільська та ін.

Вед.2 Цікавою дослідницькою і пошуковою роботою відзначаються статті Теофіла Виноградника про дітей Василя Стефаника, у яких автор цікаво, емоційно розповідає читачам про їх долю. „Постать державника” – глибоко досліджене есе про старшого сина Василя Стефаника – Семена.

„Кирило Стефаник – знавець і охоронець батьківської спадщини” – про сина Кирила.

„Юрист, педагог, письменник” – про наймолодшого сина Василя Стефаника – Юрія.

Вед.1 У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості (1916—1933).

ІІІ — «Велика музика селянського Бетховена».

04 Бетховен 5 – а симфонія

Вед.2 Ми не випадково перегортаємо третю сторінку усного журналу під мелодію Бетховена, адже будемо говорити про новелістику письменника, якого називали селянським Бетховеном. Третя сторінка так і називається «Велика музика селянського Бетховена».

Вед.1 «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена» - це слова самого письменника.

Вед.2. Цікавимвидається спогад Василя Костащука, якийдобре знав Стефаника:«Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з – під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився, тоді здавалося, що от – от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ».

Вед.1 Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надавало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена.

Вед.2 «Василь Стефаник був плоть від плоті, кість від кості трудового народу. Він горів його болем, страждав його стражданнями… Ми шануємо пам'ять Василя Стефаника як прекрасного письменника і громадянина, кришталево чесну людину» - так говорив про письменника Максим Рильський.

Вед.1 Ім'я Василя Стефаника вимовляється з особливою любов'ю. Він увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально – психологічних новел з життя галицького селянства під владою Австро – Угорської монархії, а згодом шляхетської Польщі.

Вед.2 Андрій Головко говорив, що не буде ніяким перебільшенням сказати, що з усієї плеяди галицьких та й наддніпрянських письменників кінця ХІХ початку XX століття саме Василь Стефаник міг би з особливою підставою і правом поставити епіграфом до всього творчого доробку оті Шевченкові слова, які він сказав колись про себе:

«Возвеличу

Малих отих рабів німих

І на сторожі коло них

Поставлю слово»

Уся творчість Василя Стефаника і є оте мужнє слово на захист і во славу свого народу.

Вед.1 «Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю… І все, що я писав, мені боліло»

(Василь Стефаник)

Вед.2 Новелістика Василя Стефаника народилася в той час, коли цей жанр був у розквіті у світовій літературі. Вже завершив життєвий шлях Гі де Мопассан, був популярний Антон Чехов, в Америці захоплював читачів О´ Генрі. Та ніхто з них не знайшов такого лаконічного стилю писання.

Вед.1 Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно – естетичне та історико – літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально – психологічної новели. Саме він започаткував в українській літературі експресіонізм – стиль, що передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами.

Вед.2 Дехто з дослідників навіть назвав новели Василя Стефаника скриком або вигуком. Олесь Гончар порівнював «доведену до граничної стислості» Стефаникову новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо «у кожній з них – згусток почувань народної душі».

Вед.1 Сам автор так говорив: «Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру…За них я буду писати і для них…».

Вед.2 «Вони доскіпуються, чого твої твори такі сумні. Нащо ворушите мою таємницю? Коли тайна спить, то мені троха легше. Але ся таїна, як звір. Вона роздряпує мою душу, б’є по ній лапами в найтяжчі хвилі. Приміром, люди на весіллю сміються. А мені хочеться ридати. Ридати так сильно, так тяжко, мов та невидима звірина, що роздряпує мою душу.

Це не я хочу плакати – а той моторошний звір всередині мене. Се він примушує мене видіти лише біду, тільки нещастя поміж загалом тихим і монотонним життям покутського люду. Мене не цікавлять щасливі. Мені нудно там, де радіють. Моє царство і мій світ – там, де плачуть. Кажуть, що у плачі нема краси. Та хіба ходить за то? Мужики своїм плачем вивергають із себе найліпше, весь прибитий буднем цвіт своїх душ. У минуту трагедії людина є направду великою. Тоги вона не гнеться до землі. Горе приближує її до неба. Чистить душі. А що ми варті без туги за чистою душею? Хто ми тоді?...».

Вед.1 У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно в селі Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину. До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Вед.2 1916 року Стефаник відновлює літературну діяльність. Війна, розруха, смерть дорогої дружини важким тягарем лягла на плечі письменника. Якщо взяти усе це до уваги, можна ствердити, що у його творах постійно домінують мінорні трагічні тони, мотиви смерті. Так, стара Митриха з новели “Осінь” звертається до Бога з проханням: “Боже, Боже, не тримай мі більше на світі, бо видиш, що нема як жити”.

Вед.1 Герої Стефаникових новел двояко сприймають феномен смерті, їх умовно можна поділити на два типи: на тих, хто безпосередньо зазнає впливу смерті, відчуває її наближення, і тих, хто спостерігає за процесом вмирання. Спільним для обох типів є те, що смерть залишається таємницею, чимось незнаним. Для Стефаника, як експресіоніста, характерне зображення смерті, що постійно перетворюється на життя, підкреслення руху, зусиль волі в момент кончини.

Вед.2 Тема рекрутчини, з якої почав свою новелістичну творчість В. Стефаник, в українській усній народній творчості та літературі була не новою і завжди актуальною. “Загальновизнано, що новаторство Стефаника насамперед виявилось не у виборі тем, а в методі розкриття їх”.

Вед.1 Перша новела своєрідної дилогії про рекрутчину “Виводити з села” починається зловісним пейзажем. Письменник знаходить надзвичайно точні слова, вирази, які з вражаючою силою передають настрій батьків, які проводжають свого єдиного сина до війська. У всіх настрій похмурий, наче на похоронах. Усі впевнені, що якщо Николай Чорний і повернеться, то – калікою.

Вед.2 Наприкінці ХІХ ст. на Західній Україні, а також у деяких інших країнах селяни у пошуках заробітків змушені були покидати рідні краї та шукати кращої долі за кордоном. Щороку багато сімей виїжджало до Канади, США, Аргентини, Бразилії.

Вед.1 Передові уми того часу виступали зі спеціальними дослідженнями про причини, характер і розміри еміграції. На цю тему писали українці Леся Українка, І. Франко, М. Павлик, поляки Г. Сєнкевич, Марія Конопніцька.

Вед.2 У цей час Стефаник виступає з новелою “Камінний хрест” (1899), якою й акумулює глибину тих переживань, які переживала Галичина наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

Вед.1 Варто відзначити, що у героя цієї новели був прототип. Це – Стефан Дідух, котрий жив у рідному селі Стефаника. Але герой “Камінного хреста” – не фотографія чи копія людини, це типовий образ селянина – емігранта. Іван Дідух має найгірший у селі клаптик поля на високому горбі, але наполегливо працює: удобрює, копає, засіває та збирає урожай. Він дбайливо доглядає своє поле: “Іван бив палі, бив кілля, виносив на ньому тверді клуки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінній і весняний дощі не споліскували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі”.

Вед.2 У другому розділі Стефаник зображає прощальне гуляння Івана перед від’їздом до Канади. Він усе продав і запросив односельчан до себе. Це найбільш трагічний момент у житті Дідуха. Важкий психологічний стан селянина письменник передає за допомогою порівняння з каменем, якого вода викотила на берег. Вона довго гнітила камінь, але тепер він (камінь) дивиться на живу воду та сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. “Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя”.

Вед.1 Особливе місце у творчості Стефаника займають діти. Їм він присвятив свої найліричніші твори: “Кленові листки”, “Лан”, “Новина”, “Похорон”, “Катруся” тощо. Діти завжди приносили у сім’ю радість, щастя. День народження дитини – свято для батьків. Але коли нема що їсти, у що вдягнутися, то поява ще одного рота в сім’ї сільських злидарів приносить лише горе. Батьки проклинають дитину, шкодують, що хвороби обминають їхню хату та діти не вмирають.

Вед.2 У “Кленових листках” (1900) письменник надзвичайно сильно передає настрій заробітчанина Івана, якому жінка в самі жнива народила ще одну дитину, а сама важко захворіла. Новела нагадує маленьку психологічну драму на чотири дії, де все розставлено на свої місця. Іван скликав кумів на хрестини, частував їх сякою – такою горілкою та скаржився на свою долю та на своїх дітей. Він з ранку до вечора працює на багатих, а вночі йде молотити собі, доки втома не звалить. А зранку – знову робота у багатих. Він чітко уявляє собі майбутнє своїх дітей. Вони підуть у найми до багатих, будуть страждати, щось украдуть і потраплять до “арешту”. “Очі його запалились, і в них появилася страшна любов до дітей…”

Вед.1 Своєрідним продовженням “Кленових листків” є новела “Новина” (1899). У її основі – дійсний факт, що стався восени 1898 р. у селі Трійця. Бідняк – удовець Михайло, жахливо бідуючи з дітьми, вирішує їх утопити: меншу втопив, а старша – Катруся – випросилася. “Новина” – це не зовсім газетна замітка про конкретну подію, яка трапилася у конкретному місці. Це майстерний соціально – психологічний твір мистецтва. Факт лише примусив письменника звернути увагу на цей бік людського життя. Зміна імен батька та дівчинки, місця події надає написаному узагальненого значення.

Вед.2 Стефаник – новеліст ніколи не ставив собі за мету підготувати читача до події, яка відбудеться, розв’язки твору. Він не розгортає подій у строгій часово – причинній послідовності, а зразу ж, з перших рядків уводить читача в курс подій. Новеліст часто починає свою оповідь з кульмінації чи розв’язки. У його новелах виразно простежується фольклорна стихія, деякі з них (“Катруся”, “Похорон”, “Межа”) за своєю структурою нагадують голосіння.

На Покутті збереглося багато фольклорних традицій, де смерть і народження пов’язані в один цикл.

Вед.1 У Стефаникових творах наявні циклічні елементи космосу: народження, розвиток, вмирання, у яких присутнє єднання світла та темряви, миттєвості й вічності, трагізму і життєрадісності.

Вед.2 Стефаникові герої не бояться смерті, вона є буденним елементом їхнього життя. Діти бідняків, трохи підрісши, йшли у найми. Долю такої дівчини – наймита Стефаник змалював у новелі “Катруся”. Зубожіння селян ставало все більшим. Воно перетворювало їх із дрібних власників у людей, що не мають нічого, крім своєї робочої сили, тобто у нуждарів.

Вед.1 Доля селянина Антона з “Синьої книжечки” нагадує долю Миколи Трача з оповідання І. Франка “Сам собі винен”. Тут маємо змогу порівняти двох письменників, дві манери писання. І. Франко досить докладно описує людей, обстановку, розгортає події в часовій послідовності.

Вед.2 Для Стефаника основна не сама подія, а ті переживання, що нею викликаються. Новеліст зразу ж знайомить читача з головним персонажем твору, причому робить це дуже стисло, за допомогою прямої мови Антона. Із того часу, коли в нього померла жінка та двоє хлопців, він почав пити. Антон усе пропив, а тепер продав і хату, щоб назавжди піти з села “на край світа”.

Вед.1 Новеліст здебільшого малює подію чи переживання персонажів у момент найвищого психологічного напруження. При цьому письменник зовсім не вживає довгих описів побуту, зовнішньої обстановки. У цьому – лаконізм новел Стефаника. Новели В. Стефаника – народний біль, плач над власною долею.

Вед.2 Як слушно відзначає Дмитро Павличко, твори письменника – “це монологи з прикметами голосінь. Все відбувається так, ніби той, хто вмер, або той, хто чує в собі печать смерті, своєї дитини чи матері, оскаржує одночасно соціальну кривду, людську слабість і минущість. Слова, порівняння, синтаксис – усе тут мусить бути правдиве, а мірою правди виступає життя і сама образна мова народу”

Вед.1 Василь Семенович Стефаник новатор, він шукав нових шляхів в молодій українській літературі та молодій українській державі. Його вклад в державність, суспільне життя України неоціненний.

Вед.2 Уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Після розпаду Російської імперії Стефаник гаряче вітав утворення УНР. 17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині “в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою”.

Вед.1 У січні 2019 року очолює урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, котра відвідує Київ в день Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Під час приїзду встановив зв’язки з діячами науки і культури, які посприяли виданню його творів: з 1919 року книжки Стефаника видаються в Харкові і Києві. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Письменник пильно стежив за подіями в підрадянській Україні, брав участь у громадському житті: очолював місцеву “Просвіту”, кооперативну спілку “Сільський господар”. У 1926–1927 рр. громадськість Львова, Києва відзначає 30 – річчя літературної діяльності Стефаника.

Вед.2 У 1933 році на знак протесту проти штучного голодомору і переслідування української інтелігенції Василь Стефаник відмовився від персональної пенсії. Але про це дізнається митрополит Андрій Шептицький та надає письменнику пенсію від Української греко – католицької церкви. Василь Семенович отримує її мідними грошима та роздає на майдані біднякам з проханням помолитися за убієнних українців.

Вед.1 Останні роки життя письменник тяжко хворів, переніс частковий параліч, запалення легенів. Смерть обірвала його життя 7 грудня 1936 року у віці 65 років. Похований на пагорбі недалеко від рідного дому у селі Русів.

05 Бетховен Лунна соната

Так дивно…Здається, ще вчора був молодим. Думав про дурниці, бо був здоровим. Тепер би йому той розум! Вже нічого не буде. Вже майже все позаду…Стало тихо – тихо. Раптом побачив світляний стовп. Побачив маму…така благість і радість, мовби мама скупала його у цілющому відварі…Із якихось глибин піднялися лиця тих покійників, яких він любив і які любили його. Всі усміхалися до нього. Він усміхався до всіх. Трепет великого таїнства обійняв все тіло.

Була холодна листопадова осінь 1936 – го. Зорі на небесах поховалися, щоб не бачити відходу їхнього обожнювача.

Не міг сидіти у хаті. Тривоги покинули його. Простудився. Запалення легень поволі переходило в агонію. Згадав, що біля домовини матері залишене місце для нього.

У хаті гейби промайнула тінь батька Семена. Семен стиснув синові руку. Мати Оксана погладила сиву голову свого дорогого хлопчика.

Кудись спішив. Наказував подати свої переклади книжок. Просив принести йому одяг.

- Це не моя хата…я йду до своєї…

Наступала ніч – сьомого грудня. Температура піднялася до 41.

Розплющував очі – і далі марив. Вже ніхто не дізнається, хто приходив до нього тоді окрім батьків, Ольги і двох Євгеній…

Родина зібралася в іншій кімнаті.

Русівський священник сидів біля узголів’я, шепочучи молитви. Ніч була безконечною.

О 3.30 вийшов:

- Уже.

Над світом і Русовом заридали.

До узголів’я великого мученика клали любов і троянди, книги і скорботу.

Тепер прийшли всі.

Франко сказав, що Україна втратила аристократа духу.

Коцюбинський поклав до узголів’я сто троянд ритуального болю.

Мартович плакав.

Черемшина печально посміхнувся.

Євгенія Бачинська поривалася за ним у могилу.

Калитовська стояла, як мармурова плита.

Ольга, із очима великомучениці, поклала свою холодну руку на його холодне чоло.

Семен, Юрій і Кирило здригалися у риданнях.

Кирило Гаморак підбадьорливо махнув рукою.

Марія і Параска плели білий вінок.

Батько Семен просив пробачення.

Мати Оксана взяла за руку: «Ходи!»

Навколо були темінь і світло. Чорний і білий

абсолюти нарешті зустрілися. Він прийшов

туди, де на нього чекали. Виводив рідних

і близьких із порожнечі вічності.

Тишину заповнювали звуки

грудневого реквієму. Була

зима 1936 – го

високосного

року.

Література:

Василь Стефаник: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях [Текст]: Альбом / авт. – упоряд. Ф.П.Погребенник. – К., 1987. – 144 с.

Гнідан, О.Д.

Василь Стефаник. Життя і творчість [Текст]: Посібник для вчителя/О.Д.Гнідан. – К., 1991. – 222 с.

Лесин, В.М.

Василь Стефаник: Нарис життя і творчості [Текст]: Літературний портрет/В.М.Гнідан – К.: Дніпро, 1981. – 150 с.

Процюк, С.

Троянда ритуального болю [Текст]: роман про Василя Стефаника/Степан Процюк. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 184 с. (Серія «Автографи часу»).

Електронні ресурси:

https://nlu.org.ua

https://uk.wikipedia.org/wiki/Стефаник_Василь_Семенович

https://ukrclassic.com.ua/katalog/s/stefanik-vasil/2311-vasil-stefanik-biografiya-skorocheno

https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/stefanyk-vasyl-biografiya/

Автор – укладач: провідний методист

культурно – освітнього закладу Л.Я.Карпець

Соціокультурні заходи до знаменних і пам’ятних дат

І квартал 2021 року

Методичні поради

з відзначення 150 – ї річниці від дня народження Лесі Українки

25 лютого – 150 років із дня народження Лесі Українки (справжнє ім’я та прізвище – Лариса Косач-Квітка) (1871–1913), письменниці, перекладачки, однієї з центральних постатей національної культури

В бібліотеках – філіях радимо оформити перегляди літератури за темами:

«В її імені – барви України»

«Життєвий та творчий шлях Лесі Українки»

«Співачка зорі провідної»

«Леся Українка як особистість»

«Царівна української літератури»

«Славна дочка України»

«Чистий промінь Лесиного слова»

«Чарівний світ казок Лесі Українки»

ювілейну книжкову полицю «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі"; книжкову виставку – персоналію «Ти себе Українкою звала…»; книжкову виставку – образ «Нескорена українська душа».

Звернення до користувачів бібліотеки:

Дорогі друзі!

25 лютого – 150 років з дня народження Лесі Українки (1871–1913), письменниці, перекладачки, однієї з центральних постатей національної культури.

Відкрити для себе Лесю Українку, ближче познайомитися з творчою діяльністю, особистим життям видатної української поетеси пропонує книжкова виставка – персоналія "Ти себе Українкою звала…".

Розділи КВ:

1. Душею щира Українка (література про життя і творчість)

2. «Хотіла б я піснею стати» (твори Лесі Українки)

Виставку доповнюють фотоматеріали, портретні зображення Лесі Українки, цитати.

Цитати:

Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім

всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може

Леся Українка

«…Леся Українка – одна з найважливіших європейських письменниць ХХ століття, а в Україні лише невеличка групка літературознавців так її сприймає, то її спадщина, відповідно прочитана, може змінити уявлення і про українську ідентичність, і про український національний проект. Наново прочитуючи й аналізуючи тексти Лесі Українки, можна піти за ними, як за Беатріче у Данте, знаходячи численні нові стежки або загублені мотиви не лише в українській, але й ширше – у європейській культурі…»

«…Вона і є наша BelleEpoque (прекрасна епоха), наше європейське представництво, людина абсолютно європейської свідомості з домашнім вихованням на європейській традиції та десятьма мовами, якими вона вільно володіла»

«…Це наша козирна дама, яку ми маємо демонструвати на цілий світ, показуючи, що ми завжди були європейською нацією»

Оксана Забужко

Сценарій соціокультурного заходу

Оформлення: портрети Лесі Українки; книжкова виставка або перегляд літератури, свічка, вишиті рушники.

Літературна гостина:

«Леся Українка: неосяжність особистості»

Бібліотекар: Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царину мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

(Запалюють свічку, звучить музика)

Хай палає свічка. Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Бібліотекар: Вітаємо шанувальників творчості українських письменників. Сьогодні ми завітаємо на літературну гостину до неповторної, багатогранної і талановитої поетеси та драматургині – Лариси Петрівни Косач – Квітки: Лесі Українки.

Бібліотекар: Україна – це особистості, які формують обличчя її історії. Леся Українка, геніальна українська письменниця, входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, працювала в жанрі фольклористики, брала активну участь в українському національному русі. Вона завжди була в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Бібліотекар: Ювілейний 2021 рік — це нагода говорити про імена Лариси Петрівни Косач – Квітки, її героїнь та твори, що відбудеться саме сьогодні. Отож, сподіваємося, що ми всі краще пізнаємо неймовірну Лесю Українку та поновимо інтерес до її життя та творчості.

Бібліотекар: Спадщина Лесі Українки – це багатюще джерело краси і творчого духу народу, з якого черпати усім живущим і прийдешнім поколінням наснагу для життя і праці.

Я на гору круту, крем’яную

Буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Бібліотекар: Ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці – Лесі Українки.

Бібліотекар: За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 р., народилася Лариса Петрівна Косач. Народилася вона в невеличкому поліському містечку Звягелі (тепер – Новоград – Волинський) в інтелігентній родині.

Бібліотекар: Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.

Бібліотекар: Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Батько – юрист, громадський і культурний діяч Петро Косач – із заможного українсько – козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Мати – письменниця Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Бібліотекар: Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників.

Бібліотекар: На території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб.

Бібліотекар: Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. "Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт". Цей "жарт" — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя.

Бібліотекар: Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також її дядьку по матері Михайлу Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. За їхньою оригінальною методикою добиралася література, визначалися обсяги знань з різних дисциплін.

Бібліотекар: Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала. Вивчалавітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник "Стародавня історія східних народів".

Бібліотекар: У 1879 р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка "бунтарів", там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах "Віче", "Мати – невільниця", "Забуті слова", "Епілог".

Бібліотекар: Український письменник і суспільний діяч Михайло Павлик згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові в 1891 році: «Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю і тонким розумом. Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це – геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя».

Бібліотекар: Леся розказує про свої дитячі роки: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя».

Бібліотекар: У чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар» Т.Шевченка, твори Ж.Верна, Д.Дефо, казки Г.Х.Андерсена. У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави. Коли дівчинці було 9 років, заарештували тьотю Елю. Несподівано для самої Лесі, у 1880 році з’явився перший вірш «Надія».

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Бібліотекар:З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

Леся була музично обдарованою дитиною. На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

«Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не могли наслухатися її музики».

Бібліотекар: Ще одне захоплення Лесі – народна пісня. Леся швидко запам’ятовувала народні пісні, гарно співала. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле свого народу.

Бібліотекар: Зі спогадів сестри Ольги Косач: «Леся дуже любила бувати на ярмарках, святах. Взимку на Водохреща Леся промочила ноги і застудилася… Скоро по тому у неї почала боліти права нога, та так, що сестричка гірко плакала від болю». У листі до бабусі Леся пише: «Я ніколи не буваю здорова, бо завше рука болить…Я дуже слаба, але ходила на Шевченкові роковини і там читала вірші».

Бібліотекар: Минав час. Коли Лесі було 13 років, мати, порадившись із дочкою, добирає їй псевдонім Українка. Псевдонім був запозичений у дядька Лесі – Михайла Драгоманова – він підписувався як «Українець». У 1884р. у Львові в журналі "Зоря" було опубліковано два вірші ("Конвалія" і "Сафо"), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка. Це було своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови. Так починала свій літературний шлях юна Леся Українка.

Бібліотекар: З 15 років Леся займається перекладами. ЇЇ перу належать переклади творів Гоголя і Тургенєва, Гейне, Байрона, уривок з поеми А. Міцкевича "Конрад Валленрод", поетичні твори В. Гюго "Лагідні поети, співайте" і "Сірома", уривки з "Одіссеї" Гомера, індійські обрядові гімни із збірки "Ріг – Веди". Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.

Бібліотекар: Є у творчості Лесі Українки твір «Дівоче віче». В ньому Леся розказує про свої дитячі роки, коли вони разом збирались на руїнах луцької фортеці, біля якої вона зображала французьку героїню Жанну Д’Арк. Свій вірш «Красо України, Поділля» Леся написала в 17 років. Ця поезія входить до циклу «Подорож до моря», до складу якого входять 9 віршів.

Бібліотекар: На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — "На крилах пісень". Збірку відкриває цикл лірики "Сім струн", з якого постає образ "бездольної матері" України, що дістає свій розвиток у циклі "Сльози – перли".

До тебе, Україно, наша бездольна мати,

Струна моя перша озветься,

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана.

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полі.

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя Україно кохана,

Моя безталанная мати!

Бібліотекар: У 1894 році родина поетеси оселяється в Києві. Леся Українка постійно спілкується з Миколою Лисенком, Михайлом Коцюбинським, Ольгою Кобилянською, Михайлом Старицьким та іншими представниками української інтелігенції.

Бібліотекар: Одеса, Крим… Чорне море. Коли Леся побачила його вперше, була приголомшена. Тяжка хвороба гнала її, як з «дерева відірваний листок», з рідної Волині в теплі краї. В міру того, як рухався поїзд, «матінка-природа чарівниця» розмотувала перед нею свої поетичні «нитки». Але де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, у думках її зринав образ України.

Бібліотекар: Два наступних цикли — "Подорож до моря" і "Кримські спогади" — привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі.

Бібліотекар: Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері "Досвітні огні":

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка...
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили...
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, —
Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, —
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.


Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Бібліотекар: З 1903 року здоров’я Лесі різко погіршилося і вона майже постійно живе в Грузії. Доводилося лікуватись в Швейцарії, Італії, Німеччині, Єгипті, Болгарії.

Бібліотекар: Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

Бібліотекар: Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

Бібліотекар: Хай буде нам у 2021 році соромно, що досі сперечаємось у питаннях, на які Леся Українка дала відповідь ще в позаминулому столітті: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

Бібліотекар: Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі.

Бібліотекар: За жанром «Лісова пісня» — драма – феєрія – таке визначення твору дала сама Леся Українка, це нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання. Ще в одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинським лісам». Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині.

Бібліотекар: Особливе місце у творчій біографії письменниці займав фольклор. Ще в 1884 році у 13 – річному віці вона написала поему «Русалка», у 1894 – виходить добірка її фольклорних записів «Купала на Волині».

Бібліотекар: Під час перебування в Карпатах поетеса збирала гуцульські мелодії. Видала збірник «Дитячі ігри, пісні і казки». 30 веснянок і обжинкових пісень з її голосу записав Микола Лисенко. Понад 200 пісень увійшли до книжки «Народні мелодії з голосу Лесі Українки».

Бібліотекар: Леся Українка зробила неоціненний внесок в фольклористику як збирач, і як виконавець народних пісень. В репертуарі Лесі Українки були пісні історичні, козацькі, рекрутські, ліричні, побутові, колискові, дитячі, жартівливі, баладні, танцювальні, календарно – обрядові і, що найунікальніше – пісні до казок.

Бібліотекар: З 1903 року здоров’я Лесі різко погіршилося і вона майже постійно живе в Грузії. Доводилося лікуватись в Швейцарії, Італії, Німеччині, Єгипті, Болгарії.

Бібліотекар: Лесина хвороба прогресувала. Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом. Оптимізмом віє від її поезії, жагою до життя. Тоді Леся ще не певна, що своїм словом здійснить подвиг незрівнянно вищий, ніж могла досягти практичною діяльністю.

Хто вам сказав що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени…

Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самосвіти.

Бібліотекар: Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодництва й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

Бібліотекар: Свого часу І.Франко зробив висновок, «…що Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну». А ми говоримо: «Єдина! На всю Україну! На весь світ!» Все життя поетеса була борцем, бійцем, воїном, що начертав на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків – «Без надії сподіваюсь!» - відомий під назвою на латині, як вірш "Contra spem spero" та

сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму:

Contra spem spero!

Без надії сподіваюсь! (Лат.)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу скрізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая міцна,

Може, квіти зійдуть, – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Бібліотекар: Леся Українка вивчала історію свого народу, її дивувало, що такий народ, як українці, з багатющою історією, культурою, не має свого державного об’єднання.

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю.

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало,

Країна ціла може в них втопитись:

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

Бібліотекар: Леся все своє життя сповідала високу національну ідею. Коли Михайло Павлик запропонував їй поміняти російське підданство на австрійське, поетеса відповіла: «Я, звісно, не хочу бути підданою Росії, але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної самостійної України».

Бібліотекар: Незагойною раною в серці поетеси була неволя українського народу.

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу?

Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься

Та слоьзи не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не надходять ті слоьзи

Бо сушить їх туча вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Бібліотекар: Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних, раптових, що рвались з глибини самого серця.

Бібліотекар: Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Смерть наздогнала українську поетесу на невеличкому гірському курорті Сурамі в Грузії (поблизу Боржомі)1 серпня (19 липня) 1913. Їй було 42 роки.

Бібліотекар: У хвилини смерті біля її ліжка були мама та чоловік Климент Квітка. Була біля неї і її молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою.

Бібліотекар: Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата.

Бібліотекар: Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»

Бібліотекар: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку М.Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю». Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити віки, будуть приходити віки…а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ.

Бібліотекар: Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899 – му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

Бібліотекар: Сучасна українська письменниця Оксана Забужко так говорить про Лесю Українку:

«…Леся Українка – одна з найважливіших європейських письменниць ХХ століття, а в Україні лише невеличка групка літературознавців так її сприймає, то її спадщина, відповідно прочитана, може змінити уявлення і про українську ідентичність, і про український національний проект. Наново прочитуючи й аналізуючи тексти Лесі Українки, можна піти за ними, як за Беатріче у Данте, знаходячи численні нові стежки або загублені мотиви не лише в українській, але й ширше – у європейській культурі…».

«…Вона і є наша BelleEpoque (прекрасна епоха), наше європейське представництво, людина абсолютно європейської свідомості з домашнім вихованням на європейській традиції та десятьма мовами, якими вона вільно володіла»

«…Це наша козирна дама, яку ми маємо демонструвати на цілий світ, показуючи, що ми завжди були європейською нацією»

Бібліотекар: Поезії Лесі Українки завжди сучасні. Пропонуємо вашій увазі відеослайди на пісню Лесі Українки «Як би я тепер хотіла…»

01 «Як би я тепер хотіла…» слова Лесі Українки

Бібліотекар: Літературна зустріч закінчилась, але ми не прощаємося з вами. Ще раз запрошуємо завітати до бібліотеки, наодинці пройтися життєвим та творчим шляхом Лесі Українки. Сподіваємося з надією, що протягом ювілейного року ми всі краще пізнаємо неймовірну Лесю Українку та поновимо інтерес до її життя та творчості. У всіх нас буде можливість зруйнувати міфи та відкрити для себе нову Лесю Українку. Бо Лариса Косач – Квітка була одна і неповторна, багатогранна і талановита поетеса та драматургиня, спогад про яку потрібно позбавляти від стереотипів.

Література:

Леся Українка: Квітка на долоні вічності. Вибрані твори: у 2 т. Т.1. [Текст]: Леся Українка/упоряд. В.Басиров. – Львів: Світ, 2012. – 240с.

Українка, Леся

Поезії. Поеми[Текст]:Леся Українка/Упоряд. Р.Радишевський та О.Славицький. – К.: Дніпро, 1989. – 501 с.

Електронні джерела:

https://ukrclassic.com.ua/katalog/u/ukrajinka-lesya/2324-lesya-ukrajinka-biografiya-skorocheno Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

http://uchoose.info/lesya-ukrayinka-pro-shho-ne-pyshut-u.../

УкрЛіб: Бібліотека Української Літератури/Українська література: Біографії/Українка Леся: Біографія

Як би я тепер хотіла. Слова Лесі Українки, відеослайди Тішалович Богдани

YouTube · Ніна Шеденко

Автор – укладач: провідний методист Л.Я.Карпець

Лохвиця, 2021

Кiлькiсть переглядiв: 258

Коментарi