• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Сторінка методиста
• Методичні матеріали

Інформаційні матеріали до Дня Української Державності

День Української Державності — державне свято, що відзначається щороку в Україні 28 липня, у День Хрещення Київської Русі — України та вшанування видатного державотворця Київського князя Володимира Великого.

День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого.

Що таке День Української Державності?

День Української Державності запроваджений на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, а також для протидії російській дезінформації та історичним фейкам про буцімто єдність походження українського та російського народів.

Історія українського державотворення засвідчується першими згадками про заснування столиці Давньоруської держави – міста Києва та подіями, пов’язаними з діяльністю князя Київського Володимира. У 988 році він прийняв християнство як державну монорелігію, що стало для України цивілізаційним вибором. Християнство сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності. Давня Русь успішно долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору. Її державотворчі традиції продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Святкуючи його, ми засвідчуємо також і повагу до Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших знаменних представників і представниць національної еліти і борців за державність та незалежність України.

Прагнення до свободи та самостійності є визначальною цінністю українців, що давала наснагу і сили залишатися собою в часи бездержавності.

День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими тисячолітніми традиціями. Українці – захисники нашої державності – нащадки воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, вояків УПА. Сучасні Збройні Сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність Української держави – доводять, що українці – народ-військо.

Державність неможлива без Головного Закону країни. Історія українського конституціоналізму має глибоке історичне коріння. Перша відома кодифікація права на українських територіях відбулася за часів Русі і була зафіксована в “Руській Правді”. Інколи український конституціоналізм випереджав європейський. Йдеться про конституцію Пилипа Орлика 1710 року, де вперше в Європі обґрунтовується можливість існування парламентської демократичної республіки. Основоположні акти УНР та ЗУНР продемонстрували правову та політичну зрілість нашої нації під час боротьби за державність у 1917–1921 роках. Розвиваючись під впливом європейських країн, наше право відображало національний характер українців, спосіб життя, цінності та суспільні відносини. Програмні документи Української головної визвольної ради як підпільного парламенту часів Другої світової війни засвідчили прагнення учасників визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби. У конституційному процесі незалежної України відбився непростий шлях молодої демократії до соціально-правових стандартів і цінностей об’єднаної Європи.

Упродовж тривалої історії українці не полишали боротьби за свободу та здобуття державності. Першу в ХХ столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року її врешті остаточно утвердила – відновила незалежність. Україна у ХХ столітті кілька разів здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії. Національна єдність – обов’язкова умова збереження державності.

Державні символи України також відбивають тяглість наших національних традицій, ідентифікують нашу територію протягом історичного періоду.

Тисячолітній спадок державності:

Україна успадкувала від різних періодів історії засадничі ознаки держави:

Від Русі:

· цивілізаційний вибір, який визначився із прийняттям християнства у 988 році;

· тризуб, родовий знак Рюриковичів, що став державний гербом сучасної України;

· Київ – столицю, політичний і культурний центр українських земель упродовж понад тисячу років;

· гривню – назву грошової одиниці;

· назву Україна, що вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1187 році.

Від Галицько-Волинської держави:

· синьо-жовті барви національного прапора, що походять від кольорової гами герба Галицько-Волинського князівства;

· утвердження європейського вектора розвитку.

Від Великого Князівства Литовського:

· європейську традицію міського самоврядування – магдебурзьке право;

· Пересопницьке Євангеліє – видатна рукописну пам’ятку, на якій складають присягу президенти України.

Від козацької доби:

· республіканські традиції народовладдя;

· військові традиції, які лягли в основу збройних сил Української Народної Республіки та пізнішого українського визвольного руху;

· одну із перших європейських конституцій нового часу, укладену Пилипом Орликом 1710 року.

Від української державності початку ХХ століття (УНР, ЗУНР, Українська Держава Павла Скоропадського):

· демократичні засади державного будівництва;

· перший парламент, у який розвинулася Центральна Рада, створена у березні 1917 року;

· перший уряд, яким став Генеральний Секретаріат Центральної Ради з червня 1917-го;

· державні символи: герб, гімн “Ще не вмерла Україна”, прапор;

· соборність – об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі;

· Українську Академію Наук, що була заснована Павлом Скоропадським у листопаді 1918 року.

Від Української Радянської Соціалістичної Республіки:

· статус засновника Організації об'єднаних націй;

· адміністративно-територіальний устрій.

Етапи українського державотворення

Витоки української державності – у середньовічній Русі. Її утворення було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння та культурного піднесення. Це об’єднання почалося в ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.

У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос русинів-українців, почала формуватися українська мова.

Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ–ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239–1242 років.

Продовжила традиції української державності Галицько-Волинська держава.

В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV.

Саме в ті часи на українських землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право. Втім, повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.

У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.

Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.

Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.

У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель – Дикого поля.

Як окремий соціальний стан козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, засновану на принципах особистої свободи та виборності влади. Козаки освоїли степові простори Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.

У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.

Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.

Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом.

Російський імперіалізм різними способами і методами обмежував українські національні державні інститути і зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.

У ХІХ столітті українці, як і більшість європейських націй, пройшли шлях від романтичного захоплення минулим до політичного самоусвідомлення. Сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.

Упродовж ХХ століття попри історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали самостійність.

У ході Української революції 1917–1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.

Від моменту створення у березні 1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року.

22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.

За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи. Верховна влада належала гетьману, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню.

Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).

22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.

Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. Українці на Закарпатті стали першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках виступив на захист свободи.

В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.

У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни. Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.

За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній державі.

28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя. У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.

Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.

Спадкоємці Володимирового тризуба

Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу. Він зображується на офіційних документах, печатках, грошових і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ.

Тризуб є нашим давнім символом. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X століттям. Припускають, що це був магічний знак роду, оберіг. У давній Русі тризуб був родовим знаком князівського роду Рюриковичів. Його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, актових печатках, перснях-печатках, злитках-гривнах, зброї, спорядженні, товарних пломбах. Цей символ власності та влади переходив із покоління в покоління, видозмінюючись, аби кожен представник роду мав індивідуальну емблему (наприклад, попередники київського князя Володимира Святославича мали двозубці). Навершя у формі князівського знака було головним елементом давньоруських стягів. Особливо багато артефактів за період князювання Володимира Святославовича (на київському престолі приблизно від 980 року). Тому тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого.

Протягом багатьох століть на землях Русі було поширене зображення тризуба. Після занепаду роду Рюриковичів воно поступово витіснилося. Від XІV століття входять в ужиток територіальні знаки, наприклад у Києві – з архистратигом Михаїлом, Володимирі-Волинському – зі святим Георгієм, Луцьку – святим Миколаєм, Львові – левом.

Військо Запорозьке

В XІV столітті почали формуватися геральдичні національні системи. Власний герб створило і Військо Запорозьке – козак з мушкетом. Його зображували на військових печатках гетьманів і кошових отаманів у XVI – першій половині XVII століття. Від кінця XVII століття традиційний герб використовували і Городове, й Низове Військо Запорозьке, щоправда “низовики” додали ще зображення спису. Проте утвердженню власної геральдичної системи завадила повна ліквідація автономії гетьманщини.

Українська Народна Республіка

В українському діловодстві тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювались урядові документи. Виготовлення печатки ініціював Генеральний писар Павло Христюк. До розроблення долучив знавця старовини Миколу Біляшівського.

Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Він вважав, що гербом України має стати золотий плуг на синьому тлі як “символ творчої мирної праці”, навколо – історичні герби українських земель. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала тризуб.

6 січня 1918 року тризуб із хрестом над середнім “зубом” у 8-кутній рамці з’явився на перших грошах, випущених Українською Народною Республікою. Автором тієї банкноти у 100 карбованців був художник-графік Георгій Нарбут.

Після проголошення 22 січня самостійності України, питання про офіційне затвердження державної символіки треба було вирішувати негайно. Але через війну з більшовиками оголошувати конкурс або проводити широке обговорення ескізів не могли. 7 лютого Центральна Рада востаннє засідала в Києві. Під натиском ворога вона перебралася до Житомира, звідти – до Сарн і нарешті – до Коростеня. Там 25 лютого на засіданні Малої Ради офіційно затвердила тризуб гербом Української Народної Республіки. Ухвалений закон не містив малюнків, а мав лише опис.

12 березня Михайло Грушевський доручив графікові й архітектору Василеві Кричевському розробити їх зображення. Через 10 днів 22 березня Мала Рада схвалила великий та малий державні герби, а також велику й малу печатки УНР. Вибором тризуба тодішні українські політики підкреслили спадковість нової держави від давньої Русі. “Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією”, – зазначав Михайло Грушевський. Стилізований оливковий вінок навколо тризуба в обох гербах Кричевського символізував миролюбність Української Народної Республіки.

До слова, 2 квітня 1918 року міністр пошт і телеграфу Григорій Сидоренко видав наказ про негайне усунення всіма поштово-телеграфними установами УНР герба колишньої Російської імперії – двоголового орла, якщо такий ще десь залишився.

За часів Української Держави тризуб залишився в геральдичному вжитку. В офіційних описах кредитових білетів цей знак іменувався українським гербом. Тризуб без вінка зберігся й на печатках різних установ, військово-морському прапорі нового зразка й службових штандартах. 24 листопада 1918 року спеціальна комісія схвалила проекти герба та печатки, підготовлених Георгієм Нарбутом, але вони залишилися незатвердженими.

За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки.

У міжвоєнний період тризуб став символом боротьби українців за свободу.

Його використовував Уряд УНР на еміграції та різні політичні організації. В тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був тризуб із мечем на місці середнього зуба. Тризуб містився в символіці і мельниківської, і бандерівської гілок ОУН. В окремій постанові Других великих зборів ОУН (б) 4 квітня 1941 року йшлося: “Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і в обов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішних символів та організаційного привіту. Організацію обов’язує тільки загальнонаціональний Тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою…”.

У зв’язку з проголошенням Акта відновлення Української Держави похідним групам видали інструкції “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” із зобов’язанням вивішувати тризуби, національні й організаційні прапори на всіх “видних місцях” (будівлях державних установ).

Символіка державності позначилася і в Українській повстанській армії: на елементах одягу, передусім головних уборах – мазепинках, петлюрівках, а також ременях. На них кріпили різного роду тризуби. Інколи на одностроях були нарукавні нашивки із тризубом. Отже за основу символіки УПА було взято тризуб.

В СРСР тризуб був заборонений. Для комуністичного режиму він лишався ознакою націоналізму. В 1960–1980 роках КГБ неодноразово займається справами про використання націоналістичної символіки. Так, 30 грудня 1967-го синьо-жовтий прапор із тризубом ще й з написом “Ще не вмерла Україна, і слава і воля” – на будівлі Кіровського райвиконкому в Дніпропетровську (тепер – Дніпро); 23 квітня 1970 року – в телефонній кабінці в Чернівецькому університеті; 7 січня 1984 року – над поштовим відділенням села Демидового на Львівщині.

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями).

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. Питання про великий герб відкладено на майбутнє.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

28 червня – День Конституції України

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

28 червня цього року Україна відзначатиме 27-му річницю прийняття Конституції – головного нормативно-правового акта держави, який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов’язки громадян.

Наша Конституція визначає, що Україна є правовою державою, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканності її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Вона забороняє дискримінацію. У Конституції закріплений суверенітет Української держави над всією її територією, яка є недоторканною. А захист цього суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави і справою всього Українського народу. Дієвість цієї норми Конституції українці демонструють на практиці вже майже десять років, боронячи Україну від російської агресії.

Ухвалення Верховною Радою України Основного закону 28 червня 1996 року стало важливим етапом утвердження державності, мало величезне політичне та правове значення для розвитку української політичної нації та громадянського суспільства. Венеціанська комісія визнала нашу Конституцію однією з найдемократичніших у Європі, особливо в частині прав, свобод та обов’язків громадян, які повністю відповідають міжнародним стандартам у галузі конституційного права.

Сьогодні Конституція – ядро нацiональної правової системи України.

Для нас, українців, Конституція – це про права і свободи, це про гідність, цінності, хребет нації, стійкість та нескореність.

Наша Конституція справді зорієнтована на людину, гуманістичні цінності та правові відносини між суспільством і державою. Такою вона є, зокрема, тому, що, попри досвід життя в тоталітарній системі та наявність колоніального минулого, українським землям був властивий пошук норм і засад, які б регулювали взаємодію між населенням і владою. Власне, це також робить нас частиною Європи та істотно відрізняє від Росії.

Ключові повідомлення

Конституція України – головний нормативно-правовий акт держави, яким закріплено основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, регулює відносини між державою та суспільством, гарантує права і свободи людини.

Конституція України – наш моральний орієнтир.

Сьогодні, в умовах повномасштабного російського вторгнення і численних злочинів окупантів, усі ми по новому оцінюємо значення цінностей, закладених у Конституції України. Основний Закон є ядром консолідації Українського народу.

Незмінний упродовж століть цивілізаційний вибір Українського народу ми вкотре відстоюємо у збройній боротьбі проти московської агресії. Московська влада робила і робить спроби присвоїти українську історію, поцупити наші надбання, наших людей, дітей, майбутнє.

Українська Конституція – реальна, а не декларативна. Натомість для рашистського режиму, як і його попередника комуністичного тоталітаризму, написане у їхній конституції залишається декларацією. Це жодним чином не захищає ні власних громадян від обмеження їхніх прав, ні інші народи від злочинів агресії.

Історично конституційний процес свідчить про наміри юридичного закріплення на найвищому рівні таких цінностей Українського народу, як демократія, верховенство права, рівність громадян, незалежність і територіальна цілісність своєї держави та європейський цивілізаційний вибір.

Нам це вдалося, і нині Україна – незалежна сучасна європейська держава. Положення щодо стратегічного курсу нашої країни на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі й Організації Північноатлантичного договору нині закріплено в Основному Законі.

Від імені Українського народу та, виражаючи його суверенну волю, 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, в якій, зокрема, захист України, незалежності та територіальної цілісності України, повага до її державних символів визначено обов’язком кожного громадянина.

Сьогодні громадяни України, які чинять спротив російському вторгненню, виконують конституційний обов’язок. Ми успішно протистоїмо агресору, що зневажає юридичні норми, міжнародне право. За підтримки закордонних партнерів наближаємо нашу Перемогу, за якою послідує притягнення до відповідальності держави-терориста.

Український конституціоналізм

Історична довідка

Український конституціоналізм має глибоке історичне коріння, тяглість і свої особливості. Найголовніші з них – український конституціоналізм розвинувся під впливом європейських країн, які першими почали його формувати; заснований на ідеях прав та свобод людини, верховенства права та демократії. Ці засади формувалися протягом століть відповідно до національного характеру українців, способу життя, цінностей і суспільних відносин.

Середньовічна передісторія українського конституціоналізму – від «Руської Правди» до Литовських статутів.

«Руська Правда» почала укладатися в ХІ столітті за князювання Ярослава Мудрого. Це перша відома кодифікація права на українських територіях, яка наслідувала законодавчі акти германських та англосаксонських держав Європи. Акцент на правах різних станів, власності, судочинстві. У Литовських статутах було кодифіковано право Великого Князівства Литовського. Три редакції статутів (1529, 1566, 1588 років) написані слов’янською мовою увібрали в себе правові традиції Русі та середньовічної Європи. Встановлювали межі князівської влади і захищали права різних суспільних станів.

Зародження вітчизняної конституційної думки, пов’язане із революцією під проводом Богдана Хмельницького та відродженням козацької державності (2-га половина XVII – XVIIІ століть).

Внутрішній устрій, соціально-економічний розвиток, права та вольності козацтва визначали гетьманські універсали, зокрема Богдана Хмельницького, а також міжнародні договори (наприклад, Зборівський між козаками і польським королем Яном Казимиром). Березневі статті Богдана Хмельницького регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. Гадяцький трактат передбачав створення Великого Князівства Руського у складі Речі Посполитої. Вагомою віхою тогочасного розвитку конституційної думки України стала Конституція Пилипа Орлика 1710 року – «Договір та встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».

За змістом це був документ, який в політико-правових поняттях того часу обґрунтував право України на державну самостійність та її державний устрій. Його прийняття стало справді великою подією, оскільки засвідчувало політичну зрілість козацької держави. «Договір» відображав світоглядні цінності козацької старшини XVII–XVIII століть, її прагнення унормувати життя за власними звичаями, традиціями й законами, враховував також інтереси й інших станів – духовенства, міщанства, купецтва і селянства, об’єднаних у поняття «народ».

Формування конституційних ідей після втрати державності (кінець ХVІІІ – початок ХХ століть).

Власні конституційні проєкти розробили Микола Костомаров у «Книзі буття українського народу», Михайло Драгоманов у праці «Вільна спілка», учасник Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький у «Начерках Конституції Республіки». Загалом кирило-мефодіївці в умовах посилення реакції в часи імператора Миколи І декларували ідеї республіканського устрою, демократичного правління, громадянських прав, а ідеалом державності у них була федерація слов’янських народів. На Західній Україні тоді сформувалися конституційно-правові погляди соціал-демократів Остапа Терлецького та Івана Франка. На початку ХХ століття під впливом революції 1905–1907 років в Російській імперії на українських теренах конкурували конституційних концепцій – соціал-демократична Михайла Грушевського, консервативна В’ячеслава Липинського та Стефана Томашівського, націократична Миколи Міхновського.

Конституційний процес в добу Української революції 1917–1921 років. 29 квітня 1918 року Мала Рада схвалила «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Цей документ не набув чинності через державний переворот гетьмана Павла Скоропадського. 13 листопада того ж року ухвалили Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який слугував конституцією Західноукраїнської Народної Республіки. Проєкти українських конституцій розроблялися навіть тоді, коли шанси відстояти незалежність виглядали примарними. У роки революції з’явилося кілька ґрунтовних розробок, зокрема представлений Урядовою комісією УНР із вироблення Конституції Української Держави. Конституційні проєкти Української революції заклали основи державницької традиції УНР. Подальший розвиток вони отримали в програмних документах Української головної визвольної ради.

Конституційні ініціативи українського визвольного руху ХХ століття. Традиції державного будівництва продовжив 15 березня 1939 року в Хусті Сойм Карпатської України, проголосивши її незалежність і ухваливши два закони зі статусом конституційних, які визначали форму державного правління.

У липні 1944 року неподалік села Недільна на Львівщині відбулися Установчі збори УГВР. Збройна частина українського визвольного руху (УПА) отримала політичне представництво. Ідеологія та принципи формування УГВР були спрямовані на консолідацію всіх національних сил і відзначалися демократичністю. На Зборах ухвалили Універсал, Платформу і Тимчасовий устрій, які також вважаються важливим джерелом української конституційної думки. Вища законодавча влада стала компетенцією Великого збору УГВР, а виконавча – Генерального секретаріату. Президентом УГВР обрали колишнього члена Центральної Ради, уродженця Полтавщини Кирила Осьмака. Українська головна визвольна рада керувала боротьбою УПА до кінця 1950-х років.

В УСРР / УРСР у різний час було ухвалено чотири конституції. Вони хоч і проголошували Україну суверенною державою, але насправді були лише формальним прикриттям колоніального становища України та панування в ній тоталітарного режиму. Основний документ був цілковитою формальністю – передбачав можливість виходу кожної республіки зі складу СРСР, але не надавав жодного механізму.

Новітній конституційний процес нерозривно пов’язаний із відновленням української державності. Творення Конституції розпочалося із ухваленням Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. З розпадом СРСР та ухваленням Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року національна законотворчість активізувалася.

Всеукраїнський референдум засвідчив підтримку проголошення незалежності України. Більшість країн світу визнали Україну суверенною державою. Робота над прийняттям Основного Закону незалежної України почалася в 1992-му і тривала майже 4 роки. Періодично її супроводжували гострі дискусії, зокрема, – довкола державних символів, державної мови, статусу Криму тощо. Вони, можна сказати, відобразили протистояння між тією частиною політичних сил, які тяжіли до радянського минулого, і тими, що прагнули утвердити і зміцнити незалежну державу.

28 червня 1996 року після безпрецедентного за тривалістю й напругою засідання, що увійшло в історію під назвою «Конституційна ніч», Верховна Рада 315 голосами ухвалила Конституцію України.

Перелік

книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права

і свободи людини*

* Основне призначення переліку – застерегти суб’єктів господарювання від завідомо марних спроб отримати дозволи на ввезення цих видань в Україну, а також зорієнтувати правоохоронні органи, юридичних та фізичних осіб на те, що факти розповсюдження цієї та їй подібної продукції можуть містити ознаки злочинів, передбачених статтями 109 (Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), 110 (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), 300 (Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію), 436 (Пропаганда війни) та 436-1 (Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів) Кримінального кодексу України.

Перелік російських письменників, що підтримали війну в Україні та політику путіна

Метод:

1) аналіз російських ЗМІ у період з 24.02 по 30.03.2022 з огляду на

позицію російських письменників стосовно війни в Україні

2) відбір російських письменників зі списків антиукраїнських книжок,

сформованих Українським інститутом книги та виданням “Читомо”

Запит: “Поддержка русскими писателями спецоперации на Украине”

“Писатели о войне с Украиной”

Виявлені російські письменники, що публічно підтримали війну росії

проти України:

1. Захар Прилепин - політичний та громадський діяч, письменник,

філолог, публіцист.

“я вижу в поведении моего государства еще и высокую моральную правоту:

8 лет мы апеллировали к здравому смыслу Европы, США и украинской

власти. Видит Бог, мы хотели решить все эти вопросы

миром. Но нам отказали и не оставили выбора.”

Джерело:

https://www.mk.ru/culture/2022/03/29/prilepin-obyasnil-pochemu-specoperaciy

u-na-ukraine-ne-proveli-v-2014-godu.html

2. Герман Садулаев - письменник, журналіст, політичний діяч, лауреат

премії «Ясная поляна» (2021)

“Русская армия сражается за русский мир, за русскую культуру, за русский

язык и русскую литературу. За право народов писать, читать и думать

по-русски.”

Джерело:

https://burunen.ru/news/society/89349-rossiyskie-pisateli-podelilis-svoim-mnen

iem-o-spetsoperatsii-na-ukraine/

3. Александр Пелевин - письменник, поет, журналіст, лауреат премії

НацБест-2021

“Но права моя страна или нет - это моя страна. Права моя армия или нет

- она сейчас ведет войну. Неважно с кем и неважно как, это моя страна и

моя армия. Я - со своей страной”.

Джерело:

https://burunen.ru/news/society/89349-rossiyskie-pisateli-podelilis-svoim-mnen

iem-o-spetsoperatsii-na-ukraine/

4. Андрей Геласимов - письменник, педагог, сценарист

5. Сергей Лукьяненко - письменник-фантаст, лауреат

премій

«Аэлита» (1999), «Бронзовая улитка» (2003), EuroCon (2003)

“Сейчас Россия заканчивает войну, которая подошла к нашим дверям.

Россия и Донбасс сражаются за то, чтобы больше никто не погибал. Это

время, когда каждый должен определиться, с кем он. Время, когда мы

должны сплотиться.”

Джерело:

https://burunen.ru/news/society/89349-rossiyskie-pisateli-podelilis-svoim-mnen

iem-o-spetsoperatsii-na-ukraine/

6. Андрей Рудалёв - літературний критик, журналіст та публіцист,

лауреат премій «Эврика!» (2006), «Чистая книга» (2020), главный

редактор ИА «Беломорканал»

7. Даниэль Орлов - письменник, видавець, драматург, голова

оргкомітету Великого Фестивалю Малої Прози

“Где-то там, за какими-то хрен сколько тысячами километров нас давно

и успешно стравливают, ищут и вбивают свежие клинья в трещины

между белыми и красными, верующими и атеистами, православными и…

православными, русскими и украинцами. Но мы одно целое, пусть и не

всегда довольны друг другом. Мы собраны временем, историей, языком на

одной земле. Могилы наших прадедов рядом, могилы наших дедов рядом.”

Джерело: https://burunen.ru/news/society/89349-rossiyskie-pisateli-podelilis-

svoim-mnen iem-o-spetsoperatsii-na-ukraine/

8. Вячеслав Коновалов - директор журналу «Юність», автор та

радіоведучий на «Радіо Росії» та «Культура», президент

літературного фестивалю ЛіТР

“Мой дед погиб при форсировании реки Днепр, операция по освобождению

Киева от фашистов. Освобождая Киев погибли сотни тысяч таких, как

он Иванов, Петров, Васильев, Ахмедов, Мыкол и Магомедов. Погибли,

чтобы Украина была свободна от этой кровавой гнили - фашизма.”

Джерело:

https://burunen.ru/news/society/89349-rossiyskie-pisateli-podelilis-svoim-mnen

iem-o-spetsoperatsii-na-ukraine/

9. Владимир Крупин - письменник-прозаїк

“Это идет завершение войны. Она восемь лет уже идет. Вдумайтесь,

сколько гробов за это время прошло. Сколько братских могил.

Неисчислимое количество погибших, поэтому надо же это когда-то

заканчивать.”

Джерело:

https://ura.news/news/1052535878

10.Олег Павлов - керівник челябінського регіонального відділення

Спілки письменників Росії

“есть люди с писательскими билетами, взывающие к общественности о

необходимости остановить ""агрессию России"", в защиту... кого?

Режима, который в своей республике установил нацистский режим,

истреблял свой народ, жёг и убивал инакомыслящих. Запретил русский

язык! Всех русских и относящих себя к русскому миру просто изгонял из

страны. Может ли такой режим быть симпатичен русскому писателю?”

Джерело:

https://polit74.ru/politics/oleg_pavlov_soyuz_pisateley_podderzhal_provedenie

_spetsoperatsii_na_ukraine/

11.Алексей Ахматов - поет, критик, член Спілки письменників Росії

«Меня огорчает такая волна антирусских настроений в самой стране. У

нашей молодежи, к сожалению, я могу сказать, нет чувства

самосохранения. Ведь мы же очень мало знаем на самом деле… Но какое

же основание не верить нашему главнокомандующему, если он заявляет,

что это смертельная угроза для России»

Джерело: https://spb.mk.ru/social/2022/03/08/u-molodezhi-net-chuvstva-

samosokhraneni ya-pisateli-rasskazali-pochemu-podderzhivayut-specoperaciyu-

rf-na-ukraine.ht ml

12.Роман Круглов - поет, критик, перекладач, редактор, дослідник

мистецтва, Секретар Союзу письменників Росії

«Стало быть, это может быть выгодно только нашим стратегическим

противникам, что подтвердилось вчера обнародованными

данными: обнаружены военные разработки, финансированные из США.

Что, на мой взгляд, полностью снимает всякие подозрения в данном

случае с русской стороны»

Джерело:

https://spb.mk.ru/social/2022/03/08/u-molodezhi-net-chuvstva-samosokhraneni

ya-pisateli-rasskazali-pochemu-podderzhivayut-specoperaciyu-rf-na-ukraine.ht

ml

13.Николай Стариков - політик, публіцист, письменник, громадський

діяч, блогер

“Переговоры надо прекратить, оставив возможность обсуждения

гуманитарных коридоров и обмена пленными.

Операция по денацификации и демилитаризации Украины будет доведена

до конца. И сам факт проведения подобных переговоров дезориентирует

людей”

Джерело:

https://t.me/nstarikovru/27226

14.Олег Рой - письменник, сценарист, продюсер та громадський діяч,

член правління Асоціації анімаційного кіно.

Желаю скорейшего достижения поставленных целей спецоперации, полной победы над силами зла и установления мира, в котором не будет места широко применяемым нашим врагом пыткам и расправам, а все выновные в многолетнем геноциде русского народа на Украине и преступлениях против человечности понесут справедливое наказание».

Джерело: https://regnum.ru/news/society/3547936.html

15.Олег Дивов - письменник-фантаст. Член Союза письменників росії,

Союза літераторів росії та Ради з фантастики та пригодницької

літератури при Союзі письменників росії.

В результате, тридцать лет у нас под боком заряжалась ненавистью к России единственная в мире страна, которая может представлять для РФ реальную угрозу. Не потому что там много пушечного мяса, а потому что только Украина способна выставить миллион-другой хорошо мотивированных и понимающих по-русски полицаев. [...] Так мы и докатились до того, что война это мир.

Джерело: https://divov.livejournal.com/575597.html

За поданням Служби безпеки України до Переліку осіб, що створюють загрозу національній безпеці, який ведеться Міністерством культури та інформаційної політики України на підставі звернень РНБО України, СБУ та Нацради з питань телебачення і радіомовлення, внесено 9 російських авторів - В. Сахарова, Л. Вєршиніна, А. Широкорада, А.Терещенка, М. Полікарпова, Р. Іщенка, А. Тамонікова та таких одіозних осіб, як А. Дугін і З. Прілєпін

Джерело:

http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=179558&cat_id=174

847

Автори антиукраїнських книг

1. Альберт Байкалов (Тінь відбитого лайнера).

2. Анатолій Вассерман (Україна та решта Росії).

3. Анатолій Терещенко (Україна. Була Україна?).

4. Андрій Медведєв (Справжня історія російського та українського

народу).

5. Валерій Коровін (Кінець проекту «Україна»).

6. Василь Прозоров (Точка неповернення).

7. Віктор Зуєв (Український експеримент. Столітнє непорозуміння).

8. Володимир Хотиненко (Серіал «Нові російські демони: Вибір

Росії»).

9. Володимир Єраносян (Колорадо: нація. Нова серія гострих

соціальних романів).

10.Георгій Савицький (Позивний Вовкодав, Гнів Новоросії, Поле

битви – Україна. Зламаний тризуб, Дорогами Апокаліпсису, Україна

в крові. Бандерівський геноцид: Україна — серія Battlefield.

Фентезійний екшн).

11.Гліб Бобров (Україна в огні. Епоха мертвонароджених).

12.Дмитро Гоблін Пучков (Україна — це Росія: цикл Бібліотека

Чоловічого клубу).

13.Едуард Лімонов («Київ Капут»).

14.І. Стрижова, Н. Терехова (Росія та її «колонії». Як Грузія, Україна,

Прибалтика та інші республіки увійшли до складу Росії).

15.Кирило Авер’янов-Мінський, Владислав Мальцев (Білоруський

націоналізм проти російського світу).

16.Клаус Хольцманн (Розлючений Майдан. Діалог з другом на

відстані).

17.Лев Вершинін (Україна – вічна Руїна. Серія Гопак на крові:

Інформаційна війна).

18.Максим Григор'єв, Ольга Ковітіді (Крим: історія повернення).

19.Максим Калашников, Родіон Русов (Надлюдина

розмовляє російською).

20.Микола Старіков (Україна. Хаос і революція — зброя долара).

21.Микола Старіков, Дмитро Бєляєв (Росія. Крим. Історія).

22.Михайло Полікарпов (Ігор Стрєлков – це жах бандерівської хунти.

Оборона Донбасу).

23.Михайло Смолін, Олександр Волконський, Олексій

Соболевський (Україна — це Росія).

24.Михайло Юр’єв (Третя імперія. Росія, як годиться).

25.Олександр Афанасьєв (Лінія розлому).

26.Олександр Барков («Новоросія в моєму серці»).

27.Олександр Бедрицький, Станіслав Бишок, Олексій Кочетков

(Україна після Євромайдану. Демократія під вогнем).

28.Олександр Каревін (Історичні шахи України. Герої та антигерої

малоросійської історії, Неросійська Русь (Як народилася

«(українська) рідна мова»).

29.Олександр Кочетков (Криваві злочини бандерівської хунти: серія

«Бібліотека Антимайдан»).

30.Олександр Пересвіт (Месник Донбасу).

31.Олександр Север (Бандера і бандерівщина: серіал « Титани і

тирани»).

32.Олександр Тамонников (Жорстоке перемир'я, Секретне

сміттєзвалище).

33.Олександр Широкорад (Протистояння регіонів України).

34.Олексій Челноков (Київська хунта).

35.Олена Семенова (Волонтери. XXI століття. Битва за Новоросію в

портретах її героїв).

36.Павло Данилін (Возз'єднання).

37.Ростислав Іщенко (Розпад України. Демонтаж субстанції, Україна в

глобальній політиці).

38.Світлана Коппель-Ковтун, Олександр Токаренко, протоієрей

Андрій Ткачов (Трагедія України. Концтабір замість раю?).

39.Сергій Бабурін (Крим назавжди з Росією.

Історико-правове обґрунтування возз'єднання Республіки Крим і

міста Севастополя з Російською Федерацією).

40.Сергій Глазьєв (Українська катастрофа. Від американської агресії

до світової війни?).

41.Юрій Валін (Лейтенант з майбутнього. Підрозділ спецназу ГРУ

проти бандерівців).

42.Юрій Мухін (Як протистояти Україні проти Росії. Міф про

«сталінський голодомор»).

Працівники Українського інституту книги провели дослідження російського медійного поля та склали список літературних діячів росії, що підтримують війну проти України.

Працівники УІК вважають неприйнятною таку позицію: письменники, які схвально ставляться до вбивства мирного населення, жінок і дітей, дають позитивну оцінку воєнній агресії щодо суверенної держави, є співучасниками цієї агресії і мають нести за це відповідальність, а їхні книжки не повинні поширюватися серед широкої світової громадськості, якій у такий спосіб накидається ворожа риторика країни-агресора.

Негативний вплив їхніх книг важко виміряти, адже саме люди, які працюють зі словом і формують наративи, закладають зі сторінок своїх творів ціннісні орієнтири та інтерпретації історії та сучасних подій, що не відповідають дійсності, а як лідери думок вони закріплюють ці наративи у свідомості читачів в усьому світі.

У першу чергу закликаємо повністю припинити поширення через мережу публічних бібліотек, а також продаж паперових та електронних версій книжок авторів у переліку, який наводиться нижче. Аби не бути голослівними, додаємо також лінк з інформацією, на основі якої було сформовано цей перелік: https://cutt.ly/kGHHSQb (ознайомитися з публікаціями за посиланнями, наведеними у переліку, можливо з використанням VPN).

За цим лінком зібрані російські письменники, що публічно підтримали агресію росії проти України та путінську політику, на підтвердження наведені їхні пропагандистські публічні висловлювання, що не відповідають дійсності і спотворюють реальність: про дискримінацію російської мови, про загрозу від України для росії, заклики до ворожнечі, виправдовування війни та припинення мирних переговорів, які можна розцінювати як схвалення вбивства мільйонів людей..

Перелік авторів з антиукраїнською позицією, висловленою публічно в медіа або в книжках:

1. Аверьянов-Мінский Кіріл.

2. Афанасьєв Александр.

3. Ахматов Алексєй.

4. Бабурін Сергєй.

5. Байкалов Альберт.

6. Барков Александр.

7. Бедріцкий Александр.

8. Бєляєв Дмітрій.

9. Бишок Станіслав.

10. Бобров Глєб.

11. Валін Юрій.

12. Вассерман Анатолій.

13. Вершинін Лев.

14. Волконский Александр.

15. Геласімов Андрєй.

16. Глазьєв Сергєй.

17. Григорьєв Максім.

18. Данилін Павєл.

19. Дівов Олег.

20. Дугін Александр.

21. Єраносян Владімір.

22. Зуєв Віктор.

23. Іщенко Ростислав.

24. Калашніков Максім.

25. Каревін Александр.

26. Ковітіді Ольга.

27. Коновалов Вячеслав.

28. Коппель-Ковтун Свєтлана.

29. Коровін Валєрій.

30. Кочетков Александр.

31. Кочєтков Алексєй.

32. Круглов Роман.

33. Крупін Владімір.

34. Лімонов Едуард.

35. Лук’яненко Сергєй.

36. Мальцев Владислав.

37. Медведєв Андрєй.

38. Мухін Юрій.

39. Орлов Даніель.

40. Павлов Олег.

41. Пелевін Александр.

42. Пересвіт Александр.

43. Полікарпов Міхаіл.

44. Прилєпін Захар.

45. Прозоров Васілій.

46. Пучков Гоблін Дмітрій.

47. Рой Олег.

48. Рудальов Андрєй.

49. Русов Родіон.

50. Савицкий Георгій.

51. Садулаєв Герман.

52. Сахаров Василій.

53. Семенова Олена.

54. Сєвєр Александр.

55. Смолін Міхаіл.

56. Соболевский Алексєй.

57. Старіков Ніколай.

58. Стріжова І.

59. Тамоніков Александр.

60. Терехова Н.

61. Терещенко Анатолій.

62. Ткачов Андрєй, протоієрей.

63. Токаренко Александр.

64. Хольцманн Клаус.

65. Хотиненко Владімір.

66. Челноков Алексєй.

67. Широкорад Александр.

68. Юр’єв Міхаіл.

Бібліотеки Лохвицької міської ТГ: особливості діяльності у реаліях воєнного стану. Актуалізація бібліотечних фондів у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України.

В період дії воєнного стану Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди та бібліотеки – філії Лохвицької міської ТГ надають безкоштовні послуги своїм відвідувачам, у тому числі й переселенцям:

видача літератури

довідки та консультації

екскурсії та організація книжкових виставок та заходів у бібліотеці /в режимі онлайн

корисні Інтернет – ресурси

Публічна бібліотека має свій сайт, власну сторінку у Facebook, канал бібліотеки на youtube, 4 бібліотеки – філії також мають сторінки у соцмережах. 11 бібліотек громади підключені до мережі хабів цифрової освіти, що дає можливість користувачам бібліотеки користуватися порталом Дія та отримувати послуги онлайн.

Вільний доступ до інформації – право і потреба кожного члена суспільства. Надати можливість долучитись до інформаційних джерел у всьому їх розмаїтті – місія бібліотек.

Бібліотеки Лохвицької міської територіальної громади мають інформаційні ресурси для обслуговування потреб користувачів громади в інформації, наданні інформаційних послуг для фахового та загального підвищення освітнього рівня, всебічного розвитку особистості та організації їх змістовного дозвілля.

Інформаційні ресурси бібліотек мережі:

книжковий фонд

передплачувана періодика

В умовах російської збройної агресії проти України постало питання актуалізації бібліотечних фондів, що є частиною інформаційних ресурсів України, які держава має розвивати і захищати. Бібліотечні ресурси – це частина інформаційних ресурсів держави. Вони потребують особливої уваги, а також розвитку і захисту, зокрема й від поширення ворожих інформаційних впливів.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України актуалізація бібліотечних фондів є вкрай необхідною та, водночас, має відбуватися виважено і поступово.

• Міністерство культури та інформаційної політики України спільно з консультативно-дорадчим органом – Радою з питань розвитку бібліотечної справи, розробили рекомендації щодо актуалізації бібліотечних фондів у зв’язку зі збройною агресією російської федерації проти України.

До складу Ради входять провідні фахівці бібліотечної справи з усієї країни. Це представники національних та державних бібліотек, обласних універсальних наукових бібліотек, фахових громадських організацій.

В умовах російсько-української війни зберігати в бібліотечних фондах види документів, зазначених у рекомендаціях, є неприпустимим з точки зору інформаційної безпеки нашої країни та впливу на суспільну свідомість громадян.

“Пропаганда — це небезпечна зброя. Сьогодні російська брехня отруює все навкруги. Маємо всіма способами боротись із цим явищем. Наразі Міністерство визначило чіткі критерії, за якими російська література буде вилучена з українських бібліотечних фондів. Ми підходимо до цього питання ретельно і виважено. Сподіваємось, що все це позитивно вплине на розвиток українського книговидавництва”, — зазначила Лариса Петасюк, заступниця міністра культури та інформаційної політики України.

Вилучення буде відбуватися на основі методичних рекомендацій, які напрацювала Рада з питань розвитку бібліотечної справи (Раду з розвитку бібліотечної сфери створили в квітні 2022 року. Вона має опікуватися питанням радянських та російських книг). Також в Україні можуть змінити перелік російських творів, рекомендованих до вивчення. Тому бібліотеки громади повинні бути в подальшому проінформовані по цьому питанню.

Міністерство культури та інформаційної політики України вирішило вилучити російську літературу з наших бібліотечних фондів та замінити її на україномовну літературу і книги українських видавництв.

Це відбудеться на підставі методичних рекомендацій, які виробила та схвалила Рада з розвитку бібліотечної справи при Міністерстві культури. До її складу увійшли провідні спеціалісти бібліотечної справи з усіх куточків України.

Рекомендації Міністерства культури та інформаційної політики України щодо актуалізації бібліотечних фондів у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України

Відповідно до Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” бібліотека є інформаційним, культурним, освітнім закладом (установою, організацією) або структурним підрозділом, що має упорядкований фонд документів, доступ до інших джерел інформації та головним завданням якого є забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів бібліотеки.

Частиною другою статті 4 Закону визначено, що держава координує діяльність бібліотек усіх форм власності, регулює діяльність бібліотек, що є в державній і комунальній власності.

Бібліотечні ресурси - упорядковані бібліотечні фонди документів на різних носіях інформації, бази даних, мережні інформаційні ресурси, довідково-пошуковий апарат, матеріально-технічні засоби опрацювання, зберігання та передачі інформації.

Відповідно до статті 11 Закону бібліотеки України є складовою частиною інформаційної системи держави, а бібліотечні ресурси – складовою частиною інформаційних ресурсів держави.

Указом Президента України від 28 грудня 2021 року № 685/2021 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 жовтня 2021 року “Про Стратегію інформаційної безпеки" та затверджено Стратегію інформаційної безпеки.

Стратегією визначено, що основними напрямами забезпечення інформаційної безпеки України є стійкість та взаємодія, для досягнення яких необхідним є виконання певних стратегічних цілей та завдань. Зокрема, досягнення стратегічної цілі 7. “Розвиток інформаційного суспільства та підвищення рівня культури діалогу” здійснюватиметься шляхом виконання завдань, одним з яких є стимулювання інновацій та забезпечення всебічного розвитку й захисту національної інформаційної інфраструктури, зокрема її телекомунікаційної складової, як сукупності різноманітних інформаційних(автоматизованих) систем, інформаційних ресурсів, телекомунікаційних (електронних комунікаційних) мереж, засобів комунікацій і управління інформаційними потоками, а також організаційно-технічних структур, механізмів, що забезпечують їх функціонування.

Варто зазначити, що згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Бібліотечні ресурси, як складова інформаційних ресурсів держави, потребують особливої уваги, а також розвитку і захисту, зокрема і від поширення ворожих інформаційних впливів. З огляду на це вважаємо, що в умовах збройної агресії російської федерації проти України актуалізація бібліотечних фондів є необхідною та, водночас, має відбуватися виважено, з урахуванням виду бібліотеки, і з застосуванням індивідуального підходу до кожного документа, який зберігається в її фонді.

У процесі актуалізації бібліотечних фондів у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України у складі бібліотечних фондів рекомендовано не залишати видання:

1) зміст яких порушує вимоги частини третьої статті 2 Закону України «Про захист суспільної моралі», а саме:

які пропагують війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;

які містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії російської федерації проти України, у тому числі шляхом представлення збройної агресії російської федерації проти України як внутрішнього конфлікту, громадянського конфлікту, громадянської війни, заперечення тимчасової окупації частини території України;

які глорифікують осіб, які здійснювали збройну агресію російської федерації проти України, представників збройних формувань російської федерації, іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією, а також представників окупаційної адміністрації російської федерації, яку складають її державні органи та інші структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних російській федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України, у тому числі шляхом їх визначення як «повстанці», «ополченці», «ввічливі військові люди»;

2) внесені до Переліку книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, що ведеться Державним комітетом телебачення і радіомовлення України та оприлюднюється на його офіційному вебсайті за посиланням: https://cutt.ly/CHD24vq ;

3) внесені до Переліку видавничої продукції держави-агресора, на ввезення якої надано відмови у видачі дозволів на підставі негативних висновків експертної ради Держкомтелерадіо у зв’язку з невідповідністю видань Критеріям оцінки видавничої продукції, що ведеться Державним комітетом телебачення і радіомовлення України та оприлюднюється на його офіційному вебсайті за посиланням: https://cutt.ly/IHD9wm3 ;

4) автора (одного з авторів), яких внесено до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, що ведеться Міністерством культури та інформаційної політики України та оприлюднюється на його офіційному веб-сайті за посиланням: https://cutt.ly/SHD9ogQ ;

5) до видавців або авторів яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до рішень Ради національної безпеки і оборони України, прийнятих згідно з Законом України «Про санкції» та уведених в дію відповідними Указами Президента України, зокрема видавництв Эксмо, АСТ, Центрполиграф, Издательский дом «Питер», Яуза, Яуза-пресс, Вече, Алгоритм, Книжный мир (позиції 20-28 додатку 2 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 березня 2019 року «Про застосування, скасування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України від 19 березня 2019 року № 82/2019);

6) автори яких публічно підтримали агресію російської федерації проти України, інформація про що міститься у відкритому доступі в мережі Інтернет.

Зважаючи на особливий статус та призначення національних, державних та центральних (обласних універсальних наукових) бібліотек, у разі зберігання у їх фондах вищезазначених документів, такі бібліотеки не повинні популяризувати та представляти їх у відкритому доступі читачам.

Також не рекомендується зберігати в бібліотечних фондах фізично зношені та морально застарілі видання, зокрема періоду СРСР, за виключенням окремих документів, що становлять ядро бібліотечного фонду (зокрема, видання краєзнавчого характеру, книжкові пам’ятки тощо).

Варто звернути увагу, що відповідно до статті 19 Закону бібліотеки, незалежно від форм власності, не мають права вилучати та реалізовувати документи, віднесені до цінних і рідкісних видань, унікальних документальних пам'яток, крім випадків, передбачених законодавством.

Списання документів з бібліотечних фондів здійснюється відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами у сфері бухгалтерського обліку.

Процедура списання документів з фондів бібліотек державної власності визначена Порядком списання об’єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2007 року № 1314 (із наступними змінами).

Механізм списання документів з фондів бібліотек комунальної власності визначається відповідними органами місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Документальне оформлення списання документів із фондів бібліотек державної і комунальної власності здійснюється відповідно до Порядку складання типових форм з обліку та списання основних засобів суб’єктами державного сектору, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13 вересня 2016 року № 818 (із наступними змінами), а також Методичних рекомендацій з бухгалтерського обліку для суб’єктів державного сектору, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 23 січня 2015 року № 11 (із наступними змінами).

Інформація про списані видання (бібліографічні записи) вилучається з карткових та електронних каталогів. Рекомендовано вести окремий службовий облік документів, списаних у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, з метою подальшого врахування при поповненні бібліотечних фондів за рахунок відповідних бюджетних програм.

Також вважаємо, що слід припинити поповнення бібліотечних фондів виданнями, що мають походження або виготовлені та/або ввезені з території держави-агресора, тимчасово окупованої території України відповідно до статті 281 Закону України «Про видавничу справу».

Cучасні форми роботи в бібліотеках

Шановні колеги! Враховуючи виклики сьогодення, публічні бібліотеки намагаються використовувати у своїй діяльності сучасні й різноманітні форми роботи , які, завдяки актуальному змісту, творчому підходу та нетрадиційним назвам, здатні привертати до себе увагу користувачів бібліотек, а також залучати до них нових відвідувачів. Рекомендуємо вам використати цікаві традиційні та інноваційні форми соціокультурної роботи в практиці сучасних бібліотек.

1.Бенефіс бібліотеки – театралізована програма вшанування бібліотеки з метою виховання дбайливого відношення до кращих традицій бібліотеки та привертання уваги організацій, фірм, які у перспективі можуть стати спонсорами бібліотеки. Бенефіси в деяких випадках можливо побудувати на ігровому сценарії, включаючи видовищні елементи.

2.Бенефіс читача – це представлення бібліотекою в театральній формі одного з найактивніших читачів. Мета заходу – популяризація кращого читацького досвіду, рекомендації книг на прикладі активного читання, ілюстрація позитивного прикладу читання.

3.Бібліомарафон – імпровізована гра змагання, мета якої полягає в тому, щоб якнайповніше розкрити структуру довідково-бібліографічного фонду бібліотеки, стимулювати у юнацтва розуміння і потребу в набутті умінь та навичок самостійного пошуку інформації, створити умови для невимушеного спілкування бібліотекарів та користувачів. Визначальною умовою гри є швидкість та правильність відповідей на поставлені запитання. Проведення «марафонського забігу» передбачає подолання «спортсменами» декількох перешкод у межах установленого часу. У змаганні беруть участь дві або три команди. В разі дострокового виконання завдання команді присуджується допоміжний бал. Для оцінювання «спортивних» досягнень запрошується журі.

4.Бібліографічна закладка – одна із малих форм рекомендаційної бібліографії. Допомагає користувачам зробити перші кроки до розширення кругозору, підвищення культури читання, Закладка близька до плану читання, різниця в тому, що вона відштовхується не від теми, а від конкретної книги.

Зміст:

1. Назва книги;

2. Анотація по можливості;

3. Короткий список книг цієї тематики.

5.Бібліографічний список – це бібліографічний посібник з простою структурою. Для нього відбираються книги і статті за темою (20-25 назв), виданих, як правило, за останні 3-5 років. Книги можна групувати по розділах, до розділів складаються невеликі вступні тексти. До рекомендаційного списку бажано додавати коротку передмову.

6.Бібліо-кафе – форма заходу, побудованого за типом кафе, де в меню замість блюд подаються книги (автори, міні-заходи). Наприклад, «В «Бібліоменю» входять книги на будь-який смак: від невигадливих книжкових страв до самих смачних і вишуканих!

7.Вікторина – цікава гра, у процесі якої в логічній або хронологічній послідовності ставляться запитання, що об'єднані загальною темою. Підбір запитань здійснюється із врахуванням вікових особливостей, рівня знань. Може бути як окремим заходом, так і складовою комплексних заходів.

8.Гра-обговорення - у ході обговорення користувачі і бібліотекарі говорять не від себе, а від особи взятої на себе ролі, наприклад, автора книги чи героя видання. На перший погляд, гра-обговорення нагадує читацьку конференцію і диспут, однак її мета — привернути увагу до розмови за допомогою користувачів, всіх героїв видання, його автора, критиків. У цьому відображається прагнення бібліотеки зацікавити користувачів проблемою, книгою.

9.Географічна гра «Де це відбувалося» (необхідно на карті позначити місце, де проходило дійство, описане в декількох книгах, титульні сторінки яких розміщені поряд).

10.Година цікавих повідомлень. Вона може бути тематичного характеру, універсального змісту, присвячена певним особам. Інформація, що прозвучить на заході, має бути цікавою для слухачів, відповідати їх інтересам.

11.День бібліографії – це комплексний захід з популяризації бібліографічних знань, вироблення навиків користування бібліографічними посібниками, бібліографічного пошуку та покращення бібліотечного обслуговування взагалі. Ефективними будуть Дні бібліографії, на яких ведеться популяризація всього ДБА бібліотеки.

12.День інформації – це комплексна форма бібліографічного інформування, мета якої - надати користувачам інформацію про книги та інші джерела інформації на певну тему або літературу, яка надійшла до бібліотеки протягом певного часу. До програм включають організацію виставок літератури, причому не тільки книг, а й періодичних видань; виставки довідкових та інформаційних видань; проведення бесід, бібліографічних оглядів, переглядів літератури.

13.Діалог – розмова, бесіда передбачає розмову, обмін думками між двома особами. Як бібліотечних захід діалог може проводитися між групою юнацтва та запрошеним гостем, наприклад, письменником, художником, лікарем, правознавцем, істориком, військовим, психологом тощо. Розмова відбувається в режимі: «запитання – відповідь», причому взаємно.

14.Диспут – як метод популяризації літератури передбачає зіткнення різних, протилежних точок зору на одну тему або проблему, що піднімається в художньому творі. Мета диспуту – пошук найбільш вірної оцінки висвітлених в книзі ідей, думок. Читачі під час участі в диспуті вчаться не лише вміло висловлювати свої думки, погляди, але й аргументовано їх захищати.

15.Екологічний екстрім - «екстрім» - крайність. Захід на якому подається інформація про екстремальні екологічні проблеми людства. Особлива увага приділяється популяризації творів екологічної спрямованості. Доцільне тут використання творів письменників-фантастів (Рея Бредбері, Бєляєва, Стівена Кінга, Уельса, укр. автора Тендюка) у творах яких висвітлюються глобальні проблеми екологічної катастрофи.

16.Зустріч з актуальною книгою - не обов'язково проводиться з новою книгою, головне, щоб тема її була актуальною для читацької аудиторії. Для зустрічі необхідно підготувати читацьке коло, зустріч повинна пройти як засідання читацького або любительського клубу, але вона обов'язково повинна бути повністю присвячена детальному знайомству з книгою, реалізуючи її науковий, інформаційний та пізнавальний потенціал. Сценарій зустрічі повинен послідовно відображати структуру книги та вимагати стільки частин, скільки в ній розділів (глав). Зустріч ця призвана до залучення інтересу до книги та її вплив на її проблемно-тематичне читання користувачів бібліотеки.

17.Інформ-шоу: шоу - видовище, вистава, чиїсь дії, заходи, розраховані на привернення до себе уваги. Дійство з музикою, з метою надання інформаційної допомоги населенню, задоволення їхніх запитів через періодику - розкриття фонду періодичних видань за допомогою традиційних і нетрадиційних форм популяризації.

18.Інформ-коктейль - у даному випадку значення слова «коктейль» використовується як поєднання в собі різного, різнорідного. Захід на якому поєднається повний комплекс соціально-значущої інформації: правової, ділової, екологічної, краєзнавчої та ін.

19.Інформаційно-розважальний калейдоскоп – в основі проведення заходу лежить принцип роботи калейдоскопу – зміна явищ. Захід проводить з метою інтелектуального розвитку юнацтва та цікавого проведення дозвілля, має

комплексний характер. Увагу юнацтва приверне книжково-ілюстративна виставка – панорама, де будуть представлені «цікавинки» з історії, географії, астрономії, мистецтва тощо. Бібліотекарі готують невеликі повідомлення з різних галузей знань, що обов’язково зацікавлять юнаків та дівчат. Крім цього проводяться вікторини, музичні паузи.

20.Інтелектуальний аукціон – інтелектуальне змагання, яке проводиться за принципом книжкового аукціону, де можна «купити» матеріалізовану в книзі, репродукції, фотографії, слайді духовну цінність. «Купівля» здійснюється шляхом пред’явлення певних знань, що вимагає «продавець». Завдання для учасників аукціону можуть охоплювати різні галузі знань. Мета: закріплення авторитету Знання, стимулювання інтересу до інтелектуальних та художніх цінностей, джерел інформації.

21.Інтелектуальний бій – змагання юнацтва, яке можна проводити, наприклад, в декілька раундів з визначеним часом. Група учасників інтелектуального бою заздалегідь готується до заходу. Можна провести змагання з якогось предмету, що вивчається в школі. Завдання готують і бібліотекарі, і самі учасники, які по черзі виконуються, від раунду до раунду. Під час проведення бою ведучі пропонують розділитися на команди. Головний акцент у змаганні робиться на взаємному обміні запитаннями та відповідями між командами, які самі будуть оцінювати суперника. Загалом змагання оцінюють експерти (бібліотекарі, вчитель).

22.Каскад інформаційних повідомлень - «каскад» у перекладі - стрімкий, невпинний потік великої кількості маси чого-небудь, в даному випадку захід на якому подається інформація з періодичних видань із бурхливого потоку цікавих повідомлень.

23.Калейдоскоп літературних казок – зацікавить читачів молодшого шкільного віку. Під час підготовки заходу діти читають літературні казки, а на заході дивляться театралізовані уривки, відгадують автора, назву казки.

24.Конкурс-естафета. Кожний його етап може мати самостійну назву і мету. 25.Конкурс на кращу назву книги допомагає глибокому вивченню книги, вмінню користуватися довідковим апаратом книги, бібліотеки, бібліографією та ін.

26.Кросворд – Кросворд «Таємниці книгозбірні» можна запропонувати читачам середнього шкільного віку на підсумкових бібліотечних заняттях. Правила цього бібліокросворду передбачають: той, хто відгадав хоча б одне слово з кросворду, стає володарем міні-приза – олівця, закладки тощо. А той, хто розгадає весь кросворд і першим дізнається про зашифровану в ньому фразу, стане власником нової книги.

27.Книжковий аукціон – ігрова форма роботи, що поєднує елементи бібліографічного огляду, вікторини, літературної гри. Вже сама назва заходу є своєрідною рекламою для читачів. На бібліотечному аукціоні пропонується не майно, а книги. Щоб «купити» книгу, треба розплатитися знаннями. Для проведення аукціону потрібно вибрати тему, підібрати літературу, яка буде «продаватись». Аукціон доречно проводити з метою презентації нових надходжень до бібліотеки та підвищення попиту на них. Вибирається 5-7 книг – «лотів», що на даний період є бестселерами або користуються попитом серед різних груп читачів. Потім визначити ціну, якою стане активність користувачів та їхніх правильні відповіді на запитання аукціоніста. За цими ознаками ведучий заходу і його помічники встановлюють «покупця» певної книги, який одержує першочергове право на її прочитання.

28.Літературний аукціон – форма гри-змагання. Ведучий оголошує тему запитань (наприклад, назвати книги, в яких використовуються числівники або займенники), учасники пропонують варіанти відповідей. Коли варіанти вичерпані, ведучий рахує до трьох, супроводжуючи кожну цифру ударом молотка. Переможцем стає той, хто дав правильну відповідь. Матеріалом для літературного аукціону можуть бути приказки, прислів’я, загадки на різні теми, літературні твори (наприклад, згадати твори, в назві яких звучить будь-який колір, або вірші, присвячені порам року). Захід може бути присвячений одному письменнику чи поету. Для активізації гри ведучий може використати підказки (ключові слова, нагадати деталі, прочитати епізод із твору).

29.Літературні ігри активізують читання, стимулюють їх звернення до художньої, науково-пізнавальної, довідкової літератури, розвивають логічне мислення. Для найменших читачів в бібліотеці ще може бути гра «Знавці казок». Читачам пропонується пригадати, наприклад, казки, в яких літературний герой, ім’я, якого починається з певної літери («К» - «Колобок», «Кіт у чоботях», «Котигорошко»). Або назвати казку за поясненням. Наприклад, одним із завдань може бути таке: цей будинок ніхто не будував, жити в ньому мали право лише 5 братів, але в скрутну хвилину вмістилося майже все лісове царство. (Рукавичка).

30.Літературні пазли – для цієї гри потрібно 2 саморобних портрети героїв казки, які попередньо розрізають на 9 або 12 квадратів. Учасники двох команд по черзі відповідають на запитання ведучого. За кожну правильну відповідь команда отримує квадратик (пазл), з якого складає портрет героя казки. Кількість запитань для кожної команди повинна відповідати кількості квадратиків, на які розрізано портрет. Якщо одна команда не відповідає або невірно відповідає, інша має право при вірній відповіді викупити ще один квадратик. Перемагає та команда, яка першою складе портрет.

31.Літературний фуршет — захід на якому представлена книга, в якій мова йдеться про гастрономічні уподобання літературних героїв. У сценарії заходу можливе використання кількох творів одного автора або кількох авторів. Ціка- вою буде дослідницька робота щодо літературного меню цих героїв.

32.Літературно-художня ікебана. У перекладі з японської «ікебана» - мистецтво складати з квітів, рослин, букети, художні композиції. У даному випадку захід про квіти з широким використанням репродукцій про квіти.

33.Літературний колаж – у період підготовки заходу доцільно розробити анкету, яка допоможе виявити найбільш популярних серед користувачів авторів вітчизняної і зарубіжної літератури, улюблену тематику, героїв книг, уміння аналізувати і робити висновки з прочитаного. У програму літературного колажу можна включити бібліографічний огляд, використавши прийом «живих анотацій». Суть його полягає в тому, що герой книги сам представляє себе. Для цього читачі заздалегідь готують розповіді про героя від першої особи, деякі атрибути його одягу.

Одним із компонентів літературного колажу може бути експрес-інформація. Важливим моментом є те, що бібліотекарі повинні не тільки інформувати про невідомі або мало відомі цікаві факти з біографії вітчизняних і зарубіжних письменників, а пропонувати всім присутнім доповнити розповідь своєю інформацією. Літературний колаж може завершитися конкурсом на краще складання оповідання. Для проведення конкурсу заздалегідь розробляються його умови, читачів знайомлять з домашніми завданнями, пропонують їм спробувати себе у ролі письменника, написати і проілюструвати свій твір. Переможців конкурсу визначає журі.

34.Музично-поетична акварель - захід на якому шляхом взаємодії різноманітних видів мистецтв у поєднанні з поетичним словом видатних діячів літератури викликати у присутніх співпереживання і насолоду, формувати естетичну культуру, розвивати різнобічні духовні і творчі здібності.

35.Міні-ігри – можна проводити з невеличкими групами читачів на абонементі. Наприклад: «Хто автор?» (поряд з портретами письменників наклеїти кишеньки і вкласти туди в різнобій картки з назвами творів. Читач повинен правильно їх розмістити).

36.Обговорення – це обмін думками про прочитане, аналіз і оцінка художніх творів. Цей захід може проходити спільно з авторами книг, критиками, представниками редакцій журналів, видавництв. Обговорення допомагає навчити читачів осмисленому читанню, культури читання в цілому, виробленню вміння критично мислити, самостійно працювати з книгою.

37.Інформаційний огляд – розповідь про документи, об’єднані спільною ознакою. Перед інформаційним оглядом ставиться завдання оперативного, цілеспрямованого інформування певних груп читачів про літературу, що має для них інтерес. До інформаційних оглядів включаються видання різних типів і видів і за кількістю значно більше, ніж до рекомендаційних.

38.Огляд нової літератури – одна з найпоширеніших форм бібліографічної інформації, він охоплює різні види видань: книги, журнали, публікації.

39.Тематичні огляди – будуються на основі послідовного розкриття змісту кількох тематично близьких книг різних років видання.

40. Бібліомікс (змішувати) - включають тематичний бібліографічний огляд, до якого включають різноманітні документи: книги, періодичні видання, відео-, фотодокументи, електронні видання.

41. Бібліофреш (свіжий) – бібліографічний огляд книжкових новинок.

42.Буктрейлер - це короткий відеоролик(до 3-хв.) за мотивами книги, що є сучасною формою реклами книги, засобом її просування, заохочення до читання. Основне його завдання – яскраво та образно розповісти про книгу, зацікавити, заінтригувати користувача. Такі бібліотечні відеоролики знімаються як про сучасні книги, так і про ті, що стали літературною класикою.

43.Айстопер – ( той, що зупиняє очі) - поняття, яке використовується в рекламній справі. Основне призначення – привернути увагу. Сильним айстопером вважають колір, особливо яскравий. В бібліотечній практиці – це об’єкти, що привертають увагу користувачів. Їх використовують при оформленні книжкових виставок.

44.Пам’ятка – мала форма бібліографічного посібника, яка призначена допомогти читачам познайомитися з книжками про діяльність письменника, поета або суспільно значущу подію. Основні елементи: 1. Вступ; 2. Інформація про особу або подію.

45.Поетичний альбом є одним із різновидів широко відомого бібліотеками усного журналу. Мета заходу - популяризація поетичного слова. Методика його проведення передбачає традиційні «сторінки», участь ведучих, читців, любителів поезії, гостей-поетів (як професійних, так і аматорів), які познайомлять учасників заходу з власним творчим доробком. Однією зі сторінок альбому неодмінно виступає книжкова виставка (бажано озвучена), перегляд чи бібліографічний огляд. Перехід від однієї «сторінки» до іншої позначається перегортанням реальних сторінок оформленого макета «поетичного альбому».

46.Презентація. Термін лат., дослівно - «представити», «виставити». Презентація - добра форма для надбання ділових дружніх зв'язків. Необхідно заздалегідь приготувати колективні та індивідуальні запрошення, продумати та приготувати свої пропозиції до укладення контактів із письменством, видавництвами. Бажано також, крім книг та періодичних видань, представити предмети, які стосуються теми заходу. Це можуть бути зразки продукції, символіка, одяг, моделі - все, що розкриває зміст виставки не тільки тематично-інформаційно, але й візуально-емоційно.

47.Презентація прочитаних книг. В бібліотечній практиці з`явився ще один метод. «Почитай, не пожалкуєш!» - таку назву може носити подібна презентація. Презентацію прочитаних книг можна практикувати до Всесвітнього дня книги та авторського права (23 квітня). Цей метод є досить ефективним, адже це можливість продемонструвати читачам, що читання пов’язане не тільки зі школою, навчанням, але й може приносити радість. Однією з умов проведення цього заходу є завдання не лише прочитати і цікаво розповісти про книгу, але й знайти літературознавчі матеріали, рецензії на цю книгу та відомості про автора.

48.Прем'єра книги - реклама нової книги, актуальної для даної групи користувачів в отриманні максимуму інформації про видання, автора та його творчість.

49.Прес-калейдоскоп. Комплексна форма, що включає в себе кілька заходів (виставку, інтерв'ю, диспут, вікторину чи конкурс, прес-конференцію чи бесіду за круглим столом і т.п.) об'єднаних єдиною метою, тематичним спряму- ванням, предметом розгляду, колом учасників. Центральними «прес-калейдоскопу» виступають періодичні видання (одне чи кілька), публікації, вміщені на їх сторінках.

50.Прес-марафон - учасники за алфавітом називають журнал чи газету. За ким залишається останнє слово, той і одержує жетон і тоді гравці переходять до наступної букви. Наприклад: А – Б.

51.Прес-мозаїка - трьом гравцям видаються конверти з отриманими буквами, з яких потрібно скласти назви журналів і газет. Назви підбираються так, щоб у кожній назві були схожі букви.

52.Прес-діалог – це технологія роботи з періодичною пресою, яка сприяє розвитку інтересу до аналізу проблемних статей і вчить робити цей аналіз. Учасники прес-діалогу виконують роль журналістів. Для прес-діалогу вибирають статтю або декілька статей зміст яких цікавить всіх. Всі читають її заздалегідь, або під час зустрічі. Потім формуються групи по 4-5 журналістів, які обговорюють матеріали свого колеги. Запитання складають колегіально і адресують їх іншим групам. Запитання мають бути проблемними. Опоненти прес-діалогу – це знавці проблеми. Прес-центр фіксує цікаві висловлювання і зразу ж випускає «Блискавку», готує дружні шаржі. Ведучий стежить за послідовністю запитань і відповідей, керує діалогом.

53.Поетичне інтерв’ю - є модифікацією літературного вечора . Методика його проведення вимагає глибокого знання творчості поета, мемуарної літератури про нього. Сценарій будується у вигляді діалогу – інтерв`ю. В образі поета – ведуча, «кореспонденти» - читачі. Відповідями на питання служитимуть уривки, які підібрані заздалегідь з віршів поета, його виступів, мемуарної літератури.

54.Поетичний зорепад – захід присвячений шедеврам поезії або популярним поетам, що вимагає читання віршів.

55.Урок-диспут - Слово «диспут» латинського походження, що означає «міркую», «суперечу». Диспут - одна із форм бібліотечної роботи з читачами, яка допомагає розвивати їх самостійність, логічне мислення, соціальну та моральну зрілість; формувати погляди та переконання особистості.

56. Квест – ( пошук пригод ) - інтелектуально - динамічна гра, що поєднує спортивне орієнтування. Основою гри є послідовне виконання підготовлених завдань команди. Гра має тему, мету, якого потрібно дотримуватися. Наприклад учасник, який виконав перше завдання, в результаті отримує підказку для виконання другого. Таку гру в бібліотеці називають бібліоквест. Вона може передбачати: відгадування загадок з історії бібліотеки, села, літературних загадок, пошук цитат у книгах. Вужче поняття – літературний квест. Це гра – пошук, маршрут якої пов'язаний із сюжетом та героями тих чи інших літературних творів. Літературний квест - це активна форма соціокультурної роботи, в яких закладено модуль розвитку навичок інформаційної діяльності, а також формування позитивного емоційного ставлення до бібліотеки та процесу читання. Веб – квест – гра або завдання, для виконання якого використовують інформаційні ресурси Інтернету.

57. Флешмоб – це заздалегідь спланована масова акція, під час якої велика кількість людей оперативно збирається в громадському місці, протягом кількох хвилин виконує свої дії і потім швидко розходиться. Бібліотечний флешмоб має на меті інформувати населення про роль сучасної бібліотеки в суспільстві, про нові можливості, заохочення до читання, привернення уваги до книги.

Укладач: Карпець Л.Я.

Лохвиця 2022

Сучасні орієнтиридіяльностіпублічноїбібліотеки.

Провідний методист

Публічної бібліотеки ім. Г.С.Сковороди

Лохвицької міської ТГ

Останнім часом в нашу професійну термінологію міцно ввійшло поняття "місія", що визначає зміст існування любої організації. Зміна ж місії публічної бібліотеки нероздільно пов'язана зі змінами парадигми розвитку суспільства.

З початку минулого століття місія публічної бібліотеки - народної читальні, хати – читальні, сільської бібліотеки перетерпіла зміни. Перша зміна відноситься до сімнадцятого року минулого століття, коли призначення бібліотечного просвітництва було змінено репродуктивною моделлю наших закладів, які працюють на відтворення і стабільність наявних суспільних відносин.

Публічна бібліотека сьогодні - це культурний центр, що забезпечує інформаційні потреби як реальних, так і потенційних користувачів, надає можливість міжособистісного спілкування практично всім жителям зони обслуговування, організує їхнє культурне дозвілля. Вона має бути наближена до конкретних людей, враховуючи їхні інтереси і потреби, поступово стаючи необхідною складовою інфраструктури регіону. Бібліотека не може існувати, якщо в ній не зацікавлене населення і якщо воно не готове її підтримати.

Сьогодні надзвичайно актуальними є питання:

- Чи повинні бібліотеки доводити свою значущість?

- Чи розуміє суспільство їхню роль у своєму поступі вперед?

- Чи відповідають вони потребам місцевого населення, вимогам сьогодення?

- Як у непростих сучасних умовах зробити діяльність публічних бібліотек ефективною?

Бібліотеки з їхньою багатовіковою історією завжди були для пересічної людини уособленням храму мудрості, хранителями історичної пам'яті, гарантами її збереження. Ряд факторів - політичних, економічних, соціальних - спричинив необхідність зміни звичного образу бібліотеки, її швидкої адаптації до перетворень у суспільстві. Змінюється основна функція бібліотеки - "від накопичення знань - до обслуговування користувачів". Повертається призабуте поняття "публічна бібліотека", яка сьогодні, відповідно до Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", визначається як загальнодоступна установа. Проте публічна бібліотека не просто надає послуги всім верствам населення, вона є гарантом забезпечення рівного доступу до інформації. В центрі її уваги стоїть пересічна людина зі спеціальними і загальнокультурними потребами, певними життєвими інтересами. Змінюються ідеологія і концепція колишньої масової бібліотеки; в основі діяльності публічної бібліотеки покладено пріоритет загальнолюдських цінностей.

Публічна бібліотека, як одна з найдемократичніших інституцій, що створена суспільством, обов'язково функціонує в розвинутих країнах і переважно утримується на кошти місцевих органів влади.

Доступ до знань, ідей та думок в усій їхній різноманітності відіграє важливу роль у збереженні і розвитку демократичного суспільства, що робить роль публічної бібліотеки особливо значущою.

Отже, публічна бібліотека - це організація, створена суспільством, яке підтримує та фінансує її через місцеві, регіональні або національні органи влади. Публічна бібліотека забезпечує доступ до знань, інформації і художніх творів шляхом використання ряду ресурсів, однаковою мірою доступ всіх членів суспільства, незалежно від раси, національності, віку, статі, мови, віросповідання, ступеня працездатності, економічного стану, місця роботи та рівня освіти.

До публічної бібліотеки, як закладу, що обслуговує населення, висуваються певні вимоги щодо її місцезнаходження та технічного обладнання. Бажано, щоб вона розташовувалася в найбільш доступному для мешканців місці, поблизу транспортних розв'язок, культурних і комерційних установ. Її приміщення має відповідати умовам, які б сприяли якнайкращому обслуговуванню користувачів і збереженню фондів, проведенню різних заходів для всього населення, для того, щоб стати важливим просвітницьким та культурним центром громади.

Крім того:

- бібліотека має забезпечити доступ до своїх ресурсів всіх користувачів, особливо осіб із фізичними та сенсорними вадами;

- бібліотека мусить працювати в зручний для користувачів час: тому 30% робочого часу бібліотеки не повинні співпадати із робочим часом користувачів;

- головні бібліотеки регіону, міста, району мають бути відчинені для користувачів не менше 60 годин на тиждень (шість разів на тиждень, по 10 годин на тиждень).

Вже з перших кроків відвідувач бібліотеки має зрозуміти, наскільки необхідним може стати цей заклад для нього. Тому так важливі сучасні підходи до оформлення бібліотеки, особливо місць, де безпосередньо надаються бібліотечні послуги.

Наочні нетрадиційні форми організації бібліотечного простору стимулюють інтерес відвідувачів. Наявність "інформаційної зони" дозволить більше дізнатися про бібліотеку та життя місцевої громади, яскравий куточок для наймолодших привабить батьків з дітьми, "читацька зона" абонемента з тематичними добірками художньої літератури зекономить час відвідувача, а комфортна "зона відпочинку" зробить бібліотеку більш затишною для людей похилого віку. Аматорські вироби читачів, дитячі малюнки, експозиції зі штучних квітів, яскраво оформленні тематичні полиці, нетрадиційна книжкова виставка – все це робить бібліотеку більш зрозумілою, привабливою для населення.

Відкритий доступ до книжкового фонду, розгалужений довідково-бібліографічний апарат, доповнений фактографічними добірками документів різної тематики з основних життєвих питань зробить бібліотеку необхідною населенню. Наявність рекламних листівок, правил користування бібліотекою, адаптованих до певної читацької категорії зробить користування бібліотекою зручним.

Створенню дружньої атмосфери у бібліотеці сприяє не тільки наявність всіх цих факторів, а й зовнішній вигляд працівників, стиль їхньої поведінки, доброзичливі, неформальні звернення до відвідувачів.

Залежно від свого призначення, основних завдань діяльності, спеціалізації, цілей і пріоритетів кожна бібліотека має визначити власну місію. Це своєрідна її філософія, шляхетна, велична ідея, яку мають знати всі працівники та громадськість. В основі місії лежать відповіді на кілька питань:

чому існує,

кого обслуговує,

з якою метою?

Публічна бібліотека – це освітня установа у найширшому розумінні цього слова. Вона забезпечує потреби населення у сфері освіти, інформації з розвитку особистості, організації відпочинку і дозвілля. Це робить її роль у суспільстві особливо значущою.

У цьому її відмінність від академічної бібліотеки, призначення якої підтримувати навчальний процес своїх учбових закладів, інформаційно забезпечувати наукові дослідження, зберігати інформацію для майбутніх поколінь. Зрозуміло, що місія бібліотеки, призначеної для навчання та інформаційного забезпечення наукових досліджень, буде відрізнятися від місій бібліотеки, що надає доступ широких верств населення до книжкових зібрань.

Місія публічної бібліотеки визначається на основі аналізу складу населення, соціооточення, інфраструктури регіону, історичних та культурних традицій. Відповідно до цього формуються та розкриваються фонди, облаштовуються приміщення, виготовляється рекламна продукція тощо.

Чітке дотримання визначеної місії допомагає окреслювати критерії якісного обслуговування (повнота, оперативність, доступ) раціонально розподіляти кошти, підбирати відповідний персонал.

На основі місії будується стратегічне планування, визначаються ролі бібліотеки, накреслюються короткострокові та довгострокові цілі.

Прикладом місії публічної бібліотеки може бути:

- збереження нагромаджених знань, пам'яті людства у вигляді документів і нетрадиційних носіїв інформації;

- розповсюдження знань і інформації в суспільстві, інформаційно-бібліотечне обслуговування населення;

- культурно-просвітницька діяльність, спрямована на задоволення духовних потреб громадян.

Метою бібліотеки є підвищення рівня інформаційно-бібліографічного обслуговування, використовуючи нові методи і форми діяльності.

Одним із важливих завдань є позиціонування бібліотеки на ринку інформаційних послуг. Оголошення, запрошення, анонси в газеті і на радіо, іміджеві заходи – все це оперативна, доступна реклама. Завдяки їй створюється привабливий образ закладу.

Неабияку роль в цьому відіграє і дизайн інтер'єру - його інформаційне і естетичне наповнення.

Популярність бібліотеки зростає і завдяки новим інформаційним технологіям. Користувачі мають можливість попрацювати на комп'ютері, скористатися Інтернетом, відсканувати, віддрукувати документ, а також навчитися азів комп'ютерної грамотності.

Невід'ємним елементом корпоративної культури та іміджу організації є символіка. Бібліотека може розробити свою емблему, яку потім розміщувати на запрошеннях, рекламних буклетах та листах.

Традиційно публічні бібліотеки намагаються "бути всім для всіх", проте кожна з них є неповторною. На образ бібліотек впливають надто багато чинників, щоб вони були ідентичними. Ставлення влади, взаємозв'язки з громадськістю, соціооточення, інфраструктура, кадровий склад, книжкові зібрання – все це впливає на ролі, які бібліотеки можуть відігравати у своїй спільноті.

Успішна бібліотека - самобутня. Вона вивчає контингент населення, аналізує потреби як реальних, так і потенційних користувачів. Послуги бібліотеки мають постійно удосконалюватися і змінюватися з урахуванням змін у структурі зайнятості населення, демографічних показниках, засобах комунікації, соціокультурному оточенні. Крім задоволення щоденних потреб спільноти, публічна бібліотека є хранителькою культури даної місцевості, особливо якщо інших установ та закладів цього напряму тут не існує.

ІФЛА визначає такі загальнодоступні користувачам бібліотечні послуги:

- видача книг та інших носіїв інформації додому;

- видача книг та інших матеріалів для роботи в бібліотеці;

- надання інформаційних послуг із використанням друкованих видань та електронної інформації;

- надання консультативних послуг користувачам, у т.ч. прийом попередніх замовлень;

- надання інформаційних послуг населенню, розробка та проведення різних заходів.

Послуги краще всього надавати у приміщенні бібліотеки, де забезпечується:

- доступ до усього розмаїття друкованих матеріалів;

- міжособистісне спілкування;

- організація дозвілля.

Однак у багатьох випадках надання послуг за стінами бібліотеки є більш ефективним. Зрозуміти це дуже важливо, тому, що розвиток бібліотечної справи в майбутньому піде шляхом надання послуг поза межами бібліотечних споруд (наприклад, доставляння інформації користувачеві додому або за місцем роботи), за допомогою інформаційних і комунікаційних технологій. Так, бібліобуси, які в багатьох розвинених країнах реально забезпечують рівні права на бібліотечне обслуговування всіх членів громади, сьогодні вже мають автоматизовані робочі місця, які дозволяють отримувати інформацію з Інтернету.

Публічна бібліотека – єдиний заклад культури, який працює навіть з дошкільнятами, комплектує для них ігри, матеріали для ручної праці, відповідну літературу, проводить різноманітні заходи.

Сьогодні, коли знову велика увага приділяється інституту сім'ї, бібліотека стає центром спілкування, місцем цікавого і змістовного відпочинку всіх членів родини. Немає жодної людини, котра була б надто молода чи стара для користування бібліотекою. Як влучно говорять наші зарубіжні колеги: "Людина вповзає в бібліотеку дитиною і залишається там на все життя".

Публічна бібліотека сприяє створенню та розвитку добре інформованого, демократичного суспільства і допомагає людям реалізувати свої можливості у процесі підвищення рівня власного життя і життя суспільства. Публічна бібліотека повинна знати проблеми, котрі турбують суспільство, і надавати інформацію, що допомогла б їхньому розв'язанню.

Можливість мати доступ до інформації і розуміти її – це одне з основних прав людини. Публічна бібліотека є соціальною установою, що забезпечує доступ до різноманітних знань та інформації на благо окремих громадян і суспільства в цілому. В основі діяльності бібліотек завжди було збирання та систематизація отриманої інформації.

Інформаційна функція публічної бібліотеки це - збирання широкого кола фактографічної інформації з питань повсякденного життя пересічного громадянина.

Отже, саме публічна бібліотека стає інформаційною базою життя спільноти, саме тут акумулюється місцева інформація, готуються дайджести, інформаційні досьє, експрес-інформації про рішення місцевої влади, нові соціальні пільги, навчання за кордоном, продаж чи купівля житла, поради безробітним - тобто те, що найбільш потрібно населенню. За даними зарубіжних дослідників, 85% людських проблем (житло, робота, освіта, дозвілля) вирішується саме за місцем проживання, на місцевому рівні. Зрозуміло, що ця інформація повинна постійно оновлюватися.

Збирання та збереження краєзнавчих матеріалів є ще однією функцією, що притаманна тільки публічній бібліотеці і робить її діяльність унікальною. На відміну від архівів та краєзнавчих музеїв публічна бібліотека доступна, її ресурси універсальні, вона має величезний досвід роботи з населенням і персонал, який вміє збирати та систематизувати краєзнавчу інформацію.

Таким чином, публічна бібліотека має вирішити ряд завдань:

- розвивати свою технічну базу для забезпечення доступу до інформації;

- сприяти освоєнню нових технологій працівниками бібліотеки;

- навчати людей різного віку методів користування інформацією і відповідною технікою;

- розширювати консультативну роботу щодо найбільш вагомих джерел інформації;

- забезпечити користувачам, зокрема інвалідам, вільний доступ до інформаційних ресурсів.

Публічна бібліотека залишається потрібною людині протягом всього життя і в різних життєвих ситуаціях. Часто це важливий громадський центр, єдине місце, де проходять неформальні зустрічі членів спільноти. Відсутність інших безоплатних культурних закладів спричинює затребуваність бібліотеки, яка має чималий досвід в організації змістовного дозвілля з врахуванням різних груп населення.

Чому сьогодні зростає роль публічної бібліотеки, яка з моменту свого виникнення традиційно розглядається як суспільне благо? Чому так важливо трансформувати масові бібліотеки у публічні? Які відмінності між ними?

Відмінністю публічної бібліотеки від масової є те, що:

- вона виконує не замовлення держави, а в результаті загальної децентралізації управління підпорядкована органам місцевого самоврядування;

- публічна бібліотека орієнтується на потреби кожного індивідуума;

- у своїй діяльності реалізує принцип свободи доступу до інформації.

Як працює публічна бібліотека:

- Виявляє, прогнозує і на потреби населення, яке вона обслуговує; відповідно поновлює форми і методи обслуговування.

- Визначає власну місію, орієнтуючись на інтереси реальних та потенційних користувачів; шукає ніші в інфраструктурі регіону, обирає відповідну спеціалізацію обслуговування.

- Надає особливого значення зручності, комфортності обслуговування, оформленню бібліотечного простору, наявній метаінформації.

- Змінює підхід до комплектування, що тепер базується на відборі літератури, котру бажає читати публіка, а не тільки тієї, що самі бібліотекарі визначають "як найкращу літературу для читання".

- Посилює інформаційну функцію. Створює численні фактографічні матеріали з життєво важливих питань для населення і доводить до широкого загалу. Якщо бібліотека стала інформаційним центром своєї громади і першим пунктом звернення за інформацією про місцеві новини, навчання, роботу, тоді можна говорити, що вона відмовилася від застарілої концепції обслуговування.

- Шукає можливостей для забезпечення відкритого доступу до світових інформаційних ресурсів, застосовує інформаційні технології.

- Запроваджує сучасний менеджмент, який базується на відповідальності кожного працівника перед спільнотою, на кошти якої бібліотека існує. Її керівництво має розуміти призначення публічної бібліотеки, віддавати перевагу діяльності, спрямовані на задоволення інтересів населення.

- Співпрацює з різними громадськими організаціями, міжнародними фондами, активно діє в соціальному просторі, що її оточує. Шукає партнерів, союзників, можливостей додаткового фінансування.

- Опікується питаннями створення позитивного іміджу бібліотеки у населення, доведення владним структурам соціальної значущості установи.

Для підтримки високого рівня обслуговування, діяльність публічної бібліотеки повинна забезпечуватись відповідним законодавством і мати гарантоване постійне фінансування. Існує багато різноманітних моделей взаємовідносин між публічними бібліотеками і органами влади. Діяльність бібліотек частково або повністю регулюється органами влади районів, на основі стандартів, нормативів та критеріїв якості.

Розробляються вони з врахуванням міжнародних рекомендацій, прийнятих ЮНЕСКО, національних особливостей. Таким широко відомим документом став Маніфест ІФЛА/ЮНЕСКО про публічні бібліотеки 1994 року, який відображає професійне бачення бібліотечною спільнотою шляхів розвитку публічної бібліотеки на початку XXI століття.

У 1998 році на дванадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД було прийнято другу частину Модельного бібліотечного кодексу для усіх країн. Другий розділ цього документа стосується національних бібліотек, третій - публічних.

2003 року на VIII щорічній конференції Російської бібліотечної асоціації одностайно було затверджено "Маніфест про публічні бібліотеки", який, хоча і не є законом, але став керівництвом до дій таких бібліотек.

Публічні бібліотеки підпадають ще під деякі законодавчі акти, окрім законодавства, прийнятого спеціально для них. Сюди входять законодавчі акти про фінансове управління, захист інформації, охорону здоров'я, техніку безпеки і умови роботи персоналу. Керівництво публічної бібліотеки повинно знати всі законодавчі документи, що стосуються діяльності бібліотеки.

Маніфест ЮНЕСКО

Про публічні бібліотеки 1994 р.

Свобода, процвітання і розвиток суспільства та особистості є основними людськими цінностями. Але їх можна набути лише за умови, що добре інформовані громадяни матимуть можливість користуватися своїми демократичними правами і відігравати активну роль у суспільстві. Конструктивна участь і розвиток демократії залежать від достатнього рівня освіти й вільного і необмеженого доступу до знань, ідей, культури та інформації.

Публічна бібліотека, відкриваючи доступ до знань, на місцях забезпечує основні можливості для безперервної освіти, самостійного прийняття рішень і культурного розвитку особистості або соціальних груп.

Маніфест проголошує віру ЮНЕСКО в публічну бібліотеку як в активну силу, що сприяє поширенню освіти, культури та інформації, та як у важливий фактор підтримки ідей миру і духовності через людські помисли.

Тому ЮНЕСКО закликає центральні та місцеві органи влади надавати підтримку і активно допомагати розвитку публічних бібліотек.

Публічна бібліотека

Публічна бібліотека є місцевим інформаційним центром, що надає своїм користувачам (читачам) швидкий доступ до знань та інформації у всіх формах.

Обслуговування в публічній бібліотеці організовано на основі рівного доступу для всіх людей, незалежно від віку, раси, статі, віросповідання, національності, мови або соціального статусу. Особливі види послуг чи матеріалів повинні надаватися тим особам, які з якихось причин не можуть користуватися звичайними послугами і матеріалами.

Всі вікові групи мають отримати матеріал, який відповідає їхнім потребам.

Фонди і послуги повинні включати всі типи носіїв і сучасних технічних засобів поряд з традиційними матеріалами. Головне при цьому – висока якість та відповідність місцевим потребам і умовам. Зміст матеріалу має відображати сучасні тенденції та еволюцію суспільства, а також пам'ять про людські прагнення і творчі досягнення.

Фонди і послуги не повинні підлягати ідеологічній, політичній чи релігійній цензурі в будь-яких проявах або залежати від факторів.

Завдання публічної бібліотеки.

Ключові завдання, які відносяться до сфери інформації, грамотності, освіти і культури, повинні визначать характер і зміст послуг, що їх надає публічна бібліотека:

- створення та розвиток навичок читання у дітей з раннього віку;

- сприяння освіті – як індивідуальній, так і в навчальних закладах – і самоосвіті на всіх рівнях;

- надання можливостей для індивідуального творчого росту;

- розвиток уяви і прагнення до творчості у дітей і молоді;

- сприяння розповсюдженню знань про культурну спадщину і розвиток здібностей з оцінювання мистецтва, наукових досягнень і нововведень;

- забезпечення доступу до матеріалів, що відображають всі виконавські види мистецтва;

- сприяння розвитку діалогу між культурами різних народів та збереження їхньої самобутності;

- підтримка традицій усної творчості;

- забезпечення доступу громадян до всіх видів суспільної інформації; належне інформаційне обслуговування місцевих підприємств, асоціацій, окремих груп спеціалістів;

- сприяння оволодінню інформаційною і комп'ютерною грамотністю;

- надання допомоги і участь у реалізації заходів та програм з розповсюдження грамотності, орієнтованих на всі вікові категорії і, в разі необхідності, розробка таких програм.

Фінансування, законодавство і мережа.

- Користування публічними бібліотеками, в принципі, повинно бути безкоштовним. Публічна бібліотека відноситься до компетенції місцевих і центральних органів влади. Вона має бути одним із головних компонентів будь-якого довгострокового плану в галузі культури, інформаційного забезпечення грамотності і освіти.

- Щоб забезпечити бібліотечну координацію в масштабі всієї держави, законодавство і стратегічні плани повинні передбачати створення національної бібліотечної мережі, заснованої на загальноприйнятих стандартах щодо обслуговування.

Національна мережа публічних бібліотек має будуватися з урахуванням мережі національних, регіональних, наукових і спеціальних бібліотек, а також бібліотек навчальних закладів.

Діяльність і менеджмент.

- Необхідно чітко сформулювати політику, яка визначає основні цілі, пріоритети та види послуг, що відповідають місцевим потребам. Публічна бібліотека мусить бути ефективно організована, важливо дотримуватися відповідних норм і стандартів.

- Повинно бути забезпечено співробітництво з партнерами, наприклад, з певними групами користувачів та спеціалістами, як на місцевому, регіональному, національному, так і міжнародному рівнях.

- Послуги мають бути фізично доступними для всіх. Це вимагає раціонального розташування бібліотечних приміщень, забезпечення сприятливих умов для читання та навчання, відповідно технічного оснащення і зручного для всіх користувачів режиму роботи. Необхідно передбачити організацію обслуговування поза стінами бібліотеки для тих, хто може її відвідувати.

- Бібліотечне обслуговування мусить враховувати потреби громадян як у містах, так і у сільській місцевості.

- Бібліотекар є активним посередником між користувачами (читачами) і ресурсами. Професійна освіта і підвищення кваліфікації бібліотекаря – необхідна умова належного рівня обслуговування.

- Обслуговування поза стінами бібліотеки та програми навчання користувачів повинні сприяти максимальному використанню всіх ресурсів.

Виконання Маніфесту.

Особам, які приймають рішення на державному і місцевому рівнях, бібліотечному співтовариству у всьому світі настійно рекомендується запроваджувати в життя принципи, викладені у цьому Маніфесті.

Лохвиця 2022

Медійна культура молоді

Обласний семінар – тренінг онлайн

Сьогодні ми живемо у світі з різким збільшенням доступу до інформації та онлайн спілкування. Інтернет, без сумнівів, став ядром інформації. Серед шаленого потоку інформації людям може бути важко визначити, що таке достовірна інформація, а іноді й незрозуміло, як варто на неї реагувати, ділитися та коментувати. Це все ускладнюється кризою COVID-19, коли дезінформація та фейки сміливо розгулюють Мережею.

Глобальна пандемія, яка зараз триває, спонукає суспільство активніше застосовувати цифрові технології в повсякденному житті, освітньому процесі та на роботі, підтверджує важливість медійної та інформаційної грамотності в епоху цифрових технологій.

Медійна та інформаційна грамотність, за концепцією ЮНЕСКО, об’єднує три взаємопов’язані комплекси компетенцій:

• інформаційну грамотність – вміння знаходити, аналізувати, використовувати інформацію;
• медіаграмотність – вміння отримувати доступ до медіа, а також створювати контент для самовираження та спілкування;
• технологічну/цифрову грамотність – передбачає вміння користуватись сучасними інформаційними технологіями та програмним забезпеченням з урахуванням усіх можливостей.

Найактивнішою, але досить вразливою групою серед користувачів Інтернету є молоді люди. Молодь є основним користувачем інформації та генератором нових комунікаційних технологій. І сьогодні дуже важливо підтримати нові покоління для ефективного та медіаграмотного використання потоків інформації, заохочувати молодь усвідомлено відноситися до інформації, аналізувати її перед тим, як споживати чи поширювати.

2 листопада відбувся семінар – тренінг онлайн «Роль сучасної бібліотеки у формуванні медійної культури молоді». Його організувалипрацівники Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Фахові консультації також надавали працівники Державної бібліотеки України для юнацтва та Кременчуцької міської публічної бібліотеки.

Публічна бібліотека ім. Г.С.Сковороди, Токарівська та Яхниківська бібліотеки – філії Лохвицької міської ТГ стали учасниками семінару – тренінгу. Адже на сьогодні нагальною потребою бібліотечних працівників є не тільки пошук інноваційних форм роботи з юнацтвом та молоддю, а й наявність у самих бібліотекарів належного рівня медіа компетентності для ефективного та медіа грамотного використання потоків інформації.

Програма семінарського заняття була насиченою, цікавою та пізнавальною.

Методичні поради:

Пропонуємо заходи з питань історичного розвитку та сучасності, літературних та творчих надбань, збереження культурної спадщини країн та народів Європи, а також висвітлення сутності та ролі Європейського Союзу в сучасному світі.

Дні Європи в Україні – це чудова можливість дізнатися найцікавіше про Європейський Союз та його відносини з Україною, познайомитися з культурою європейських країн.

Конкурси дитячого малюнка:

«Європейські барви»

«Бути громадянином європейської держави»

«Європа – наш спільний дім»

«Ми – діти Європи»

«Європа очима дитини»

Книжкові полички, виставки, перегляди:

«Україна в центрі Європи»

«Історія Європи у монетах і банкнотах»

«Перлини Європейської класики»

«Хіти Європейської класичної музики»

"Письменники Європи – світу"

«Україна – європейська держава»,

«Відносини: Україна – ЄС»

«Знай про Європу більше»

«Європейський вибір України – вибір часу»

«Рух України до ЄС»

«Країни Європейського союзу»

«Молодь та євроінтеграційні процеси в Україні»

«Європейський та український досвід»

«Казки народів Євросоюзу»

«Українські та європейські страви»

«Символи Європи»

«Мистецтво без кордонів»

Соціокультурні заходи:

- бесіда – обговорення «Чому Україна зробила європейський вибір?»/для уч. 9 – 11 кл.

- бесіда «Що таке Європейський союз»/ запитання:

- Історичні етапи формування європейської спільноти держав;

- Історичні зв'язки України з країнами Європи;

- Євроатлантичний вибір України – вимога часу;

- Історичні традиції відзначення Дня Європи в Україні.

- літературний круїз Європою «Що читають європейці?»

- диспут (для юн.) «Європейський союз: шляхи співпраці»(про історію створення Європейського Союзу та його роль у світі, шляхи співробітництва між Україною та ЄС, освітні програми ЄС для українських освітян, а також власні думки щодо партнерства з ЄС)

- Європейський інформаційний ярмарок «Знай про Європу більше»

- «круглий стіл» - «Європейські цінності та стандарти»

- інформаційне повідомлення «Європейська культура – пошук спільного коріння»

- інформаційний марафон «Молодь крокує у Європу!»

- гра – подорож «Здійсни подорож Європою»

- години інформування: «Європа – наш спільний дім»; «Ми йдемо в європейській дім”

- година цікавих повідомлень «Наш дім – Європа»

- віртуальна подорож по Великобританії «Королівська мозаїка»

(переглянути уривки про відомих діячів культури та мистецтва Об’єднаного Королівства. Взяли участь в іграх “Незвичайні традиції Королівства ” та “Історія і сучасність Великобританії”, де показали свої знання з повсякденного та святкового життя англійців).

- віртуальна подорож до національного музею Франції «Лувр» та Дрезденської галереї

- комп’ютерна презентація «Європейська панорама»

- відео презентація «Україна – країна замків і фортець»

- година інформації «Україна та Європа»

- «круглий стіл» «Що я знаю про Європейський союз»

- інформаційний ярмарок «Відчуй, наскільки близька Європа» – огляд літератури про політику, культуру, науку, туризм та звичаї європейських країн

- «круглий стіл»: «Європейські національні традиції та традиції народів України»/ для ознайомлення молоді із національною культурою місцевих громад

- пізнавально – розважальна гра «Європа майбутнього»/для юнацтва

- інтелектуальна гра – подорож «Стати Європою, щоб бути Україною»/для читачів середнього шкільного віку

- інтелектуальна вікторина «Європейська культурна спадщина» вікторина/для уч. ст. кл.

- вікторина знавців національних традицій країн Європи: «Європа: вчора, сьогодні, завтра» (обряди, традиції, звичаї)/для уч. серед. шк. Віку

- круглий стіл – точка зору: «Україна – Європа: аспекти зближення»

- урок єврознавства «Один день під знаком Європи»

- експрес – інформіна «Європейський Союз – події, цифри, факти»

- інформаційна година: «Досягнення європейської науки та культури»

- музичний салон «Європа музична»

- конкурс знавців для юнацтва: «Як ти знаєш ЄС»

- інформаційний огляд «Туристичними шляхами Європи»

- зустріч – бесіда на тему: «Євроінтеграція – «за» і «проти»

- година спілкування «Україна і європейське співтовариство» та ін.

Підготувала: Л.Я.Карпець

_____________________________________________________________________________

«Віра Роїк: візерунки, народжені серцем»

25 квітня 2021року – 110 – а річниця з дня народження майстрині художньої вишивки, Героя України Віри Роїк

Інформаційне повідомлення

Свій найперший у житті рушник вона вишила для Володимира Короленка. А взагалі життя нашої відомої землячки Віри Роїк, день народження якої святкують 25 квітня, схоже на червоно–чорний український орнамент.

Народилася Віра Роїк сто десять років тому — 25 квітня 1911-го в місті Лубни на Полтавщині.

З історії її роду: дід Віри Роїк (Сосюрко) по батьківській лінії - Онуфрій Микитович Сосюрко - був нащадком запорізького козака: народився у Диканьці у 1850 році. З 14 років він возив із чумаками на волах сіль із Криму на Полтавщину, потім 10 років служив у солдатах, і його полк стояв у Полтаві. Після служби в армії, Онуфрій одружився з селянкою Оксаною Макарівною Клочко. У 1881 році у них народився син Сергій, майбутній батько Віри Сосюрко.

Родина Сосюрко багато їздила по полтавській землі, працюючи у поміщиків у Кобеляцькому районі: спочатку у поміщика Суліми, а потім її дід став управляючим садиби графині Авінової у Нових Санжарах, де й служив до жовтневого перевороту 1917 року. Дід часто возив маленьку Віру в ці маєтки і в Кобеляки, де у нього була хата.

За материнською лінією рід Віри походить від Яворських, нащадками якого були знамениті Карпо Значко-Яворський, осавул Лубенського полку, і його син Матвій церковне ім’я (Мелхіседек) – ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України.

Батьки Віри були людьми освіченими, інтелігентними. Мати - Лідія Еразмівна - працювала художником-графіком, батько - Сергій Онуфрійович - залізничним службовцем.

У родині Сосюрко народилося троє дітей: Віра, Борис та Євген. За часів дитинства Віри Сергіївни в будь-якій сім’ї незалежно від стану – селянського, міщанського чи дворянського вважалося, що дітей змалечку потрібно привчати до праці. Вже у шість років дівчинка мала свій обов’язок – мити чайний посуд уранці. Потім бабуся Оксана вирішила, що прийшов час навчати Віру вишиванню.

Змалечку Віра захоплювалася і малюванням, і грою на фортепіано, і хореографією, та з роками все більше місця в її душі займало вишивання. Перший рушник дівчинка вишила для "дяді Володі", так вона називала знаменитого земляка, письменника Володимира Короленка. Батьки Віри часто приймали в своєму полтавському помешканні Антона Макаренка, Панаса Мирного, Володимира Галактіоновича, який потім став хрещеним Віри.

Після того вишитого рушника, батьки подарували доньцi гарний український костюмчик, і їй закортіло самій вишити на ньому візерунки.

Навчалася Віра Роїк багато і охоче. Закінчила Полтавську Маріїнську гімназію, займалася в балетній студії. Після гімназії працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Там же дівчина почала творчо переосмислювати народні візерунки, компонувати з традиційних елементів авторські роботи.

Молода май­стриня почала брати участь у виставках і її роботи вирізняли серед інших. Нових творчих сил і наснаги надала їй відзнака всесоюзної виставки народної творчості у Москві в 1936 році. З тих пір вишивання стало справою життя Віри Роїк.

І саме вишивання, а точніше вишиті власноруч речі, врятували від голодної смерті Віру Сергіївну, її маленького сина Вадима і матір Лідію Еразмівну під час війнита окупації. Вірина мати вимінювала доньчині роботи на продукти. Так і вижили.... До військкомату Лубен Віра, як військовозобов’язана, прийшла добровільно, але оскільки у неї була трирічна дитина, її до армії не взяли. Її чоловік - Михайло Роїк, замість того, аби виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми відступаючими частинами.

Незадовго до окупації Полтавщини Віра Сергіївна потрапила під бомбування. Вибуховою хвилею жінку відкинуло і накрило землею. В результаті – контузія, важкі переломи, ушкоджена права рука. Кілька тижнів Віра не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Наступні два роки вона була прикута до ліжка. Майже перестала діяти права рука — основна для вишивальниці. Їй знадобилося кілька років для того, щоб навчити ліву руку вправно володіти голкою.

Повернулися з фронту брати. Чоловіка - фронтового розвідника, який пройшов шлях від Сталінграду до Варшави, ледь живого після численних поранень привезли до Лубен і теща буквально виходила зятя. Життя потихеньку почало налагоджуватися.

У 1944 році родина переїхала у Ставропольський край. Там Віра відновила стародавню техніку вишивання гладдю і хрестиком, які опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Ушкоджена під час війни права рука не працювала, але вона навчилася вишивати лівою.

У 1952 році родина Роїк знову змінила місце проживання. Цього разу перебралися до Криму - так Вірі Сергіївні порадили лікарі. Переїхали у теплий, сонячний, гамірний Сімферополь. Тут її талант художниці і педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, Віра Роїк створила справжню кримську школу української вишивки.

Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню підростаючого покоління - дівчаток з Півдня - тонкощам української вишивки – традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Адже вишивка – це не просто набір кольорових стіжків на тканині. У ній - код посилання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

Чому горловину сорочки, манжет і поділ прикрашали вигадливим орнаментом? Щоб він проганяв зло. Чому в народній вишивці так часто використовують усі відтінки червоного – від теракотового до бездоганно багряного? Тому, що червоний колір символізує життя. Прямі лінії – легка дорога, квітка – щастя і любов, півень – добробут і статки.

Вишивки майстрині користувалися великим успіхом. Її роботи експонуються у найвідоміших музеях світу. Навіть у традиційні композиції Віра Сергіївна вносила щось своє, пережите. І це своє робило їх оригінальними й водночас справжніми здобутками народної творчості. Майстриня оволоділа 300 видами вишивальної техніки, серед яких перевагу надавала рідним полтавським рушниковим швам. На її творчих полотнах розквітали фантастичні квіти і чарівні візерунки, червоні півники й сонце, святкові весільні мотиви.

Віра Сергіївна вважала визначальним колір і малюнок. Що було на душі — таку нитку й брала. Вона працювала хрестиком, полтавською гладдю, рушниковими швами, найрізноманітнішими мережками.

У 1981 році вперше на полтавській землі, в Лубнах, відкрилася персональна виставка Віри Роїк під назвою "Український рушничок". Ця назва її виставки залишилася назавжди. Художниця любила Полтавщину і періодично відвідувала з виставками свої улюблені міста: Полтаву, Гадяч, Диканьку, Кобеляки, Лубни, де завжди зустрічала доброту, розуміння її творчості. У своїй книзі "Мелодії на полотні" Віра Роїк писала про своє відвідування Батьківщини: "Тут я заряджаюсь оптимізмом, знаходжу нові мотиви для моїх витворів, отримую нові враження від знайомства з художниками, письменниками, поетами, вишивальницями... Моє коріння звідси... Полтавська земля є невичерпним джерелом моєї творчості". А себе май­стриня називала "кримською полтавкою".

У 2003 році Віра Сергіївна здійснила турне Полтавщиною (Лубни, Миргород, Полтава), а першим містом, куди вона привезла свою 77 персональну виставку "Український рушничок", були Кобеляки. Тут, у Державному музеї літератури і мистецтв із величезним успіхом у липні 2003 року пройшла її виставка. Згодом у цьому музеї була відкрита постійно діюча експозиція, присвячена творчості Віри Роїк.

Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів "Український рушничок", у тому числі в усіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні і за кордоном, у тому числі в Бельгії, Франції, Угорщини, Італії, Монголії, США, Хорватії та інших країнах.

Віра Сергіївна залишила людям величезний творчий спадок, який становить понад тисячу оригінальних робіт, понад триста з яких майстриня виконала за власними орнаментами.

Її роботи нині прикрашають експозиції чотирьох десятків музеїв світу. Виставкову діяльність Віра Сергіївна продовжувала ледь не до останніх днів свого життя, сама їздила зі своїми творами світом. Своє вміння Віра Роїк передала внучці Аліні і правнучці Юлі.

Віра Сергіївна Роїк – Герой України, нагороджена орденом Княгині Ольги, вона - Заслужений майстер народної творчості України, Заслужений художник Криму, лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка. Нагороджена Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня "За примноження добра на землі". Роїк була членом Національної спілки художників України і майстрів народної творчості України. Почесний громадянин Сімферополя. У 1960-ті вона створила Музей народної творчості Криму, а в 2006 р. засновано Міжнародну премію в галузі народного мистецтва імені Віри Роїк.

В Полтаві існує провулок Віри Роїк.

У Лубнах на вшанування пам’яті видатної землячки відкрили меморіальну дошку на будинку, де колись жила її родина та облаштували музей української вишивки в загальноосвітній школі № 7, що віднедавна носить її ім’я.

В Кобеляках, де часто бувала народна майстриня, теж встановлена меморіальна дошка на будівлі музею літератури і мистецтва пам’яті Віри Роїк.

Віра Роїк — Почесна громадянка Кобеляк, Лубен та Сімферополя.

Більше 90 років свого життя майстриня присвятила вишивці, якій її навчила мати. Віра Сергіївна володіла 300 видами технік вишивання народів світу, але при цьому дотримувалася традиційної української вишивки.

Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Важкі вали розбиваються об берег міріадами бризок. Хвилі квапляться наздогнати одна одну, але їм це не вдається. Таке й моє життя: стараюся бути на гребені хвилі й не допустити, щоб стихія мене зім’яла

— писала у своїй книзі "Мелодії на полотні" Віра Сергіївна.

Померла майстриня 3 жовтня 2010 року, поховали її у Сімферополі. Там же, незважаючи на анексію Криму, є люди, які щороку згадують славну полтавку Віру Роїк.

Автор – укладач: Л.Я.Карпець

Коментарi